"Царі, охороняючи свій спокій, викидали їх сюди, в певне, здавалося б, небуття. А вони й тут продовжували думати й будувати. Упродовж багатьох віків атмосфера Со ловецьких островів проймалася не лише аскетичного тугою та невдоволеністю пустельництва, вона ще й сповнювалася величезною творчою енергією, яка п створила зрештою ДИБО, ім'я якому — Соловки!" Так пишуть тепер наші історики... В часи монгольського ira, в смутні часи Русь ховала від порогів у Соловецькому монастирі стародавні акти держави, пам'ятки народної писемності; Русь зберігала за цими мурами скарби духовні. Монастир був не лише форпостом російської культури в Помор'ї — він перетворився на могутній бастіон, який захищав Росію з півночі від будь-якого нападу. Соло-вецький чернець носив під рясою кольчугу вояцьку, поряд з молитовником він тримав бойовий меч. А царі московські звикли обдаровувати Солоніш не іконами та дзвонами, а пищалями а пороховим зіллям.
Сувора природа не давала лінуватися. СоловецьКі ченці були трудівниками, які змагалися з природою. Вони з'єднали острови архіпелагу дамбами, а між озерами прокопали судноплавні канали; системи шлюзів, водяних млинів і .підземних тунелів були гідні подиву! На Соловках звівся перший у Росії "хмарочос" — храм Спаса, вищий від московського Успенського собору; його видно з моря за багато десятків миль. Іпжепери-самородки в рясах створили таку систему докування кораблів, що навіть англійські інженери приїздили на Соловки копіювати ці доки для свого Лондона.
За 150 верст від Полярного кола ченці вирощували в оранжереях дивні квіти, а в парниках постигали кавуни, дині, огірки і навіть персики.
Тут кожен камінь — сама історія. На збереження для нащадків віддав на Соловки спою шаблю князь Пожарський. Письменник і воїн Аврамій Паліцин трудився тут, роздумуючи над долею вітчизни. Тут ховалися від рабства втікачі, знаходили собі притулок учені начотчики, пережидали час гоніння буйні ватаги Степана Разіна, і тут же помер останній отаман Запорізької Січі — Степан Кальнишевський. Страшним бунтом відповів Соловецький монастир на утиски царів московських, і вісім років без перепочинку чепці билися мечами на мурах монастиря з військами уряду. А потім, уже в Кримську кампанію, під мури монастиря нідплив англійський флот. Бомби немилосердно понівечили мури й подвір'я монастирські, але Соловіти не здалися — вистояли під потужним вогнем ворога.
У зеніті багатства й могутності Соловецький монастир бажав знайти на островах лише золоту жилу та джерело пального — всього іншого було вдосталь. П'ять заводів працювало в монастирі, де ченці будували пароплави та виплавляли сталь. Вони були капітанами й механіками власного флоту. Вони були художниками, полотна яких потрапили до Третьяковеької галереї. У них працювали свої друкарні й літографії. Вони були сукнороби, фотографи, ковалі, гончарі, ювеліри, городники, сировари, шевці, архітектори, скотарі, рибалки, звіробої, косторізи... Неможливо перерахувати ремесла, які процвітали на Соловках! Сюди прямувала, багатолика Русь не тільки вклонитися святиням, а й для того, щоб зачудуватися творінням рук людських, щоб на власні очі побачити дива, на які здатен росїянин-трудівник у найсуворі-ших умовах, поблизу Полярного кола.
Соловки — справжня оаза російської Півночі, що розкинула свої принадні кущі посеред холодного Білого моря.
І ось тисяча дев'ятсот сорок другого року радянське командування вирішило, що кращого місця для навчання юнг не знайти. Тут здоровий клімат, від сосен і моря дух наповнюється бадьорістю, а цілюща вода озер загартовує тіло.
"Волхов" уже ввійшов у гавань Благополуччя; вже розрізнялися окремі камені на березі; чаїні виводки, не боячись
людей, спокійно походжали, шукаючи корм у баговинні прибережжя.
Транспорт з юнгами зустрічав літній капітан третього рангу. У далекому минулому він і сам починав флотську службу хлопчиком. Старий дуже хвилювався. З "Волхова" подали на причал сходні, і натовп юнг посунув на берег, а він жартівливо покрикував:
— Бадьорості не бачу, хай йому чорт! Ти ж — юнга, тож по трапах дияволом пурхай...
Ну, ось і прибули. Що ж буде далі?
ЕПІЛОГ ПЕРШИЙ
(Написаний Савою Яковичем Огурцовим)
Була в Заполяр'ї прохолодна весна — весна 4945 року. Мені ось-ось мало виповнитися сімнадцять років, і штурман з есмінця сказав усміхаючись:
— — Огурцов, чи не час уже тобі поголитися?
Я торкнув колюче підборіддя й одразу зніяковів:
— Не вмію! Ще ніколи не голився. Можна мені так походити?
— Так не можна. Голитися все одно колись треба починати...
Вночі дивізіон есмінців Північного флоту одержав наказ підвищити бойову готовність. Хлопці досвідчені, ми вже знали, чого слід чекати. Незабаром щільний, як тісто, вітер повіяв нам назустріч. Брандвахта повідомила: на Кільдин-ському плесі запеленговані чотири німецьких підводних човни; напевне, вони дружно випливали на поверхню, щоб подихати свіжим повітрям, провітрити смердючі відсіки.
Скільки було таких квапливих виходів, і скільки разів перед нами простягався океан. Дивізіон ішов добре, і за кормами есмінців, що часто присідали на розворотах, виростали буруни. Вода яскраво фосфорилася від роботи гвинтів.
На трапі мені стрівся штурман. Вія зауважив:
— Так і не поголився? Після походу — обов'язково. * Удосвіта команди одержали гарячий чай із журавлиним
екстрактом, білий хліб з консервованою ковбасою. Дзвони гучного бою, як я помітив, завжди б'ють у найневідповідні-ші момепти. Ось і зараз усі покидали кухлі, чай вихлюпнувся на палубу. Я зайняв місце на своєму посту, що гув моторами й апаратурою. Як це робив сотні разів, я сказав штурману в телефон:
"~ Бе-пе-два бе-че-один до бою готовий! '
У сусідньому відсіці завили ліфти елеваторів, подаючи иа гармати боєзапас. Я чув, як у погребах старшина подачі гукнув:
— П'ять пірнаючих і два фугаси... подавай!
Очевидно, иа локаторах засікли рубку ворожого підводного човна, що сплив на поверхню. Замкнений на своєму посту, я за звуками визначав, що діється на есмінці. Так і є: виходимо на бомбометання. Бомби кидали па ворога серїямп, штук по п'ять одразу, і при кожному вибуху стрілки датчиків нервово здригалися під склом. Із гвардійського "Гримучого" повідомляли, що бомби вони скинули добре, І зараз пощастило зачерпнути в моря повне відро німецької солярки, що спливла з підводного човна. Вранці оперативники флоту наказали дивізіону повертатися на базу, і ми, вишикувавшись у кільватер, розсікали форштевнями сльоту світанку, ще не знаючи, що цей вихід есмінців у море — наша остання бойова операція.
Восьмого травня на рейді Ваєнги2 почалося незвичайне пожвавлення. Зчинилася дика стрілянина иа кораблях союзників. Рейд вкрили шлюпки з різнокольоровими, як рекламні плакати, вітрилами. З конвойного корвета флоту вільної Норвегії бородаті люди вигукували в иебо божественні псалми. А з ілюмінаторів американського авіаносця раз у раз вилітали в море порожні пляшки. Шлюпки підрулювали до бортів наших есмінців, союзники запитували, чому ми ие радіємо. Вони кричали, що війна з Гітлером закінчена. Ми відповідали, що Москва ще мовчить...
Була п'ята година ночі, коли трансляція ввірвалася в сонні кубрики. Радисти ввімкнули її на повну потужність, від чого динаміки репродукторів, прикручені до перегородок, здригалися і з них шарами відлітала фарба, ніби з гармат під час швидкої стрільби.
Це були вісті про перемогу! Ми, напівроздягнеш. схоплювалися з ліжок і рундуків, цілувалися, обнімались. А потім но трансляції виступив командир есмінця:
— Я гадаю, що хоч побудка сьогодні сталася раніше строку, але це найщасливіша побудка в нашому житті. Спати ми, звичайно, вже не ляжемо. А тому, товариші, застеляйте ліжка, розпочнемо авральне прибирання... Готуйтеся до нараду Перемоги!
2 Ваєнга — з 1951 року місто Сєвероморськ.
Після авралу я знову потрапив иа очі своєму штурманові.
_ Ну, що мені з тобою робити, Огурцов? Начебто
дисциплінований юпга, а... Коли ти нарешті поголишся?
Ми перейшли в Полярие, вітер відчутно посвіжішав. Це був відтискний вітер — він відштовхував наш есмінець від берега на середину гавані, й швартови напнулися, мов струни. В носі нашого корабля стояв тральщик, а за кормою — американський корвет, екіпаж якого не просихав від випивки.
Командир наказав подати на причали ще декілька швартових. Пам'ятаю, иіби це було вчора, за берег нас уже тримали одинадцять сталевих тросів завтовшки в дитячу руку. Есмінець готувався йти на парадне шикування кораблів у Польській затоці. Пролунав сигнал короткого перепочинку, і матроси, виморені святковою метушнею, повдягалися на рундуках. Користуючись затишшям, я взяв у старшини бритву, намилив щоки — і розсміявся. Згадалося, яким шмаркачем прийшов я в Екіпаж Соломбали, прямо з дитячих штанців перебрався в гігантські кльоші, і від цього вробилося ще смішніше...
Біля дзеркала я роздраїв ілюмінатор, в його кружалі було видно ослизлі сваї причалу. Навіть не второпав я спочатку, що сталося, коли ці сваї раптом попливли повз ілюмінатори. Потім згори, через воронку люка, долинув неприємний тріск. Кинувши бритву, я метнувся по трапу на півбак, і наді мною вискнув обірваний швартов. Глянув на місток — там жодного офіцера, лише бігав самотній сигнальник, розпачливо оголошуючи:
— Хід дали... оберти на середньому... аварія!
Я не одразу усвідомив усю дикість ситуації! На палубі — жодної душі. Корабель, припнутий до берега тросами, розвинув високу швидкість. Форштевнем він таранив перед собою тральщик, один наш швартов випадково зачепив американця під корму, трос напинався і вже почав витягувати союзника з води. Від юта біг босий, пр'ямо з "ліжка, боцман і кричав здалеку:
— Віддавай кінці! Віддавай, віддавай!
Я почав розкручувати "вісімки" з кнехтів. Звичайно — бев рукавиць, напнуті до крайньої межі троси ранили руки. Турбіни есмінця продовжували працювати. Швартови луска* ли з такою силою, що, вдаривши по борту обірваними кінцями, залишали шрами на міцному металі. Знову різкий посвист, ніби повз мене нісся снаряд, і трос пролетів над головою. Навіть зачіску зачепило! Добре, що я за якусь мить до цього пригнувся, інакше знесло б за борт половину черепа.
Удвох з боцманом ми віддали носові...