– Ви мене зацікавили, і я хотів би дослухати вашу історію до кінця. Вже початок показує, що це надзвичайно цікава історія, і я розповім її на найближчому конгресі асоціації імені Бларні О'Фліна, коли ви не будете заперечувати. Але мені спершу треба закінчити деякі справи. Якщо я швидко впораюсь, то відразу ж повернуся до вас, і ви за вечір розкажете її всю до кінця, гаразд?
– Ради бога, – сказав лікар. – Влаштовуйте свої справи й приходьте. Я ждатиму вас. Бачите, па консиліумі один із найвидатніших лікарів наполягав, що в мозку хворого згусток крові; інший казав, що абсцес, але я...
– Ні слова, док. А то ви тільки переведете свою історію. Заждіть, поки я повернусь. Тоді ви розмотаєте свою історію, як нитку з котушки. Згода?
Гори підставили свої могутні плечі, щоб коні Аполлона проскакали до місця відпочинку; день сконав і в лагунах, і в темних бананових гаях, і на порослих мангровими деревами болотах, звідки почали вилазити великі сині краби, щоб погуляти вночі на суходолі. Ось він сконав уже й на гірських шпилях. Потім спустились і враз минули короткі сутінки, ефемерні, як політ метелика, і от верхнє око Південного Хреста визирнуло з-за пальмової алеї, й світляки оповістили своїми факелами про наближення легкоплинної ночі.
В морі похитувався на якорі "Карлсефін", і здавалося, що його вогні пронизують воду своїми миготливими, списовидними відблисками до безконечних глибин. Каріби все ще вантажили пароплав з допомогою великих ліхтерів, які вони завалювали бананами з ворохів, що виднілись на березі.
Недалеко од води, серед численних сигарних недокурків, сидів на піску Сміт і, прихилившись спиною до кокосової пальми, не зводив з пароплава своїх зірких очей.
Недоладного хазяїна яхти дуже зацікавив невинний фруктовий пароплав. Двічі його запевняли, що там немає жодного пасажира. І все ж таки з наполегливістю, яка зовсім не личила безтурботному туристові, він перевіряв усе на власні очі. Дивовижно схожий на яскраво-строкату ящірку, він причаївся під кокосовою пальмою й кругленькими жвавими оченятами ящірки пильно стежив за "Карлсефіном".
На білому піску – ще біліша за пісок – спочивала гічка з яхти під охороною одного матроса в білій формі. Неподалік, у надбережній пульперії на Кальє Гранде, ще три матроси з яхти топталися з киями в руках навколо єдиного в Кораліо більярдного стола. Човен, здавалось, був готовий відплисти хоч зараз. В повітрі відчувалось якесь очікування, ніби от-от щось мало статися зовсім чуже духові Кораліо.
Мов яскравоперий залітний птах, Сміт спустився на цей пальмовий берег тільки для того, щоб почистити трохи пір'я й полетіти далі на своїх безшумних крилах. Коли настав ранок, не було вже ні Сміта, ні готової до відплиття гічки, ні яхти в морі. Сміт нікому й словом не прохопився про свою місію, не залишив тієї ночі на пісках Кораліо жодних слідів, по яких би можна було розгадати його таємницю. Він приїхав, побалакав на своєму чудному жаргоні, жаргоні асфальту й кафе, посидів під кокосовою пальмою і зник. Другого ранку Кораліо, вже без Сміта, їло смажений інжир і казало: "Людина в розмальованій одежі кудись пропала". А після сієсти[19] ця пригода відійшла, позіхаючи, в історію.
Так і Сміт на деякий час повинен сховатися за лаштунки нашої вистави. Він ніколи не повернеться до Кораліо, не прийде до доктора Грегга, що даремно сидить біля порога, погойдуючи розкішною бородою, готовий збагатити свого непевного слухача зворушливою історією про трепанацію черепа та заздрісних конкурентів.
А проте Сміт ще раз пропурхне поміж цими розрізненими сторінками, щоб кинути промінь світла на деякі темні місця. Тоді він розповість нам, чому тієї ночі накидав стільки знервованих сигарних недокурків навколо кокосової пальми. Він повинен розповісти про це. Бо, відпливаючи вдосвіта на своїй яхті "Бродяга", він забрав із собою й ключ до загадки, такої великої й безглуздої, що мало хто в Анчурії насмілився б навіть загадати її.
IV. СПІЙМАНІ
План затримання на узбережжі президента Мірафлореса та його супутниці здавався бездоганним. Сам доктор Савалья вирушив до Аласана, щоб виставити сторожу в порту. У Солітасі цю справу доручили надійній людині – ліберальному патріотові Варрасу. Відповідальність за околиці Кораліо взяв на себе Гудвін.
В прибережних містах про втечу президента були оповіщені тільки найдовіреніші члени честолюбної політичної партії, що прагнула до влади. Телеграфний кабель, що сполучав Сан-Матео з узбережжям, перерізав далеко в горах один із підручних Савальї. Поки полагодять телеграф та пошлють депешу, втікачі доберуться до берега, і їхня дальша доля вже буде вирішена.
Понад берегом, на милю праворуч і ліворуч від Кораліо, Гудвін порозставляв на невеликій відстані один від одного озброєних вартових. їм наказано добре пильнувати вночі, щоб не дати президентові сісти нишком у човен або шлюпку, випадково знайдену на березі. А вулицями Кораліо ходили таємні патрулі, готові затримати збіглого правителя, ледве він поткнеться в місто.
Гудвін був певний, що вжито всіх запобіжних заходів. Він походжав по вузеньких, порослих травою вуличках з бундючними назвами й сам приглядався до всього, виконуючи доручення Боба Енглхарта.
Місто вже розпочало серію своїх немудрих вечірніх розваг. Кілька безтурботних денді в білих парусинових костюмах, з пишними краватками, помахуючи тоненькими бамбуковими тростинами, пройшли по трав'янистих стежках до своїх сеньйорит. Закохані в музику невтомно розтягували верескливі концертино або біля дверей та вікон перебирали тужливі струни гітар. Зрідка пробіжить випадковий солдат, без мундира, босий, у солом'яному брилі з низько обвислими крисами, балансуючи в одній руці довгою рушницею, наче списом. Скрізь у густому листі чулося дражливе лящання величезних деревних жаб. А далі, біля самих джунглі^ де кінчалися стежки, пихату мовчанку лісу порушували гортанні крики павіанів-мародерів та кахикання алігаторів у чорних гирлах багнистих річок.
О десятій вулиці спорожніли. Померкли хворобливі жовті вогники гасових ліхтарів, що горіли подекуди на перехрестях вулиць – їх погасив якийсь ощадливий міський служака. Кораліо спокійно спочивало поміж навислими горами та підступним морем, як викрадене дитя на злодійських руках. Десь там, серед тропічної темряви, а може вже й внизу, біля самого моря, іменитий авантюрист із своєю подругою тихенько скрадався до краю землі. Гра "Лис на світанку" мала незабаром скінчитись.
Гудвін своєю звичайною нешвидкою ходою пройшов повз довгу присадкувату казарму, де дрімав коралійський підрозділ анчурійського вояцтва, націлившись у небо пальцями босих ніг. Згідно з законом, цивільним особам не дозволялось підходити так близько до цієї військової цитаделі після дев'ятої години вечора, але Гудвін завжди забував про такі дрібниці.
– Quién vive?[20] – верескнув вартовий, борюкаючись із своїм довжелезним мушкетом.
– Americano[21], – буркнув Гудвін, не повертаючи голови, й пройшов далі без затримки.
Праворуч, потім ліворуч – і далі, в напрямку Національної площі. Цю вуличку перетинала вулиця Гробу Господнього. За кілька кроків від неї він раптом зупинився.
Він побачив високого чоловіка в чорному з великим саквояжем у руці. Чоловік швидко йшов до берега вулицею Гробу Господнього. Придивившись, Гудвін побачив біля нього жінку, яка чи то квапила його, чи допомагала йому йти якомога швидше. Ішли вони мовчки. Вони не скидались на жителів Кораліо, ці двоє.
Гудвін наддав ходи й пішов слідом, але без усяких хитромудрих прийомів, таких любих серцю детектива. Він мав надто широку натуру, щоб захопитись переслідуванням. Адже він піклувався про народ Анчурії, і тільки політичні міркування не дозволяли йому відразу зажадати повернення грошей. Його партія поставила собі метою врятувати вкрадені гроші, повернути їх у казну й узяти в свої руки владу без кровопролиття та боротьби.
Невідомі зупинились біля входу до готелю де лос Естранхсрос, і чоловік постукав у двері з нетерплячістю людини, яка не звикла чекати. Мадама довго не озивалась. Нарешті у вікні блиснуло світло, двері відчинились, і гості ввійшли.
Гудвін стояв на тихій вулиці, закурюючи ще одну сигару. За кілька хвилин на другому поверсі готелю промкнулося крізь жалюзі тьмяне світло. "Вони зайняли номери, – сказав сам собі Гудвін. – Отже, у них ще нічого не вирішено з пароплавом".
В цю хвилину з'явився Естебан Дельгадо, перукар, ворог існуючого уряду, веселий змовник проти всякого застою. Один із найзавзятіших гуляк у Кораліо, він частенько затримувався на вулиці аж до одинадцятої години вечора. Прибічник ліберальної партії, він пишномовно привітав Гудвіна як соратника в боротьбі за свободу. У нього були якісь важливі новини.
– Подумайте тільки, дон Френк! – вигукнув він з виглядом конспіратора. – Сьогодні ввечері я голив la barba – те, що ви називаєте бородою, – самому Presidente! Що ви скажете на це? Він сам послав по мене. Він очікував мене в убогій casita однієї старої жінки, у дуже маленькій хатці, в темному місці. Carramba![22] До чого дійшло – el Señor Presidente доводиться отак ховатись і критись! Йому, мабуть, не хотілося, щоб його впізнали, але – carajo! – можете ви поголити людину й не побачити її обличчя? Він дав мені оцю золоту монету й попросив, щоб я нікому анічичирк. Дон Френк, це те, що ви називаєте шито й крито.
– А ви коли-небудь раніше бачили президента Мірафлореса? – запитав Гудвін.
– Тільки один раз, – відповів Естебан. – Він високий, і в нього була дуже чорна й велика борода.
– А був ще хто з ним, коли ви голили його?
– Стара індіанка, сеньйоре, хазяйка хатки, та ще одна сеньйорита – така красуня! Ah, Dios![23]
– Гаразд, Естебане, – сказав Гудвін. – Дуже добре, що ви якраз тепер поділилися зі мною своїми косметичними новинами. Новий уряд не забуде про вашу послугу.
І тоді він коротко розповів перукареві про ту кризу, яку переживала країна, й запропонував йому залишитися тут, біля готелю, та пильнувати, щоб ніхто не спробував вискочити у вікно або в двері на вулицю. Сам Гудвін підійшов до тих дверей, у які недавно зайшли гості, відчинив їх і ступив через поріг.
Мадама щойно зійшла вниз, улаштувавши гостей на ніч.