Треба скинути того, хто найважчий.
— Ну, гаразд, — погодився Незнайко. — Скинемо Пончика. Він у нас найтовщий.
— Правильно! — зрадів Сиропчик.
— Що? — закричав Пончик. — Хто найтовщий? Я найтовщий? Сиропчик товщий за мене!
— Поглянь на нього! — закричав Сиропчик, тикаючи пальцем у Пончика. — Я товщий за нього! Ха-ха! Ану, давай поміряємось!
— Ну, давай, давай! — як півень, наскакував на нього Пончик.
Усі обступили Пончика й Сиропчика. Незнайко дістав з кишені мотузочок і обв'язав ним талію Пончика. Потім таким же чином зміряв Сиропчика, й виявилося, що Сиропчик майже в півтора раза товщий за Пончика.
— Це неправильно! — закричав Сиропчик. — Пончик змахлював. Він живота втяг. Я бачив!
— Нічого я не втягував! — виправдовувався Пончик.
— Ні, втяг. Я бачив. Давай переміряємось! — кричав Сиропчик.
Незнайко знову почав міряти Пончика, а Сиропчик вертівся навколо й кричав:
— Е! Е! Ти куди? Надуйся!
— Навіщо ж мені надуватись? — відповідав Пончик. — Якщо я надмуся, то звичайно буду товщий за тебе.
— Ну, гаразд, не надувайся, але й втягати живіт не маєш права. Братці, дивіться, що він робить! Де ж справедливість? Ніякої справедливості нема! Це просто обман!
Незнайко ще раз зміряв Пончика, потім з такою ж ретельністю зміряв Сиропчика, й на цей раз виявилося, що вони обоє однакової товщини.
— Доведеться двох скидати, — розвів Незнайко руками.
— Навіщо ж двох, коли й одного досить, — сказав Сиропчик.
Мисливець Кулька виглянув з кошика й побачив, що земля наближається з загрозливою швидкістю.
— Слухай, Незнайку, — сказав він. — Вирішуй швидше, а то ми об землю бухнемось.
— Давай полічимось, кому з парашутом стрибати, — сказав Якосьбудько.
— Правильно! — зрадів Пончик. — Тільки всім треба лічитись — і товстеньким і тоненьким, щоб нікому не обидно було.
— Гаразд, нумо лічитися, — згодився Незнайко.
Всі стали в коло, і Незнайко взявся лічити, тикаючи в кожного пальцем:
Ене бене рес!
Квінтер фінтср жес!
Ене бене ряба,
Квінтер фінтср жаба.
Потім сказав:
— Ні, мені ця лічба не подобається. Не люблю я її. І почав іншу:
Ікете пікете цокато ме!
Абель фабель домане.
Іки піки граматики…
В цей час кошик з силою вдарився об землю і перекинувся. Якосьбудько вхопився руками за Либонька, а Либонько за Якосьбудька, й вони вкупі випали з кошика. За ними, як горох, посипались усі інші коротульки. Тільки Незнайко втримався за борт кошика та Булька, який вчепився за його штани зубами. Вдарившись об землю, куля, як м'ячик, підскочила вгору, описала в повітрі велетенську дугу й знову опустилася вниз. Кошик знову вдарило об землю і поволокло. Куля налетіла на щось тверде й луснула з оглушливим тріском.
Бульку перекинуло в повітрі, і він з одчайдушним вереском побіг убік. Незнайко випав з кошика на землю, лежав і не рухався.
Повітряна подорож закінчилася.
Розділ одинадцятий
НА НОВОМУ МІСЦІ
Незнайко прийшов до пам'яті у зовсім незнайомому місці. Він лежав на ліжку, пірнувши в перину. Ця перина була така м'яка, наче її наповнили пушком з кульбаби. Незнайка розбудили якісь голоси. Розплющивши очі, він почав роздивлятися і побачив, що лежить у чужій кімнаті. По кутках стояли маленькі крісельця. На стінах висіли килими й картинки із зображенням різних квітів. Біля вікна стояв круглий столик на одній ніжці. На ньому височіла гірка кольорових ниток для вишивання і лежала подушечка, вся втикана голками й шпильками, наче розлючений їжачок. Недалечко стояв письмовий стіл з приладдям для письма. Поряд стояла книжкова шафа. На стіні біля дверей висіло велике дзеркало. Перед дзеркалом стояли дві малючки й розмовляли. Одна була в синьому платті з блискучої шовкової матерії і таким же шовковим пояском, зав'язаним ззаду бантом. У неї були сині очі й темне волосся, заплетене в довгу косу. Друга була в строкатому платті з рожевими й фіолетовими квіточками. Її світле, майже біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона одягала перед дзеркалом капелюшок і весь час скрекотіла, як сорока:
— Такий противний капелюшок! Хоч як я одягаю, все погано. Мені хотілося зробити широкополий капелюшок, але матерії не вистачило, й довелося зробити вузькополий, а коли поля вузькі, то обличчя здається круглим, а це не так уже й гарно.
— Годі тобі перед дзеркалом вертітись. Не терплю, коли перед дзеркалом вертяться, — сказала синьоока малючка.
— А для чого, по-твоєму, дзеркала придумали? — відповідала білявка.
Одягнувши капелюшок на саму маківку, вона відкинула голову назад і, примруживши очі, стала дивитися в дзеркало.
Незнайкові зробилося смішно. Він хрокнув, не втримавшись від сміху. Білявка одскочила від дзеркала й підозріло подивилась на Незнайка. Але Незнайко заплющив очі й удав, що спить. Він чув, як обидві малючки, намагаючись не стукотіти каблучками, підійшли до ліжка й зупинились.
— Мені здалося, наче він щось сказав, — почув Незнайко шепіт. — Мабуть, так, причулося. Коли ж він прийде до пам'яті? З учорашнього вечора лежить непритомний.
Другий голос відповів:
— Медуниця не дозволила його будити й звеліла покликати її, коли він сам прокинеться.
"Що за Медуниця?" — подумав Незнайко, але прикинувся, що не чув їхньої розмови.
— Який хоробрий малюк! — знову почувся шепіт. — Подумати тільки, полетів на повітряній кулі!
Незнайко почув, що його назвали хоробрим, і в нього рот сам розтягся ледь не до ушей. Однак він вчасно стримав посмішку.
— Я прийду пізніше, коли він прокинеться, — знову сказав голос. — Мені дуже хочеться розпитати його про повітряну кулю. А що як у нього струс мозку!
"Дзуськи! — подумав Незнайко. — Нема в мене ніякого струсу мозку".
Білявка попрощалася й пішла. В кімнаті стало тихо. Незнайко довго лежав з заплющеними очима, пильно прислухаючись до всього. Нарешті він розплющив одне око й побачив синьооку малючку, що схилилася над ним. Малючка привітно всміхнулася, потім нахмурилась і, погрозивши йому пальчиком, сказала:
— Це ви завжди так прокидаєтеся? Спочатку одне око розплющите, потім друге.
Незнайко кивнув головою і розплющив друге око.
— Виходить, ви зовсім не спите?
— Ні, я щойно прокинувся.
Незнайко хотів ще щось сказати, але малючка приклала до його губів пальчик і сказала:
— Мовчіть, мовчіть. Вам не можна розмовляти. Ви дуже хворі.
— Зовсім ні!
— Звідки ви знаєте? Ви хіба лікар?
— Ні.
— От бачите! А таке кажете. Ви повинні лежати спокійно, доки я не покличу лікаря. Як ваше ім'я?
— Незнайко. А ваше?
— Мене звуть Синьоочкою.
— Хороше ім'я, — похвалив Незнайко.
— Дуже рада, що вам воно подобається. Ви, як я бачу, вихований малюк.
Обличчя Незнайка розпливлося в усмішці. Він був дуже радий, що його похвалили, тому що його майже ніколи не хвалили, а більше лаяли. Малюків поблизу не було, і Незнайко не боявся, що його дражнитимуть за те, що він водиться з малючкою. Тому він розмовляв з Синьоочкою цілком вільно й чемно.
— А як звуть оту другу? — запитав вій.
— Яку другу?
— Ту, що ви з нею розмовляли. Оту красиву, з білим волоссям.
— О! — вигукнула Синьоочка. — То ви вже, мабуть, давно не спите?
— Ні, я тільки на хвилинку розплющив очі, а потім знову заснув.
— Неправда, неправда! — похитала головою Синьоочка й насупила брови. — Отже, ви вважаєте, що я не зовсім гарна?
— Ні, що ви! — злякався Незнайко. — Ви теж гарна!
— Котра ж з нас красивіша: я чи вона?
— Ви… й вона. Ви обидві дуже гарні.
— Ви жалюгідний брехунець, але я вам прощаю, — відповіла Синьоочка. — Вашу красуню звуть Сніжинкою. Ви її ще побачите. А тепер досить. Вам не можна багато розмовляти. Лежіть смирно і не подумайте вставати з ліжка. Зараз я покличу Медуницю.
— А хто це Медуниця?
— Медуниця — наш лікар. Вона буде лікувати вас.
Синьоочка вийшла. Незнайко схопився з ліжка й почав шукати свою одежу. Йому хотілось якнайшвидше втекти, бо він знав, що лікарі люблять пригощати своїх хворих касторкою і мазати їх йодом, від якого страшенно пече тіло. Одежі ніде не було видно, але його увагу привернула лялька, що сиділа на маленькому ослінчику, притулившись спиною до стіни.
Незнайкові закортіло розламати ляльку й подивитись, що там у неї всередині — вата чи тирса. Він забув про одежу й кинувся шукати ножа, але в цей час побачив себе в дзеркалі. Кинувши ляльку на підлогу, вій почав корчити перед дзеркалом різні гримаси, вдивляючись у своє обличчя. Надивившись як слід, він сказав:
— Я теж гарний, і обличчя в мене не дуже кругле.
Тут за дверима почулися кроки. Незнайко шмигнув у ліжко й накрився ковдрою. До кімнати ввійшла Синьоочка й ще одна малючка в білому халаті й білій хустинці, з невеличкою коричневою валізкою в руках. У неї були пухленькі, рум'яні щічки. Сірі очка строго дивилися через круглі рогові окуляри. Незнайко зрозумів, що це і є та Медуниця, про яку йому говорила Синьоочка.
Медуниця присунула до ліжка Незнайка стілець, поставила на нього свою валізку й, похитавши головою, сказала:
— Ой, ці мені малюки! Завжди вони щось вигадають! Ну, скажіть, будь ласка, чого ото вам заманулось летіти на цій повітряній кулі? Мовчіть, мовчіть! Знаю, що ви скажете: я більше не буду. Всі малюки кажуть це, а потім знову витворяють різні штуки.
Медуниця відкрила валізку, і в кімнаті одразу запахло не то йодом, не то іншими якимись ліками. Незнайко боязко зіщулився. Медуниця повернулась до нього й сказала:
— Встаньте, хворий.
Незнайко почав вилазити з-під ковдри.
— Не треба вставати, хворий, — строго сказала Медуниця. — Я ж наказала вам сісти.
Незнайко знизав плечима й сів у ліжку.
— Не знизуйте плечима, хворий, — зауважила Медуниця. — Покажіть язика.
— Навіщо?
— Покажіть, покажіть. Так треба.
Незнайко висолопив язика.
— Скажіть "а".
— А-а-а, — акнув Незнайко.
Медуниця дістала з валізки дерев'яну трубочку й приставила до грудей Незнайка.
— Дихайте глибше, хворий.
Незнайко засопів, як паровик.
— Тепер не дихайте.
— Ги-ги-гп! — затрясся од реготу Незнайко.
— Чого це вам смішно, хворий? Здається, я нічого смішного не сказала!
— Як же я можу зовсім не дихати? — спитав Незнайко, продовжуючи хихикати.
— Зовсім не дихати ви, звичайно, не можете, але на хвилинку затримати дихання можна.
— Можна, — погодився Незнайко й перестав дихати.
Закінчивши огляд, Медуниця сіла за стіл і виписала рецепт.
— У вашого хворого на плечі синяк, — сказала вона Синьоочці.