Навіть найнерозсудливіші з нас не йняли віри своїм очам, бо скільки вже разів ми його подумки хоронили: з давніх-давен очевидці розказували, буцімто його звалила з ніг чорна неміч, — даючи комусь аудієнцію, він упав із трону, зсудомлений, з жовчною піною на губах, і його почали бити страшні корчі; казали, нібито Господь бог відібрав у нього мову, покаравши за лихослів'я, і тепер замість нього говорить схований за ширмою чревовіщатель, а сам він тільки рота роззявляє; оповідали, що його покарано за розпусту, і все його тіло вкрилося риб'ячою лускою; розказували, ніби глупої ночі службовою брамою палацу у військовому фургоні вивезли труну, всю в золоті й пурпурових китицях, а хтось на власні очі бачив, як Летісія Насарено ридма ридала в саду дощів; але, якими б вірогідними не здавалися чутки про його смерть, він завжди зненацька з'являвся, живий-живісінький, — і рука володаря, міцніша, ніж будь-коли, несподівано змінювала наші долі. Щоб переконатися, що цього разу помер саме він, досить було глянути на перстень з президентською печаткою або на його неймовірно великі ноги невтомного подорожнього, або на виняткових розмірів грижу, — її не зачепили грифи; але щоразу хтось та пригадував, що такі самі прикмети мали й інші — нічим не видатні — небіжчики, які померли раніше. Ми якнайретельніше обдивилися всі закутки палацу, але не знайшли ніяких доказів, що помер дійсно він. У спальні Бендісьйон Альварадо, його матері, що про неї ми пам'ятали тільки легенду, як її було канонізовано урядовим декретом, ми знайшли кілька поламаних кліток зі скам'янілими од часу пташиними кістяками, побачили обгризене коровами плетене крісло, побачили коробочку з акварельними фарбами та склянки з пензликами — за допомогою тих фарб і пензликів перекупки птахів з плоскогір'я розмальовували звичайних сірих пташок і продавали їх потім на ярмарку, видаючи за іволг; ми побачили великий череп'яний підвазонник із кущем меліси — забута всіма, вона й досі росла, і її гілки повзли по стінах, вистромлялися з картин, проткнувши полотно, вилазили у вікна, сплітаючись із диким листям знадвору, — і тут ми не знайшли ніяких ознак того, що він колись бував у цій кімнаті. В шлюбній спальні Летісії Насарено — цю жінку ми уявляли собі виразніше, і не лише тому, що вона царювала не так давно, а й через її надто галасливу участь у громадських заходах, — ми побачили зручне для любовних утіх ліжко з мереживним балдахіном, який правив курям за сідало, побачили в скринях побиті міллю коміри з блакитного песця, дротяні каркаси кринолінів, побачили пелерини, вкриті памороззю пилюки, корсажі з брюссельськими мереживами, хатні чоловічі пантофлі, атласні черевички на високих каблуках — для урочистих прийомів, побачили довгі сукні з пелеринками, оздоблені фетровими фіалками та стрічечками з тафти, — всю цю погребову пишноту найпершої дами; побачили вбрання послушниці з грубого, наче бараняча шкура, сірого полотна, — те саме вбрання, в якому Летісію викрали та привезли з Ямайки в ящику з— під кришталевого посуду, щоб посадити її в крісло таємної президентші, — але і в цій кімнаті ми не знайшли нічого, бодай якогось натяку на те, що причиною піратського викрадення Летісії було його кохання. В президентській спальні, звідки він майже не виходив усі свої останні роки, ми знайшли тільки солдатське ліжко, на якому ніхто не спав, переносний пісуар — з тих, що їх познаходили скупники старого непотребу в покинутих морськими піхотинцями оселях, та ще залізну скриню, в якій лежали його дев'яносто дві нагороди й мундир з грубого полотна, без ступеневих знаків — такий самий, як на небіжчикові, тільки продірявлений шістьма кулями крупного калібру: вони вцілили в спину і пройшли навиліт крізь груди, обпаливши тканину мундира, — побачивши це, ми всі мимоволі згадали поширену легенду, нібито вбити його неможливо, бо коли в нього по-зрадницьки стріляєш ззаду, кулі прошивають його наскрізь, не заподіявши ніякої шкоди, а коли стріляєш спереду, то свинець рикошетом відскакує від нього і вціляє нападника; казали, що вбити його можуть тільки кулі милосердя, і то — якщо в нього стрілятиме хтось безмежно відданий, готовий будь-якої миті вмерти за нього. Знайдені нами мундири здавалися замалими як на нього, але ми не мали сумніву, що вони справді йому належали; здавна ходили чутки, ніби він продовжував рости до ста років, а в сто п'ятдесят у нього втретє прорізалися зуби, — і справді, зуби в мерця були ще здорові, маленькі й тупі і скидалися-таки на молочні, але розтерзане грифами тіло було, либонь, не більше від тіла звичайної собі людини середнього зросту; шкіру він мав жовту, поцятковану старечими родимками, без жодного шраму, і хіба що обвислі мішки на ній свідчили, що колись він був товстий; непропорційно великими здавалися тільки порожні очниці, грижа в паху та здоровенні ступні, квадратні й плоскі, з твердими, загнутими, наче в яструба, кігтями. На відміну від одягу, все, що писали про нього історики, свідчило про його велич: офіційні тексти читанок змальовували його як велетня-патріарха, який ніколи не виходить з дому, бо не може пройти у двері, любить дітей і ластівок, розуміє мову деяких тварин, уміє розгадувати задуми природи, читає думки, глянувши людині в вічі, а також знає таємницю цілющої солі, якою лікує болячки прокажених і ставить на ноги паралітиків. Ніяких згадок про його походження в офіційних текстах не було, але, мабуть, він був родом із плоскогір'я; про це свідчила і його нестримна жадоба влади, і жорстокість його правління, і його похмура вдача, і та незбагненна зловтіха, з якою він продав наше море іноземній державі, прирікши нас відтоді все життя дивитися на цю безмежну пустельну рівнину, вкриту шорстким місячним пилом, на мертву рівнину, де кожен захід сонця крає тобі душу тоскним болем. Гадали, що в нього є тисяч зо п'ять дітей, яких він без ніякої там любові зачав з незліченними коханками, поки ще міг втішатися у своєму гаремі, — всі діти, як одно, народжувалися недоношеними, і жоден з його нащадків не діставав його імені чи прізвища (окрім сина Летісії Насарено, який, тільки-но з'явившись на світ, одержав звання дивізійного генерала з усіма повноваженнями), — нічого дивного тут не було, адже він вважав, що кожен — тільки син своєї матері, а більше нічий. Правда, ця істина здавалася очевидною лише йому, бо ж він був безбатченком, як і багато інших найзнаменитіших деспотів, і, очевидно, єдиною його родичкою була його вельмишановна матінка Бендісьйон Альварадо, якій шкільні підручники приписували чудо непорочного зачаття: їй нібито приснився віщий сон, що вона має народити нового месію; дійшовши влади, син спеціальним декретом оголосив Бендісьйон Альварадо матріархом вітчизни, — з тієї простої причини, що "мати може бути тільки одна — моя!" — Бендісьйон Альварадо була дивна жінка невідомого походження; її свята простота шокувала фанатичних поборників придворного етикету на початку його режиму, бо вони не могли допустити, що мати глави нашої вітчизни носила на шиї ладанку з камфорою — "від усякої зарази", не могли дивитися, як вона пробує наколювати виделкою ікру або ходить, наче якась незграбна танга[5] у своїх лакованих туфлях; вона їм допікала тим, що на терасі концертної зали поставила вулики, в канцеляріях розводила індиків та своїх фарбованих пташок, сушила білизну на президентському балконі, звідки він виголошував свої історичні промови; а як було стерпіти, коли на якомусь дипломатичному прийомі вона бовкнула, що вже втомилася просити господа бога, аби швидше скинули її сина, бо їй важко жити в президентському палаці: "тут тебе весь час наче напоказ виставляють!.." — вона сказала це так само безпосередньо, як одного разу в день національного свята пропхалася з повним кошиком порожніх пляшок крізь почесну варту, підійшла до президентського лімузина, який от-от мав відкрити урочистий парад під бурхливі оплески, серед зливи квітів та військових маршів, і тицьнула кошик у вікно автомобіля, гукнувши синові: "раз ти вже їдеш у той бік, здай заодно пляшки в крамниці на розі!.." — бідолашна мати! їй бракувало чуття історичного моменту, це всім стало ясно на банкеті, коли ми святкували висадку морських піхотинців адмірала Хіггінсона, — вперше побачивши сина в парадному мундирі з золотими медалями на грудях, в атласних рукавичках, які він відтоді носив до кінця днів своїх, Бендісьйон Альварадо, не тямлячи себе од материнської гордості, вигукнула при всьому дипломатичному корпусі: "божечку, аби ж я знала, що мій синочок стане президентом республіки, я віддала б його до школи, сеньйори!.." — вона так осоромила президента, що її негайно було переселено з палацу в передмістя, в розкішний будинок на одинадцять кімнат, який її син виграв у кості тої щасливої ночі, коли вожді війни за федерацію ділили між собою за гральним столиком шикарні оселі переможених консерваторів; проте Бендісьйон Альварадо не вподобала покоїв, прикрашених чудовим ліпленням: "через нього мені здається, що я — жінка папи римського!" — їй більше припали до смаку кімнати для прислуги, там вона й оселилася разом із шістьма босими служницями, яких їй дали, — вона поставила свою швацьку машинку та клітки з розмальованими птахами в занедбаній комірчині, де вдень ніколи не бувало жарко, а надвечір не так дошкуляли москіти, і сідала шити перед вікном, у яке лилося нікому не потрібне світло з величезного патіо та лікарняний запах тамариндів; по всьому домі блукали кури, в порожніх кімнатах солдати з президентської охорони підстерігали покоївок, а Бендісьйон Альварадо розмальовувала акварельними фарбами своїх підробних іволг і жалілася служницям на недолю свого бідолашного сина, якого морські піхотинці тримають у президентському палаці, "так далеко від матері, і нема в нього дбайливої дружини, щоб розраяла, коли він опівночі проснеться від горя й турбот, які мучать його вдень і вночі, і нащо було йому встрявати в цю халепу, ви подумайте тільки, — служити президентом республіки за якісь там нещасні триста песо на місяць, бідна моя дитина!.." Вона знала, що каже, бо син щодня навідував її, коли місто поринало в густу драговину сієсти, — він приносив матері цукати, які вона дуже любила, і виливав їй свою душу, розказуючи, як то важко бути маріонеткою в руках морських піхотинців: навіть цукати йому доводиться красти, ховаючи їх за обідом у серветку, бо ці кляті окупаційні власті мають бухгалтерію, яка обліковує у відповідних книгах усе, навіть недоїдки від обіду; він скаржився, що недавно командир панцерника привів до палацу якихось астрономів, чи що, котрі міряють землю, — вони навіть не привіталися з президентом, а заходилися обмірювати все довкола рулеткою — просто в нього над головою, і щось обчислювали англійською мовою та покрикували на нього через перекладача "ану відійди!" — і він слухняно відходив, — "не застуй!" — і він намагався на застувати — "не плутайся тут під ногами, хай тобі чорт!" — він не знав уже, куди йому ступнути й де подітися, поки вони переміряли все, що тільки можна, навіть освітлюваність балкона, — але це ще було півбіди: вони вигнали на вулицю двох його останніх наложниць, бо адмірал сказав, що ці рахітичні шльондри недостойні президента, і тепер йому так бракувало жінок, що іноді він тільки удавав, ніби покидає материн дім, і Бендісьйон Альварадо чула, як він ганяється в напівтемних спальнях за котроюсь із її служниць, — їй так було жаль сина, що вона зумисне полохала пташок у клітках, змушуючи їх лементувати, аби тільки сусіди не чули тієї ганебної метушні, приглушених погроз служниці: "одчепіться, мій генерале, пустіть, бо розкажу вашій матері!..." Бендісьйон Альварадо псувала сієсту своїм іволгам, вони аж надсаджувалися од крику, щоб тільки ніхто не почув того бездушного сопіння нетерплячого мужчини, такого собі коханця, котрий не роздягається сам і не роздягає жінки; щоб ніхто не почув його собачого скавчання, не знав, як він плаче від самотності й жалю до себе після цих випадкових любощів під кудкудакання потривожених курей, у таку безбожну серпневу спеку, коли повітря — наче розплавлене скло, — "бідна моя дитина!.." Таке нужденне животіння тривало доти, доки окупаційні війська не покинули країни, — їх так налякала чума, що вони вибралися набагато раніше, ніж намірялися: морські піхотинці розібрали будиночки своїх офіцерів на пронумеровані деталі, які поскладали в контейнери, вирвали з корінням свої блакитні газони і забрали їх, згорнувши, наче килими, згорнули й гумові цистерни з очищеною водою, яку їм присилали з дому, аби вони тут не мусили пити нашу гнилу воду з хробачнею, зруйнували свої білі госпіталі, висадили в повітря свої казарми, щоб ніхто не дізнався, як їх було побудовано, — залишили тільки старий десантний панцерник, на палубі якого червневими ночами блукав привид адмірала — того самого, що пропав безвісти під час шторму; але, перш ніж вивезти своїми летючими поїздами все своє райське причандалля для кишенькових війн, вони нагородили президента "Медаллю Доброї Злагоди", вшанували його як главу держави і сказали йому на прощання так голосно, щоб увесь світ почув: "ми тебе кидаємо з твоїм борделем негритянським, побачимо, як ти впораєшся без нас!" — "та все ж забралися, матусю, вшилися під три чорти!.." — і вперше за весь час він піднявся сходами не як похнюплений віл, запряжений зайдами, а як володар, здатний особисто віддавати свої власні накази, задовольняти різноманітні прохання: він відновив півнячі бої, знову дозволив польоти комет та інші розваги бідняків, які заборонили були морські піхотинці, — і так утвердився в повноті своєї влади, що наказав навіть поміняти місцями кольори національного прапора та замінити в державному гербі фрігійський ковпак на поверженого дракона загарбників, — "бо, зрештою, ми самі собі пани, матусю, хай живе чума!.." Бендісьйон Альварадо протягом усього свого життя згадувала цю несталість влади та гіркі злидні, але найбільшої кривди завдавали їй ті згадки в часи, які настали після комедії з його смертю, коли він, воскреслий, розквитавшись із недругами, чвалав трясовиною щастя, а вона й далі бідкалася всім, хто тільки її слухав, як це принизливо — бути матір'ю президента і не мати нічого, окрім якоїсь нещасної швацької машинки; вона жалілася, що хоч її син і їздить у роззолоченій кареті, в нього немає навіть клаптика землі: "бідна моя дитина, ні клаптика землі, для могили — й то нема, і це після того, як він стільки років одслужив вітчизні, де ж правда, сеньйоре?.." — так вона продовжувала бідкатися, не за звичкою і не з лицемірства, а тому, що син уже не довірявся їй, як то було раніше, не ділився з нею ні своїм лихом, ні таємницями влади: він так змінився з часів морських піхотинців, що Бендісьйон Альварадо здавалося, наче син старіший за неї, — він ніби якимось дивом перегнав її в часі; вона помічала, що він заговорюється, плутається в думках, втрачає уявлення про дійсність, іноді в нього навіть текла слина з рота, і Бендісьйон Альварадо нараз пронизувало жалісливе співчуття, їй здавалося, що вона йому не мати, а дочка, — надто ж коли він прийшов одного разу до неї, навантажений пакунками, і, поки вона шукала в корзині для шиття ножиці, він силкувався розпакувати всі покупки водночас, нетерпляче рвав зубами мотузки, ламав нігті об краї коробок і витягав повні пригорщі різних витребеньок, аж задихаючись від щастя: "глянь, які це чудові штуки, матусю! ось жива сирена в акваріумі, ось заводний ангел — він літає з дзвіночком по кімнатах; а ось морська черепашка, бачиш, яка здоровенна, — якщо притулити її до вуха, то почуєш не шум прибою, як у звичайних черепашках, а мелодію нашого національного гімну, правда ж чудасія, матінко, бачиш, як добре бути багатієм!.." — але мати зовсім не поділяла його захвату, вона мовчала, гризучи свої пензлики, аби син не помітив, що в неї серце стискається з жалю від однієї згадки про минуле, яке нікому так не далося взнаки, як їй; дорогою ціною заплатив він за те, щоб зостатися в своєму кріслі, — "і то не за наших часів, сеньйоре, не за наших добрих часів, коли влада єдина, коли вона зробилася, як каже мій син, наче та скляна кулька на долоні, її можна і побачити, й помацати, — а тоді вона була, як риба сабало, і не давалася в руки", — пливла, куди самій заманеться, в цьому домі для всіх, і її здоганяла хижа зграя останніх вождів війни за федерацію, які допомогли йому скинути генерала-поета Лаутаро Муньйоса, освіченого деспота, пом'яни Господь його душу разом із його светоніївськими требниками[6] латиною і сорока двома чистокровними скакунами; але, як законну винагороду за свої вояцькі послуги, соратники прибрали до рук майно й худобу вигнаних із країни багатіїв, розділили вітчизну на автономні провінції, заявивши безапеляційно, що оце, мовляв, і є "федералізм, мій генерале", — "заради цього ми проливали кров!" — вони були абсолютними монархами на своїх землях: установлювали свої закони, свої персональні національні свята, випускали свої паперові гроші, які самі ж таки й підписували, мали кожен свою парадну форму — кітелі з золотими застібками, оздоблені коштовним камінням шаблі та прикрашені плюмажами з павиного пір'я трикутні капелюхи, — все те було скопійоване з давніх хромолітографій, що зображали віце-королів, які правили вітчизною до нього; вони були брутальні й сентиментальні водночас, заходили до президентського палацу через парадний вхід, не питаючи ні в кого дозволу, "бо вітчизна належить усім, мій генерале, заради цього ми жертвували своїм життям!" — вони отаборювалися в святкових залах зі своїми гаремами та худобою, яку на правах мирних поборів вимагали дорогою — скрізь, аби не бракувало харчів; вони приводили свою охорону з найманців-варварів, які не мали навіть чобіт, а обмотували ноги ганчір'ям, і ледве вміли зв'язати два слова християнською мовою, зате спритно шахраювали, граючи в кості, і вправно та люто орудували зброєю; тоді палац скидався на якийсь циганський табір, сеньйоре, і в ньому тхнуло так, наче розлилася брудна річка; офіцери з генерального штабу забирали для своїх маєтків меблі, які були власністю республіки, розігрували в доміно урядові відзнаки і мов не чули благань Бендісьйон Альварадо, яка, не присідаючи ні на хвильку, намагалася повимітати все те ярмаркове сміття, дати хоч якийсь лад цьому бедламу, — тільки вона одна пробувала опиратися непоправному падінню колишніх героїв, їй хотілося гнати усіх їх звідсіля мітлою, коли вона бачила загиджений цим розпусним кодлом дім, коли дивилася, як вони сперечалися в картярських баталіях за крісла верховного командування, як чинили содомські гріхи, сховавшись за рояль, як справляли нужду в алебастрові амфори, хоч вона й пояснювала: "ні, сеньйоре, це не переносні нужники, це амфори, знайдені на морському дні", — а вони тільки реготалися: "подумаєш, якісь там витребеньки багатіїв!" — і не було людської сили, яка б переконала їх, ані божої сили, яка завадила б генералові Адріано Гусману прийти на урядовий прийом, "коли я святкував десяті роковини свого приходу до влади, і хто б міг подумати, яку він штуку нам утне", — генерал Адріано Гусман зайшов до танцювальної зали в строгім мундирі з білого полотна, спеціально дібраному для цієї оказії; він був без зброї, "як і поклявся мені честю солдата", в супроводі своєї охорони — французьких дезертирів у цивільному, всі вони несли цілі оберемки кайєннських антурій — генерал Адріано Гусман власноручно пороздавав ті квіти дружинам послів та міністрів, ввічливо поспитавши спочатку дозволу в їхніх чоловіків, бо чув од своїх охоронців, ніби так заведено у Версалі; він зробив усе, як достеменний кавалер, а потім примостився собі в куточку свята, віддавши всю увагу танцям, схвально кивав головою: "чудово!" — примовляв він, — "добряче витанцьовують ці європейські дженджики", — примовляв він, — "кожному своє", — примовляв він, забутий усіма в своєму кріслі, — "ніхто, крім мене, й не завважив, що один з його людей доливає та доливає йому в бокал шампанського, і він просто на очах буряковіє; щоразу, як відрижка підступала йому до горла, він, спітнілий, розстібав верхній ґудзик кітеля та аж схлипував, позіхаючи, матусю, — і раптом у перерві між танцями, насилу зіп'явшись на рівні ноги, розстібнув кітель, а тоді заходився розстібувати й ширінку, і ну поливати напахчені декольте дам; він, як п'яний солдат, замочив їдкою сечею ніжні муслінові пелени, парчеві корсажі, страусові віяла, — такий переполох зчинився, а він знай собі виспівує, наче так і треба: "о пані, гляньте, я страждаю, кохаючи, і під вікном троянди ніжні поливаю!.." — і ніхто не зважився втихомирити його, навіть я сам, бо я був сильніший за кожного з них поодинці, проте набагато слабкіший, аніж їх двоє, коли б вони змовилися між собою", — навіть він сам усе ще не здогадувався, що це тільки він бачить усіх наскрізь, але ніхто не спроможний розгадати потаємних думок скам'янілого старого, ніхто не здатний осягти глибини його спокою, обачності й незрівнянного довготерпіння: ми бачили тільки його похмурі очі, міцно стулені губи, руку, як у цнотливої панночки, — та рука навіть не здригнулася на ефесі шаблі, коли одного страшного полудня йому доповіли, що генерал Нарсісо Лопес напився до чортиків рому та горілки, причепився у вбиральні до якогось капрала з президентської охорони і, повівшися з ним, як справжня повія, примусив робити всякі неприродні штуки, а потім плакав од болю, злості й приниження, блював навкарачки у смердючій вбиральні, а коли прийшов до тями, згріб красеня-капрала й приштрикнув його пікою, наче метелика, до стіни в конференц-залі, просто посеред квітчастого гобелена, і ніхто не наважувався зняти сердегу днів зо три; він же тільки стежив за своїми колишніми товаришами по зброї, зовсім не втручаючись у їхнє життя, певний, що вони самі знищать одне одного, — і справді, згодом йому доповіли, що генерала Хесукрісто Санчеса забили стільцями його ж таки охоронці: вони мусили це зробити, коли в генерала почався напад сказу після того, як його покусав кіт, — і треба ж було такому статися, от бідолаха; він тільки на якусь мить облишив грати в доміно, коли йому прошепотіли на вухо, що генерал Лотаріо Серено втонув, бо під ним ні з того ні з сього сконав кінь, на якому генерал перепливав річку, — от бідолаха; він і оком не змигнув, коли його повідомили, що генерал Нарсісо Лопес встромив собі в задницю динамітний заряд і підірвав себе з усіма тельбухами, бо нічого не міг з собою вдіяти через свій непереборний потяг до гомосексуалізму; і він знову сказав тільки: "от бідолаха", — так, ніби не мав ніякого стосунку до тих безславних смертей; щоразу він віддавав однаковий наказ про посмертне вшанування, проголошував усіх небіжчиків мучениками, які загинули під час виконання службових обов'язків, і справляв їм однаково пишний похорон у національному пантеоні, "бо вітчизна без героїв — це все одно, що оселя без дверей", — казав він; і коли у всій країні зосталося всього-на-всього шестеро генералів — його соратників, він запросив їх до президентського палацу на свій день народження, на приятельську вечірку запросив усіх, навіть найтемнішого і найпідступнішого з них — генерала Хасінто Альгарабіа, який хизувався тим, що мав сина зі своєю власною матір'ю і пив лише деревний спирт, змішаний з порохом; вони сиділи самі в бенкетній залі — "як за кращих часів, мій генерале", — справжні побратими, неозброєні, але з охороною, яка чатувала в сусідній залі, і кожен приніс цілу купу подарунків — "для єдиного з-поміж нас, який усіх нас розуміє", — казали вони, маючи на увазі те, що він один умів тримати їх у руках; йому одному вдалося виманити з лігва на плоскогір'ї легендарного генерала Сатурно Сантоса, чистокровного індіанця, нехрещеного, який завжди ходив босий, — "хай я сучий син буду, мій генерале, — ми, справжні мужчини, не можемо дихати, якщо не відчуваємо землі!" — за одяг йому правила вибивна тканина, яскраво розмальована химерними звірами; як і завжди, він прийшов без охорони, овіяний похмурою славою, озброєний лише мачете, що його відмовився зняти з пояса, бо це, мовляв, не зброя, а знаряддя праці, — "він приніс мені в подарунок орла, прирученого для людських воєн, і приніс арфу, матусю, священний інструмент, звуки якого відвертають бурю і прискорюють достигання врожаю, — генерал Сатурно Сантос грав на арфі так майстерно і так щиро, що збудив у наших серцях тугу за жахливими ночами війни, нас розтривожив дух коростявого пса війни, наші душі краяла солдатська пісня про золотий човен, який має нас перевезти, ми ревно співали її всі хором, матусю: "у сльозах прийшов я з мосту", — вони співали, уминаючи індика зі сливами та півпоросяти, дудлячи з персональних пляшок, кожен — свій власний напій, — всі, окрім нього самого та генерала Сатурно Сантоса: ці двоє не скуштували за свій вік навіть краплі лікеру, не палили і їли якраз стільки, скільки було необхідно; "вони всі гуртом співали вранці на мою честь псалми царя Давида, співали, плачучи, всіх тих пісень, що їх ми горлали в дні народження до того, як консул Хейнеман приніс мені новинку — фонограф з трубкою та циліндром, на якому була записана пісня "Happy birthday!"[7]; вони співали — напівсонні, п'яні, як квачі, вже й забувши про сумного старигана, який опівночі з лампою за давньою казарменою звичкою пішов оглянути перед сном палац і, повертаючись зі свого обходу, востаннє побачив шістьох генералів, які спали, обнявшись, покотом на долівці бенкетної зали, сумирні та безтурботні, а п'ятеро охоронців стерегли їхній сон, не спускаючи одне з одного очей, бо генерали хоч і спали обнявшись, проте і вві сні боялися своїх друзяк майже так само, як кожен із них боявся його, а він боявся б навіть двох із них, якби вони раптом злигалися; він повісив лампу біля дверей, зачинився у спальні на три замки, три засуви і три защіпки і влігся просто на підлозі, долілиць, підклавши під голову правицю замість подушки, — і тої ж миті увесь палац аж задвигтів: то одночасно вистрелили охоронці — "раз, чорти б їх узяли, без зайвого шуму, без ніякого лементу, і вдруге, отак, та й по всьому", — і запала тиша, зостався тільки пороховий дим, зостався він сам, назавжди звільнений од тривог про владу відтоді, коли вдосвіта побачив своїх ординарців, які чалапали кривавою тванню бенкетної зали, коли побачив свою матір Бендісьйон Альварадо, приголомшену, в цілковитому розпачі, бо зі стін точилася кров, "хоч як їх не затирай вапном та попелом, сеньйоре!" — і з килимів аж цебеніла кров, скільки їх не викручували, і в коридорах та канцеляріях річками текла кров, як не намагалися її витерти, щоб приховати розміри цього кривавого побоїща останніх спадкоємців нашої війни, які, згідно офіційних повідомлень, були перебиті власною ж таки, знавіснілою зненацька охороною; після єпископської відправи їхні тіла, загорнуті в державні прапори, переповнили пантеон національних героїв, адже ні одна жива душа, навіть з охоронців, не вирвалася з тієї кривавої пастки, — "ніхто, мій генерале, один тільки генерал Сатурно Сантос, бо він був захищений своїми ладанками, увесь обвішаний ними, та ще й, чортяка, знав усякі індіанські хитрощі, умів перекинутися в якого завгодно звіра, скажімо, в броненосця, мій генерале, або ж у ставок чи в грім", — і він пересвідчився, що це таки була правда, бо найкмітливіші слідопити загубили слід Сатурно Сантоса ще на минуле різдво, а найспритніші собаки, навчені вистежувати ягуарів, шукали його зовсім не там: і сам він бачив його, перевтіленого у винового короля, серед карт своїх ворожок: Сатурно Сантос був живий, удень він спав, а вночі прослизав сушею, плив водою, залишаючи по собі тільки заклинання, які збивали з пантелику його переслідувачів та послаблювали рішучість його ворогів; проте він наказував не припиняти пошуків, Сатурно Сантоса шукали вдень і вночі протягом багатьох років, аж поки він не побачив у віконце президентського поїзда гурт якихось людей — з дітьми, худобою та різним домашнім начинням; під час війни він набачився таких самісіньких юрб, які йшли слідом за військом, але ці люди брели під дощем, несли хворих у підвішених до жердин гамаках за одним-єдиним чоловіком — той був дуже блідий, у туніці з грубого полотна, "і скидався на посланця божого, мій генерале", — і він, ляснувши себе по лобі, вигукнув: "це він, хай йому дідько!" — і то таки й справді був генерал Сатурно Сантос, пілігрим, який випрошував милостиню чарами своєї безструнної арфи, вбогий і похмурий, у зношеному фетровому капелюсі та подертому пончо, — але і в цьому жалюгідному стані його не так-то просто було вбити: своїм мачете Сатурно Сантос відтяв голови трьом найкращим воякам і відбивався так мужньо і спритно, що він наказав зупинити поїзд навпроти того сумного пустельного кладовиська, де проповідував посланець божий, — усі чкурнули навтікача, коли з вагона, пофарбованого в кольори державного прапора, зіскочили президентські охоронці, готові стріляти, — в один мент не стало ні душі, тільки генерал Сатурно Сантос зі своєю міфічною арфою стояв, стискаючи держак мачете, стояв, наче заворожений виглядом свого смертельного ворога, який з'явився на приступці вагона — в полотняному мундирі без ступеневих знаків, неозброєний, такий постарілий, "наче ми не бачилися сто років, мій генерале!" — він здався Сатурно Сантосу втомленим і самотнім, шкіра в нього пожовтіла — через хвору печінку, а очі сльозилися, проте від нього йшло таке мертвотно-бліде сяйво, наче він був наділений не лише своєю владою, але й владою, відібраною в небіжчиків, отож Сатурно Сантос вирішив умерти без опору, бо не варто було противитися старому, який прибув з такої далини, не маючи ніяких інших підстав і ніяких інших заслуг, окрім варварської жадоби влади; але він простягнув йому схожу на довгу рибину руку і мовив: "боже тебе бережи, герою, вітчизна цінує тебе!" — бо споконвіку знав, що проти непереможної людини є тільки єдина зброя — дружба; і генерал Сатурно Сантос поцілував землю, яку топтав, і уклінно попросив ласкаво дозволити йому "служити вам завжди і скрізь, мій генерале, поки в цих руках ще співатиме мачете", — і він дав згоду: "гаразд, будеш моїм охоронцем, моєю тінню, лише з єдиною умовою — ніколи не стояти в мене за спиною", — він зробив Сатурно Сантоса своїм партнером у доміно, і вони в чотири руки оббілували багатьох нещасних диктаторів; він брав його, босого, в президентську карету, водив на дипломатичні прийоми, де його тигрячий дух непокоїв собак, а дружинам послів од того духу аж млосно робилося; він звелів Сатурно Сантосу лягати на ніч біля порога його спальні: хотів таким чином позбутися своїх нічних жахів, тремтячи від однієї думки, що зостанеться сам, віч-на-віч з примарами своїх снів; протягом багатьох років він тримав його в десяти п'ядях від своєї довіри, аж поки подагра не позбавила того сили, і мачете вже не співало, як раніше, в його руках, і тоді Сатурно Сантос попросив: "убийте мене своєю рукою, мій генерале, ви єдиний маєте на це право", — але він дав Сатурно Сантосу добру пенсію, нагородив медаллю "За заслуги" і відіслав помирати до рідного плоскогір'я, в селище конокрадів, — він і сам не міг стримати сліз, коли генерал Сатурно Сантос сказав йому, плачучи: "от бачите, мій генерале, настає час, коли навіть ми, найміцніші, робимося якимись педерастами, — що тут уже вдієш!.." Хто— хто, а Бендіеьйон Альварадо.