Ось тільки мої душевні поривання й почуття розчулення звернені на мене самого. Зрештою не можна сказати, що я ніколи нікого не любив. Ні, таки одна незмінна любов була у моєму житті — об'єктом її був я сам. Якщо глянути під цим кутом, то після неминучих труднощів, природних у юному віці, я швидко збагнув суть справи: хтивість, відверта хтивість запанувала в моєму любовному житті. Я шукав лише насолод і перемог. До речі, тут помагала моя комплекція, природа була до мене щедра. Я неабияк цим пишався, і вже не можу сказати, з чого я більше радів — з утіх чи з свого престижу. Ну от, ви, певне, скажете, що я знов вихваляюся. Хай це хвастощі, але пишатися мені тут нема чим, хоча все й щира правда. У кожному разі, чуттєвість, як уже говорити тільки про неї, була в мені така сильна, що задля десятихвилинних любощів я б зрікся батька-матері, навіть якби по тому й каявся гірко. Та що там казати! Саме всі розкоші й були в цій скороминущості, в тому, що інтрижка не затягувалася й не мала наслідків. Звісно, в мене були моральні засади, наприклад: приятелева дружина священна. Але вельми щиро й простодушно я за кілька днів до вирішальної події позбавляв своєї дружби одуреного чоловіка. Чуттєвість. А може, не треба це так називати? У чуттєвості самій по собі нема нічого огидного. Будьмо поблажливі й краще вже назвімо потворністю природжену нездатність бачити в коханні щось інше, крім відомого акта. Ця потворність була, зрештою, мені вигідна. В парі з моєю забудькуватістю вона сприяла моїй свободі. Ба навіть додавала мені якоїсь неприступності й незалежності, а це було запорукою моїх нових перемог. Мені завжди чужа була романтика, але я був героєм багатьох романів. Далебі, наші коханки мають чимало спільного з Бонапартом: вони завжди гадають перемогти там, де всі інші зазнали поразки. Зрештою, в тих любощах я гамував не лише свою хтивість — то була для мене також гра. В жінках я бачив партнерок до своєрідної гри, де вони наче боронили свою цноту. Бачте, я терпіти не можу нудьгу й ціную в житті самі розваги. Навіть найблискучіше товариство швидко мені набридає, але мені ніколи не буває нудно з жінками, котрі мені подобаються. Сором признатися, але я віддав би десять бесід з Ейнштейном за перше побачення з гарненькою статисткою. Правда, на десятому побаченні я став би зітхати за Ейнштейном або за доброю книжкою. Але загалом високі матерії цікавили мене тільки в проміжках між любовними пригодами. Скільки разів бувало, стоячи отак на пішоході з приятелями, я губив провідну думку в палкій суперечці лише тому, що в цю хвилину вулицю переходила якась звабливиця. Отож я грав. Я знав, що жінки не люблять, коли до мети йдуть надто швидко. Спершу потрібна щира розмова, ніжність, як вони кажуть. На слово мені ніколи не було сутужно, я ж адвокат, на ніжні погляди так само — недарма ж я в полку виступав на аматорській сцені. Ролі я міняв часто, але п'єска, власне, була та сама. Я мав коронний номер: незбагненна зваба, "щось таке" немислиме, безпричинне, непоборне, хоча я геть утомився від кохання і таке інше — дуже давня роль у моєму репертуарі, але завжди цікава для публіки. Був ще й другий випадок: таємниче раювання, котрого не давала мені досі жодна жінка; можливо, І навіть напевне, мить щастя буде коротка — хто за себе може ручитися! — але вона ні з чим незрівнянна. А головне, я відпрацював невеличку тираду, яка завжди подобалася. Я певен, вона й вам сподобається. Сутність цієї тиради в гіркому й покірному визнанні, що я нікчема і жаліти мене нічого, я вже своє віджив і ніколи не зазнав щастя, а за те щастя я віддав би все на світі, на жаль, уже надто пізно. Про причини цього непоправного загадкового запізнення я мов чав, знаючи, як вигідно оповивати себе таємницею. В певно му розумінні я вірив у те, що говорив, — я вживався у роль. Не дивина, що й мої партнерки також поспішали вийти на кін. Найчутливіші з моїх приятельок намагалися "зрозуміти мене" і вкидалися в журливі сповіді. Інші ж, задоволені з того, що я поважаю правила гри і спершу проваджу делікатні розмови, самі не раз переходили в наступ. Отож я вигравав щоразу двічі: не тільки гамував свою хіть, але й тішився почуттям вдоволеної любові до себе, переконую чись у своїй владі. І коли навіть траплялося, що деякі мої партнерки давали мені всього лише пересічну втіху, я вряди-годи і далі призна чав їм побачення — на це штовхало мене розпалене ба жання, що його загострювала розлука, і готовність озватися на нього, пробуджувана в моїй колишній спільниці: мені кортіло переконатися, що пута ще не порвано остаточно: варто мені тільки захотіти, і все почнеться спочатку. Іноді я брав з жінок присягання не віддаватися нікому іншому, крім мене, — так мене це непокоїло. Але ні серце, ані уява не брала участі в цій грі. Самовдоволення так укорінилося в мені, що я не міг би уявити, попри всю очевидність, щоб жінка, зваблена мною, могла колись належати іншому. А втім, присягання, що його я вимагав, зв'язувало тільки жінку, а мені давало волю. Покинута мною не належатиме нікому, отож можна з нею розірвати, а інакше це майже завжди було просто немислимо. Стосовно жінок, то перевіркою раз і назавжди встановлено міцність і тривалість моєї влади над ними. Цікаво, хіба ні? А все ж так воно й є, любий співвітчизнику. Одні благають: "Кохай мене!" Інші: "Не кохай мене!", але є ще одне поріддя людей, найгірше і найзлощасніше, вони кажуть: "Не кохай мене і будь мені вірною". Та тільки перевірка ніколи не буває остаточною, її треба поновлювати з кожною новою коханкою. Повторюєш, повторюєш — і складається звичка. Невдовзі вже говориш, не думаючи, вже виробляється рефлекс, і ось уже одного дня береш, не відчуваючи по-справжньому потягу. Повірте, для декого найважче над усе на світі не взяти того, чого не бажаєш. Дійшов до такого і я, і не зайвим буде сказати, що жінка ця не дуже мене хвилювала, хоча вабила своєю вродою, в якій було щось покірне і хтиве. Щиро сказати, втіха була така собі, як і годилося чекати. Але я ніколи не страждав ніякими комплексами і швидко забув про ту особу, поклавши собі не зустрічатися з нею. Я гадав, вона нічого не помітила, мені навіть невтямки було, що вона може мати на це власну думку; адже вона була така скромна, така несхожа на інших жінок. А за кілька тижнів я дізнався, що вона довірчо розповіла третім особам про мою недостатню мужність. Мене шпигнула образа, я відчув себе обдуреним: виходить, вона не така вже й пасивна, як я гадав, та й проникливості їй не бракувало. Однак я знизав плечима і роблено засміявся. Ні, я засміявся щиро, бо надто вже мізерний був цей випадок . Якщо тільки є царина, де скромність має бути правилом, то це саме інтимне життя з усіма його несподіванками, правда ж? Так ні, кожен хоче взяти гору над іншим, навіть у думках, на самоті з собою. І, незважаючи на те, що я знизав плечима, знаєте, як я повівся? Трохи згодом я знов побачився з тою жінкою, постарався її полонити і знов заволодів нею. То було не надто важко: жінки теж не люблять розчарувань. І відтоді я заходився майже несвідомо мучити її на всі лади. Я кидав Ті і брав знову, змушував віддаватися мені в неслушний час і в неслушному місці, я поводився з нею так брутально, що зрештою навіть прихилився до неї, як ото темничник прихиляється до свого в'язня. І так тривало доти, доки вона в нестямному пориві болісної й вимушеної жаги віддала хвалу тому, що її поневолювало. Відтоді я почав уникати п. А згодом і геть забув. Незважаючи на вашу чемну мовчанку, я згоден з вами: в цьому романі мій вибрик не вельми дотепний. Але пригадайте своє власне життя, мій любий земляче! Поворушіть у пам'яті й ви напевне знайдете щось схоже на мою пригоду і трохи згодом розповісте мені про неї. Щодо мене, то коли я згадував що інтрижку, то завжди сміявся. Але вже іншим сміхом, схожим на той, що його я почув на мості Мистецтв. Я сміявся зі свого балакунства й своїх промов на суді. Навіть дужче зі своїх промов, аніж з патякання з жінками, їм-бо, я принаймні брехав дуже мало. В усьому моєму поводженні так виразно, без викрутів промовляв інстинкт. Любовний акт, скажімо, це ж освідчення. Тут і голе себелюбство, тут і пиха, а інколи й справжня шляхетність. Власне, в цій злощасній історії ще більше, ніж в інших моїх романах, і більше, ніж я сам гадаю, я був щирий, бо ясно показав, хто я такий і як би міг жити. Але навіть тоді, ні, саме тоді, коли я поводився так, як розповів оце, — в моєму приватному житті було більше гідності, ніж у моїх пишномовних адвокатських теревенях про невинність та правосуддя. Принаймні, придивляючись до свого поводження з жінками, я не міг помилятися щодо істинної суті моєї вдачі. Людина ніколи не буває лицеміром у своїх утіхах, десь я вичитав таку думку або ж сам до неї додумався. Правда ж, влучно сказано, любий мій співвітчизнику? Коли я згадую, як важко мені давалося остаточно порвати з жінкою, — так важко, що в мене через це бувало по кілька зв'язків одночасно, я аж ніяк не приписую це ніжності свого серця. Зовсім не вона керувала мною, коли одна моя коханка, натомившись чекати Аустерліца нашої жаги, збиралася піти геть. Я одразу ж розкривав їй обійми, робив усілякі поступки, ставав красномовний. Я будив у ній ніжність і солодке розчулення, а сам спізнавав ці почуття лише про людське око і був стурбований тільки загрозою розлуки та втрати жіночої прихильності. Правда, іноді мені здавалося, ніби я дійсно страждаю. Але варто було бунтівниці покинути мене, як я легко її забував; а втім, я пам'ятав про неї анітрохи не більше, якщо вона зважувалась вернутися. Ні, не кохання і не великодушність підстьобували мене, коли мені загрожувала небезпека бути покинутим, а тільки бажання лишатися коханим і діставати те, що, на мою думку, мені належало. Переконавшись, що мене кохають, я знову забував про партнерку, зате сам сяяв, радів і знову робився милий та симпатичний. До речі сказати, знову завойована прихильність гнітила мене. В хвилини роздратування я казав собі, що ідеальною радою була б смерть закоханої в мене жінки. Смерть, по-перше, зміцнила б нашу близькість, а по-друге, позбавила б її щонайменшої принуки.