Особлива прикмета: рубець на правій брові.
— Точнісінько він,— сказав Гунгертобель.
— Хто? — спитав Берлах.
— Емменбергер. Я впізнав його з цього опису. Але ж це описано Нееле, якого в Гамбурзі виявили мертвим,— відповів Берлах,— так записано в протоколах кримінальної поліції.
— Тож немає нічого дивного, що я їх обох переплутав,— задоволено констатував Гунгертобель.— Кожен із нас може бути схожий на того вбивцю. Пояснити те, чого я їх переплутав, простіше простого. Ти мусиш із цим погодитися.
— Це вже висновок,— сказав комісар.— Можливі однак іще й інші висновки, які на перший погляд видаються непереконливими, проте, все треба детально розслідувати, бо й вони "теж можливі". Інший висновок буде такий: не Емменбергер був у Чілі, а Нееле під його прізвищем, тоді як Емменбергер був під прізвищем Нееле у Штутгофі.
— Та це неймовірно,— здивувався Гунгертобель.
— Авжеж,— відповів Берлах,— але припустимо. Нам треба взяти до уваги усі варіанти.
— Боже мій, куди ми так зайдемо! — запротестував лікар.— Тоді в Гамбурзі, виходить, наклав на себе руки Емменбергер, а лікар, який тепер завідує клінікою "Зон-ненщтайн", виходить, Нееле.
Ти бачив Емменбергера після того, як він повернувсь з Чілі? — спитав старий.
Лише мимохідь,— відповів Гунгертобель, нараз збентежився і занепокоєно схопився за голову. Та окуляри були на місці.
Бачиш, такий варіант можливий! — провадив далі комісар.— Можливим був би і такий: мертвий у Гамбурзі— це Нееле, що повернувся із Чілі, а Емменбергер повернувся у Швейцарію із Штутгофа, де він був під пріз-вищем Нееле.
— Тоді нам довелося б припустити, що там був скоєний злочин,— сказав Гунгертобель, похитавши головою,— аби якось відстояти цю дивну тезу.
— Правильно, Самуелю!— кивнув головою комісар.— Нам довелося б припустити, що Емменбергер убив Нееле.
— Точнісінько так ми можемо припустити й протилежне: Нееле убив Емменбергера. Твоя фантазія справді не знає меж.
— І ця теза теж правильна,— сказав Берлах.— І таке ми можемо припустити, принаймні на нинішній стадії наших абстрактних міркувань.
— Все це безглуздя,— розсердився старий лікар.
— Можливо,— незворушно відповів Берлах. Гунгертобель енергійно боронився.
— Так примітивно, як ти, комісаре, ставлячись до фактів, дуже легко можна довести що завгодно. Тоді взагалі треба все брати під сумнів,— сказав він.
— Криміналіст зобов'язаний брати факти під сумнів,— відповів старий. — Це вже так заведено. В таких випадках нам неодмінно треба діяти так, як діють філософи, що керуються правилом — спочатку все ставити під сумнів, перш ніж братися до роботи й поринати в прекрасні абстрактні роздуми про мистецтво вмирати 1 про життя після смерті. Ми, мабуть, менш придатні до цього, ніж вони. Ми з тобою висунули різні тези. Всі вони можливі. Це перший крок. Наступний полягатиме в тому, що ми з-поміж усіх можливих тез виділимо ймовірні. Можливе і ймовірне — це не одне і те саме; можливе не завжди стає ймовірним. Тож ми мусимо визначити ступінь імовірності наших тез. Ми маємо справу з двома людьми, двома лікарями: з одного боку — Нееле, злочинець, а з іншого — твій знайомий з часів молодості Емменбергер, завідувач клінікою "Зонненштайн" у Цюріху. Отже, ми маємо дві тези, обидві вони можливі. їхні ступені ймовірності на перший погляд різні. Одна теза стверджує, що між Нееле і Емменбергером не існує ніякого зв'язку, і вона ймовірна, друга припускає зв'язок між ними і вона менш імовірна.
— Власне,— урвав Гунгертобель старого,— я це завжди казав.
Любий Самуелю,— відповів Берлах,— я, на жаль, криміналіст і зобов'язаний вишукувати у людському суспільстві злочини. Перша теза, яка не припускає між Не-єлє і Емменбергером ніякого зв'язку, мене не цікавить. Нееле мертвий, а проти Емменбергера немає ніяких доказів. І знову моя професія вимагає від мене, щоб я детальніше розслідував другу, менш імовірну тезу. Що цікавого у цій тезі! Вона припускає, ніби Нееле і Емменбергер помінялися ролями, ніби Емменбергер був у Штут-гофі під прізвищем Нееле й проводив там на в'язнях операції без наркозу; далі, ніби Нееле перебував у ролі Емменбергера в Чілі й звідти висилав статті й наукові розробки до медичних часописів; про дальші події, про Схмерть Нееле в Гамбурзі й нинішнє перебування Емменбергера в Цюріху поки що не будемо грвОрити. Ця теза невірогідна, з цим ми спокійно погоджуємося. Можливою вона є у тій мірі, що обидва, Емменбергер і Нееле, не лише лікарі, а ще й схожі один на одного. Таким чином, це перший _пункт, на якому нам треба зосередитись. Це перший факт, що випливає на поверхню 8 наших абстрактних міркувань, § хаосу можливого та ймовірного. Тож розслідуймо цей факт. Наскільки вони схожі? Схожість Ми подибуємр часто, велику схожість — рідше, а найрід-ше, мабуть, зустрічається схожість, коли збігаються випадкові деталі, прикмети, які пояснюються не природою, а е наслідком когось певного випадку. Саме це маємо тут. В обох не лище однаковий колір волосся й очей, схожі риси обличчя* однакова будова тіла тощо, але й однаковий, своєрідний рубець на правій брові.
— Ну, це випадковість,— сказав лікар.
— Або майстерність,— додав старий.— Це ж ти робив Емменбергерові операцію на правій брові. Що ж там у нього булої*
— Рубець — то наслідок операції, яку доводиться робити при гострому фронтиті, — відповів Гунгертобель.— Розтин роблять на брові, щоб рубець був менше видний. Тоді, у випадку 8 Емменбергером, мені це, мабуть, не дуже добре вдалося. Закон підлості тут, очевидно, зіграв свою неабияку роль, бо завжди я оперую вправно. Рубець вийшов більший, ніж це годиться робити доброму хірургові, і, крім того, після операції бракувало частини брови,— сказав він.
Комісар поцікавився, чи часто роблять такі операції.
— Ну, — відповів Гунгертобель, — часто — це не те слово. Лікарі намагаються не допускати прогресування гнійного фронтиту, щоб не було потреби негайного оперативного втручання.
— Бачиш,— сказав Берлах,— в тому й полягає загадковість: ця не дуже часта операція була зроблена і в Нееле, в нього теж бракує частини брови, в тому ж самому місці, як ось тут зазначено в протоколах: труп У
Гамбурзі було піддано детальній медичній експертизі. А чи був у Емменбергера на лівому передпліччі слід опіку завширшки з долоню?
— Чому ти про це питаєш? — здивувався Гунгертобель.— Справді, під час проведення хімічного досліду з Емменбергером трапився нещасний випадок.
— На трупі в Гамбурзі теж знайшли такий рубець,— задоволено сказав Берлах.— А чи є в Емменбергера ті прикмети ще й сьогодні? Дуже важливо було б це знати, але ти кажеш, що бачив його лише мимохідь. На жаль.
— Я бачив його останнього літа в Асконі,— відповів лікар,— тоді в нього були ще обидва рубці, це мені відразу впало в око. Емменбергер залишився таким, як був колись, він зробив мені кілька злих зауважень, зрештою, він ледве мене впізнав.
— Он як,— сказав комісар,— він ледве тебе впізнав. Бачиш, схожість така велика, що важко сказати, хто є хто. Нам доведеться повірити або в якусь рідкісну надзвичайну випадковість, або в чиюсь майстерність. Можливо, що схожість між обома була не такою вже й великою, як ми тепер уявляємо. Того, що здається схожим в офіційних документах і в паспорті, не досить, щоб так легко їх обох переплутати; однак якщо схожість виявляється ще й у таких випадкових прикметах, то шанс, що один чоловік може підмінити іншого, збільшується. /Майстерність невеликої операції та вправно підтасованого нещасного випадку були б тільки тоді доцільні, якби схожість треба було перетворити в ідентичність. Хоча в цій стадії розслідування ми можемо висловлювати лише припущення, але ти мусиш погодитися, що ця схожість робить нашу тезу більш імовірною.
— Чи немає якогось іншого знімка, крім надрукованого в часописі "Лайф"? — спитав Гунгертобель.
— Ось три фото гамбурзької кримінальної поліції,— відповів комісар, дістав із протоколів знімки й подав їх своєму другові.— На них знято покійника. /
— Не дуже тут щось і впізнаєш,— розчаровано сказав через деякий час Гунгертобель. Голос в нього тремтів.— Тут є, можливо, й велика схожість, авжеж, можу собі уявити, що мертвий Емменбергер мав би теж такий вигляд. А як саме Нееле заподіяв собі смерть?
Старий задумано, ніби чогось очікуючи, дивився на лікаря, який розгублено сидів у білому халаті біля його
Б 8—290
129
ліжка й про все забув, про Берлахову пиятику й про пацієнтів, що на нього чекали.
— Синильною кислотою,— нарешті відповів комісар.— Як і більшість нацистів.
— Яким чином?
— Він розкусив капсулу й проковтнув її.
— Натщесерце?
— Таким був висновок експертизи.
— Отже, отрута подіяла негайно. А коли придивитися до цих знімків, то можна подумати, ніби Нееле перед смертю побачив щось жахливе.
Обидва трохи помовчали. Нарешті комісар мовив:
— Підемо далі, хоча смерть Нееле теж якась загадкова; та нам ще треба розібратися в інших підозрілих моментах.
— Не розумію, як ти можеш говорити про якісь інші підозрілі моменти,— сказав Гунгертобель, здивований і водночас пригнічений.— Це вже занадто.
— Та ні,— відказав Берлах.— Я маю на увазі минуле, коли ти був іще студентом. Згадаю про нього лиш побіжно. Це допоможе мені тим, що я матиму психологічну відправну точку для пояснень, чому Емменбергер при певних обставинах був би здатний на злочини, скоєні ним, як ми це припускаємо, у Штутгофі. Однак звернуся до іншого, важливішого факту: у мене тут під рукою деякі відомості з життя того, кого ми знаємо під прізвищем Нееле. Походження в нього якесь темне. Народився в 1890 році, тобто він на три роки молодший за Емменбергера. Берлінець. Батько — невідь-хто, мати — служниця, що покинула свого хлопця-безбатченка в діда з бабою, а сама кудись повіялася, згодом потрапила до виправного будинку, а тоді зовсім щезла. Дід працював на заводах Борзіга, був теж позашлюбною дитиною, в юнацькі роки перебрався з Баварії до Берліна. Бабуня — полька. Нееле ходив у народну школу, в чотирнадцятому році подався до війська, рік прослужив у піхоті, а тоді його перевели в санітари, зроблено було це за клопотанням якогось офіцера медичної служби. Тут у нього, здається, і прокинувся нездоланний потяг до медицини; його нагородили Залізним хрестом, бо він успішно робив складні операції.