Помітним став рух повітря, потягло від річки Тьопи прохолодою, велике червоне сонце, перерізане навпіл перистою хмаринкою, торкнулося краєм курного обрію. Заму кала на іншому кінці села скотина, і Нюра, зоставивши Чонкіна на городі, побігла зустрічати свою Красавку. По дорозі здибалася з Нінкою Курзовою, та йшла з довгим прутом, теж зустрічала корову. Пішли разом.
— Ну як, картоплю підгорнула? — ущипливо запитала Нінка, вже все село, звичайно, звернуло увагу, що Нюра на городі працювала не сама.
— Ще трошки залишилося,— сказала Нюра.
— Тепер-от з помічником легше,— підморгнула Нінка.
— Та вже ж, звісно, в чотири руки,— сказала Нюра і почервоніла.
— Хлопчина хоч хороший? — діловито поцікавилася Нінка.
— Та хто його зна,— Нюра стенула плечима.— Чи ж з першого разу розбереш? Зросточку маленького, але так, видно, роботящий. Як пішов з сапкою по рядку, так я за ним угнатися ніяк не можу.
— Ну-ну,— схвалила Нінка,— а звати як?
— Іваном,— гордо повідомила Нюра, наче ім'я було особливе.
— Холостяк?
— А я й не спиталася.
— Дарма. Одразу питати треба.
— Та наче й незручно якось одразу.
— У лоб незручно,— переконано відповіла Нінка,— а так, ніби до слова, можна. Хоча все одно збреше.
— А навіщо йому брехати?
2 В. Войнович
33
— Як не брехати? — сказала Нінка.— Все наше життя складається з того, що чоловіки брешуть, а жінки їм вірять. А цей ще й військовий. Йому б лише час згаяти, та й годі. А ти його так попитай, та ще и спробуй в документ зазирнути, хоча в їхніх документах теж нічого може не бути, це ж не паспорт.
— Отже, цілковита безпорадність? — запитала Нюра.
— Виходить, так.
— А я йому чомусь вірю,— сказала Нюра.— Несхоже, щоб брехав.
— Коли віриш, діло твоє,— байдуже мовила Нінка,— але я б на твоєму місці йоґо одразу до себе не допускала.
— А хто ж допускає? — знітилася Нюра.
— А я й не кажу, що допускаєш, а можеш допустити. А вони, чоловіки, та ще й військові, в них звичка така — своє діло зробить, а потім тебе ж на кпини візьме.
Тут Нінка стрибнула до тину, бо на дорозі з'явилася Красавка, яка мчала галопом, а за нею, не відстаючи, біг маленький песик і відчайдушно гавкав. Красавка летіла просто на Нюру з такою швидкістю, що, здавалось, ніяка сила її не зупинить, але перед Нюрою зупинилась мов укопана.'
— От сатана яка,— злякано сказала Нінка.— Гляди, Нюрко, аби не взяла вона тебе на роги.
— Нічого, мене не візьме,— відповіла Нюра впевнено і почухала Красавчин лоб між рогами. Та задихалася від швидкого бігу і дихала шумно, широко роздуваючи ніздрі.
— А моєї зарази щось не видно,— сказала Нінка.— Побіжу, коли 6 ще в город до когось не вскочила. Заходь погомоніти,— як завжди запросила вона.— Пісень поспіваємо, посміємося.
І пішла собі, помахуючи лозиною.
На зворотному шляху Нюра забігла до баби Дуні і купила в неї півлітра самогону. Вона боялася, що баба Дуня зачне розпитувати, для чого самогон, і придумала сказати, ніби має приїхати батько. Але баба Дуня сама вже скуштувала свого зілля так, що їй все було нецікаво.
Коли Нюра подоїла корову і вийшла на ґанок, Чонкін скінчив уже останнього рядка і сидів на траві, палив.
— Стомилися? — запитала Нюра.
— Плювати,— сказав Чонкін.— Мені ця робота тільки за розвагу.
— Я там стіл накрила,— поборовши внутрішню ніяковість, сказала Нюра.
— Стіл? — у Чонкіна загорілися очі, але він враз згадав про свій обов'язок і тільки зітхнув.— Не можна мені. З охотою 6, та не можна. У мене он стоїть,— з досадою махнув він рукою в бік літака.
— Та, Господи, хто ж його зачепить! — гаряче сказала Нюра.— В нас тут такий народ живе — хат не зачиняють.
— Невже не зачиняють? — запитав Чонкін з надією.— І що ж, жодного разу не бувало таких випадків, аби хтось щось?..
— Та що ви,— сказала Нюра.— Я ось за все своє життя й не пригадаю такого. Це ще коли я геть маленькою була, ще до колгоспу, в Степана Лукова, він отам живе за конторою, кінь пропав, та й то думали — цигани, а потім знайшли його, переплив на той бік.
— Ну, а як хлопчаки захочуть щось там відкрутити? — поступово здавався Чонкін.
— Хлопчаки вже спати полягали,— сказала Нюра.
— Ну, гаразд,— зважився Іван,— хвилин на десять, мабуть, зайду.
Він узяв свою гвинтівку, Нюра зібрала сапки.
У першій половині хати чисто, прибрано. На широкому столі стояли пляшка, заткнута ганчірочкою, дві склянки і дві тарілки — одна з вареною картоплею, друга з огірками. Чонкін одразу оцінив, що не вистачає м'ясного, і, покинувши гвинтівку в хаті, збігав до літака по рюкзак. Ковбасу Нюра одразу порізала великими шматками, а консерви відкривати не стали, не хотілося гаятись.
Чонкіна Нюра посадовила на лавку до стіни, а сама сіла навпроти на табуретку. Чонкін розлив самогон — собі повну склянку, Нюрі — половину, більше вона не дозволила. Чонкін підняв свою склянку і проголосив тост:
— За зустріч!
Після другої склянки Чонкіна розвезло. Він розстебнув гімнастерку, зняв паска, сидів, притулившись спиною до стіни, і про літак більше не думав... У сутінках, які ставали все густішими, ніби в тумані, перед ним плавало обличчя Нюри, то роздвоюючись, то знову збираючись в одне ціле. Чонкін почувався весело, легко, вільно і неслухняним порухом пальця поманив Нюру до себе, сказавши їй:
— Ходи сюди.
— А нащо? — запитала Нюра.
— Просто так.
— Просто так можна і через стіл говорити,— впиралася вона.
2*
35
— Ну ходи,— жалібно сказав він,— я ж тебе не вкушу.
— Ні до чого все це,— сказала Нюра і, обійшовши стіл, сіла ліворуч від Чонкіна на певній віддалі.
Помовчали. На протилежній стіні голосно цокотіли старі ходики, але їх у темряві не було видно. Бралося на ніч.
Чонкін глибоко зітхнув і присунувся до Нюри. Нюра зітхнула ще глибше і відсунулась. Чонкін знову зітхнув і присунувся. Нюра знову зітхнула і відсунулася. Скоро вона опинилася на самісінькому краєчку лавки. Сунутися далі було небезпечно.
— Щось холоднувато стало,— сказав Чонкін, кладучи ліву руку їй на плече.
— Та не так вже й холодно,— заперечила Нюра, намагаючись скинути його руку з плеча.
— Щось руки змерзли,— сказав він і правою поліз Нюрі за пазуху.
— А ви взагалі-то завжди на ероплані літаєте? — запитала вона, вдаючись до останньої відчайдушної спроби звільнитися.
— Завжди,— сказав він, просовуючи руку в неї під пахвою за спину, щоб розстебнути ліфчик.
8
Був чи то день, чи то вечір, чи то світло, чи то сутінки. Чонкін прокинувся від того, що відчув — хтось викрадає його літака. Він зірвався з ліжка, на якому поруч з ним нікого не було, і вибіг на ґанок. Тут він угледів Самуш-кіна, який поквапливо впрягав у літака білого коня, схожого на Чалого. "Ти що робиш?" — вигукнув Чонкін, але Самушкін, нічого не відповівши, швидко стрибнув у кабіну і вдарив коня віжками. Кінь підскочив і, чеберяючи ногами, легко полетів над землею, а за ним понад самісінькою землею полетів й літак. На нижньому крилі, звісивши ноги, сиділи ті ж дівчата, які вдень проїжджали повз Чонкіна на возі, серед них сиділа й Нюра, вона махала йому сапкою, щоб він доганяв. Чонкін побіг за літаком, і здавалося, ось-ось наздожене, але літак вислизав від нього, а бігти було все важче, заважали перекинута через плече скатка і гвинтівка, яку він тримав у руці. Він подумав, що гвинтівка йому зовсім не потрібна, бо старшина забув видати набої, і, кинувши гвинтівку, побіг значно швидше. Ось він уже майже наздогнав літака і хотів ухопитися за простягнуту Ню-рою сапку, як раптом перед ним постав старшина і грізно запитав: "Ти чому не вітаєшся?" Він на мить завмер перед старшиною, не знаючи, чи відповідати йому, чи й далі гнатися за літаком, а старшина знову закричав: "Ану ж бадіройди мимо стовпа і десять разів привітай його!" Чонкін став квапливо озиратися, аби швидше виконати наказ старшини, доки літак ще не відлетів далеко, але стовпа ніде не було видно.
"Значить, ти не бачиш цього стовпа! — закричав старшина.— А от я тобі зараз око вийму, тоді ти в мене все побачиш, що треба!". З цими словами старшина підійшов до нього, вийняв праве око, простягнув уперед, у простір, і цим вийнятим оком Чонкін дійсно побачив перед собою потрісканий стовп, на якому горіла лампочка. Він ще подумав — навіщо вона, цікаво, горить, коли й без неї світла досить? Він узяв у старшини власне око і пішов у напрямку до стовпа, але згадав про літак і озирнувся.
Літак був тут же, за спиною. Він непорушно завис у повітрі над землею, а кінь безпорадно чеберяв ногами, проте не міг зрушити з місця. "Треба 6 його підкувати",— подумав він і побачив старшого політрука Ярцева, який вийшов з-за гори і манив його пальцем. Чонкін озирнувся на старшину, щоб спитати в нього дозволу, але старшина вже був зайнятий іншим: він мчав верхи на каптенармусі Трохимо-вичу по якомусь наїждженому колу, а посеред кола стояв підполковник Пахомов і батожив довгим нагаєм то одного, то другого.
Коли Чонкін підійшов до Ярцева, той нахилився до самого його вуха, а Чонкін злякався і закрив вухо долонею. "Не бійся, не плюне",— сказав позаду Самушкін. Іван забрав руку. Ярцев ураз перекинувся жуком і заліз йому у вухо. Чонкіну стало лоскотно, він хотів витрусити Ярцева, але той тихо мовив: "Не хвилюйтеся, товаришу Чонкін, ви — особа недоторкана, і я вам зробити нічого не можу. Мені доручено повідомити вам, що в товариша Сталіна ніяких дружин не було, бо він сам — жінка".
Сказавши це, Ярцев знову перекинувся людиною, зістрибнув на землю і подався за гору.
Тут з неба повільно спустився товариш Сталін. Він був у жіночому платті, вусатий і з люлькою в зубах. У руках він тримав гвинтівку.
— Це твоя гвинтівка? — строго запитав він з легким грузинським акцентом.
— Моя,— пробурмотів Чонкін неслухняним язиком і простягнув руку до гвинтівки, але товариш Сталін відсторонився і сказав:
— А де старшина?
Підлетів старшина верхи на Трохимовичі. Трохимович нетерпляче рив землю копитом, намагаючись скинути із себе старшину, але той міцно тримав його за вуха.
— Товаришу старшина,— сказав Сталін,— рядовий Чонкін кинув свій пост, втративши при цьому бойову зброю. Нашій Червоній Армії такі бійці не потрібні. Я раджу розстріляти товариша Чонкіна.
Старшина поволеньки зліз з Трохимовича, взяв у Сталіна гвинтівку і наказав Чонкіну:
— Лягти!
Чонкін ліг. Під ним була пилюка, грузька пилюка, яка його засмоктувала, лізла в рот, у вуха, в очі.