Овід

Не стало легше й від приходу чванливого Джеймса, що привів із собою підстаркуватого манір­ног корабельного агента. Коли Джіббонс доповів, що обід подано, Артур зітхнув з полегкістю й підвівся.

— Я не буду сьогодні обідати, Джулі. Якщо дозво­лит, я піду до себе в кімнату.

— Ти зловживаєш постом, хлопче,— сказав То­ма— Я певний, що ти захворієш.

— О ні. На добраніч.

У коридорі Артур зустрів покоївку і попросив її постукати йому в двері о шостій годині.

— Синьйорино піде до церкви?

— Так. На добраніч, Терезо.

Він увійшов до себе в кімнату. Це була кімната його матері, і за час її довгої хвороби альков проти вікна був пристосований під божницю. Посередині олтаря стояло на чорному п'єдесталі величезне роз­'яття, перед ним висіла маленька лампада. Тут вона вмерла. Над ліжком висів її портрет, а на столі стояла китайська ваза покійної з її улюбленими квіта­м — фіалками. Якраз минули роковини її смерті, і слуги-італійці не забули її.

Артур вийняв із саквояжа старанно загорнутий портрет у рамці. Це був зроблений пастеллю портрет Монтанеллі, одержаний кілька днів тому з Рима. Ар­ту саме розгорнув цей скарб, коли слуга Джулі при­ні йому на підносі вечерю. Стара куховарка, що ра­ні, поки не з'явилася нова сердита господиня, слу­жил Гледіс, прислала деякі немудрі ласощі, які, на її думку, її любий синьйорино міг дозволити собі по­їст, не порушуючи обіту церкви. Артур не взяв ні­чог, крім шматка хліба, і хлопець, племінник Джіббонса, який нещодавно прибув з Англії, багатозначно посміхнувся, виносячи піднос.

Артур увійшов в альков і, ставши навколішки пе­ре розп'яттям, спробував настроїтися на молитву і благочестиві роздуми. Але це було не так легко. Як сказав Томас, він трохи перебрав міру, постивши, і тепер це вдарило йому в голову, немов міцне вино. По спині перебіг легкий дрож, і розп'яття попливло перед очима, мов у тумані. Тільки після довгої молит­в, яку він механічно прочитав кілька разів, йому пощастило зосередитись. Нарешті фізична втома пе­ремогл гарячкове збудження нервів, і він ліг спати в спокійному настрої, вільний од усіх тривожних думок.

Артур міцно спав, коли раптом хтось різко, нетер­пляч застукотів у двері. "А, Тереза",—подумав він, сонно перевертаючись на другий бік. Стукіт залунав знову, і юнак прокинувся, як від удару.

— Синьйорино! Синьйорино! — кричав по-італій­ськом якийсь чоловічий голос— Швидше вставайте,

ради бога, швидше!

Артур схопився з ліжка.

— Що таке? Хто там? — Це я, Джіан Баттіста. Ради святої діви, швидше!

Артур швидко одягнувся і відчинив двері. Поки

він збентежено вдивлявся у бліде, пройняте жахом обличчя кучера, в коридорі почувся тупіт ніг і бряз­кі металу. Він враз зрозумів, у чому справа.

— По мене? — спокійно спитав він.

— Так. Синьйорино, поспішайте. Що вам треба

сховати? Давайте я...

— Мені нічого ховати. Брати знають?

Із коридора виринув перший мундир.

— Синьйора розбудили. Увесь дім на ногах. Яке лихо, яке страшне лихо! Та ще в страсну п'ятницю. Святі угодники, змилуйтесь над нами!..

Джіан Баттіста розплакався. Артур ступив трохи, вперед і став чекати жандармів, які з тупотом набли­жалис до нього разом з юрбою переляканих слуг, одягнених у що попало. Коли солдати оточили Ар­тур, позаду дивної процесії з'явилися господар і гос­подин дому. Він у халаті й туфлях, вона в довгому пеньюарі і з папільйотками в косах.

"Ніби надходить другий потоп, і звірі спішать до ковчега. Ось ще одна пара дивовижних звірів!"

Дивлячись на них, він ледве стримався від сміху, розуміючи його неприпустимість,— у таку хвилину годилося подумати про інше.

— Ave, Maria, Regina Coelil,— прошепотів він, відвертаючи очі від Джулі, щоб тріпотіння її папіль­йото знов не настроїло його легковажно.

— Прошу пояснити мені,— промовив містер Бер-тон, підходячи до жандармського офіцера,— що зна­чит цей безцеремонний наскок на приватний дім?

Коли ви не маєте достатньої підстави, то я змушений буду звернутися до англійського посла.

— Я гадаю,— сухо відповів офіцер,— що ви ви­знаєт це за достатню підставу. В усякому разі анг­лійськи посол напевне визнає.

Він витяг ордер на арешт Артура Бертона, студен­т філософії, і, даючи його Джеймсові, холодно до:

— Коли вам потрібні інші пояснення, зверніть

ся особисто до начальника поліції.

Джулі вихопила в чоловіка ордер, глянула на нього і накинулась на Артура з тією грубістю, яку може дозволити céfëp добре вихована леді тільки в припадку шаленства.

— Ти збезчестив нашу сім'ю! — кричала вона.—

Це через тебе вся міська погань буде лупати на нас очима. Такий святий і став арештантом. Та цього й

треба було сподіватися від сина католички!

Ave, Maria, Regina Coeli (лат.) — "Радуйся, Маріє, царице небесна..." — слова молитви.

— З арештованим не можна Убворити чужою мо­во, пані,— зауважив офіцер, але його слова потону­л в потоці обвинувачень англійською мовою, що ли­лис з уст Джулі.

Доктор Уоррен якось сказав, що Джулі нагадує са­ла, у який куховарка вилила цілу пляшку оцту. Артура дратував верескливий голос невістки, і в нього в пам'яті раптом спливло це порівняння.

— Навіщо всі ці слова? — промовив він.— Вам ні­чог боятись неприємностей. Усі розуміють, що ви

тут ні при чому. Ви, панове, хочете переглянути мої

речі? Прошу, мені нічого ховати.

Поки жандарми обшукували кімнату, читали його листи, розглядали його університетські роботи і ви­трушувал шухляди, він сидів на краю ліжка, трохи червоний від хвилювання, але аж ніяк не пригніче­ни. Обшук не турбував його.

Він завжди палив лис­т, які могли когось скомпрометувати, і крім кількох напівреволюційних, напівмістичних віршів у рукописі та двох чи трьох номерів "Молодої Італії", жандар­м не знайшли нічого, що могло б винагородити їх за клопіт.

Після довгих суперечок Джулі, нарешті, послухала прохань дівера і пішла спати, пропливши мимо Арту-ра з велично-зневажливим виглядом. Слідом за нею покірно вийшов Джеймс.

Коли вони пішли, Томас, який весь час ходив по кімнаті, удаючи, що його все це анітрохи не обхо­дит, підійшов до офіцера і попросив дозволу пого з арештованим. Коли той кивнув на "знак зго­д, він повернувся до Артура і пробурмотів трохи хрипким голосом:

— Страшенно неприємна історія! Мені так

шкода.

Артур глянув на нього, і лице в нього було ясне, немов літній ранок.

— Ти завжди був добрий до мене,— сказав він.— А шкодувати нічого. Мені нічого не загрожує.

— Слухай, Артуре...— Томас енергійно смикнув себе за вус і наважився поставити неприємне питан­н.—Чи не пов'язана ця справа з грішми? Коли так, то я...

— З грішми? Звичайно, ні. При чому тут...

— Тоді, значить, це якась політична історія? Я так

і думав. Ну, ти не журись і не звертай уваги на дурні вибрики Джулі. Ти знаєш, який у неї лихий язик. А якщо тобі потрібна буде допомога, гроші чи щось інше, дай мені знати. Гаразд?

Артур мовчки подав йому руку. Томас вийшов з кімнати, старанно намагаючись надати своєму об­личч байдужого виразу, від чого воно здавалося ще тупішим, ніж завжди.

Тим часом поліція закінчила обшук, і офіцер по­проси Артура одягти пальто.

Збираючись уже вийти з кімнати, хлопець спинився. Йому було тяжко прощатися з материною кімнатою при жандармах.

— Ви не могли б вийти на хвилину? — попросив він.—Ви ж бачите, я не можу втекти, а ховати тут нічого.

— Мені дуже шкода, але лишати арештованих на самоті заборонено.

— Ну гаразд, не треба.

Артур увійшов в альков, став навколішки і, поцілу­вавш п'єдестал розп'яття, тихенько прошепотів:

— Боже, дай мені сили лишитися твердим до са­мо смерті.

Коли він підвівся, офіцер стояв коло столу і роз­гляда портрет Монтанеллі.

— Це ваш родич? — спитав він.

— Ні, це мій духівник, новий єпископ Брізігелли.

На сходах його чекали стурбовані й засмучені слуги-італійці. Усі вони любили Артура, як колись лю­бил його матір, і тепер товпились навколо нього, цілуючи йому руки і одежу. Джіан Баттіста теж був тут, Î сльози котились по його сивих вусах. Ніхто з Бертонів не вийшов попрощатись. їхню холодність ще більше підкреслювала любов і співчуття слуг, і Артур мало не втратив самовладання, потискуючи простягнені йому руки.

— Прощай, Джіан Баттіста. Поцілуй за мене ді­те. Прощайте. Терезо.

Моліться всі за мене, і хай

допоможе вам Господь. Прощайте! Прощайте!

Він швидко збіг по сходах.

Ще хвилина, і на ганку зостався лише невеличкий гурт мовчазних чоловіків та заплаканих жінок. Вони дивились услід кареті.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Артура посадили до величезної середньовічної фортеці біля входу в гавань.

Життя в тюрмі здалось йому терпимим. У камері було неприємно, вогко і темно, але він виріс у пала­ц на Віа Борра, і ні задушливе повітря, ні пацюки, ні тяжкий запах не були для нього новиною. Артурові призначили одиночне ув'язнення, і хоч нагляд був не такий пильний, як він сподівався, йому все ж не пощастило довідатись про причини свого арешту. Однак спокійний настрій, з яким він увійшов у фор­тец, не залишав його. Читати йому не дозволяли, і він весь час віддавав молитві та благочестивим розду­ма, спокійно чекаючи дальших подій.

Одного дня солдат відчинив двері його камери і сказав:

— Прощу йти за мною.

Після двох-трьох запитань, на які йому відповіда­л лише "розмовляти заборонено", Артур скорився неминучому і пішов за солдатом по лабіринту дворів, коридорів та сходів, які відгонили цвіллю. Нарешті вони ввійшли у велику світлу кімнату, де коло довго­г, вкритого зеленим сукном і заваленого паперами стола сиділи троє людей у військовій формі і ліниво про щось розмовляли. Коли Артур ввійшов, вони враз стали поважні й ділові, і старший із них, франтува­ти чоловік із сивими вусами, в мундирі полковника, показав Артурові на стілець по той бік столу і роз попередній допит.

Артур гадав, що йому будуть загрожувати, обража­т його й лаяти, і приготувався відповідати з гідністю й терпінням, але був приємно розчарований. Полков­ни поводився суворо, холодно й формально, однак з бездоганною ввічливістю.

Монотонно звучали запи­танн про ім'я, вік, національність і походження, і послідовно записувалися відповіді. Артур ледь стри­мува нетерпіння й нудьгу, коли раптом полковник сказав:

— А тепер, містере Бертон, що ви знаєте про "Мо­лод Італію"?'

— Я знаю, що це політичне товариство, яке видає в Марселі газету і поширює її по всій Італії, маючи

на меті викликати серед народу повстання і вигнати з країни австрійську армію.

— Ви, очевидно, читали цю газету?

— Так, я цікавився нею.

— А коли читали, ви розуміли, що робите щось протизаконне?

— Звичайно.

— Де ви дістали номери, знайдені у вашій кім­нат?

— Цього я не можу вам сказати.

— Містере Бертон, тут ви не маєте права гово­рит "не можу сказати".