Я вже думала була, що нам ніколи не пощастить розлучити Рут з Венецією.
— А я скорився долі,— каже Піт,— і спокійно сидів собі на площі святого Марка, п'ючи шампанське, а мене фотографували разом з голубами, поки Рут каталася каналами.— Він поглянув на Рут.— Нарешті, хвалити бога, задощило.
— Вона відвикала від ворожого ставлення людей,— усміхаєть— ся Ада.— А ми не хотіли їй заважати: в Північній Кароліні мож— ливості в неї будуть набагато скромніші, ніж у Венеції.
— Звичайно, там немало збитих з пантелику людей,— каже Рут,— і кілька поїздок по Великому каналу дали б їм чимало користі.
Піт сміється.
— Ви можете собі уявити, як Рут веде їх до води?
— Я зроду ще, розгнівавшись, не піднімала руки, — каже Рут,— але на оцих могла б.— І вона сміється, стискуючи й роз— тискуючи кулаки.
— Ви, мабуть, давно вже не були вдома? — питає мене Таллі.
— Вісім років. А не живу там уже дванадцять.
Піт аж свиснув.
— Тоді на вас там чекають несподіванки, друже. Дещо зміни— лося.— Потім додав: — Ви не боїтесь?
— Трохи.
— Ми всі боїмося,— каже Ада.— Ось чому я так радію, коли їду звідти хоч ненадовго.
— Отже, ви не були вдома після Чорного понеділка,— каже Таллі. Він сміється.— Під такою назвою він увійшов в історію Конфедерації.— Потім звертається до Відаля: — А що думають про це тут?
Задоволений Відаль усміхається.
— Мені це здається дурною дитячою поведінкою навіть для американців, від яких я, до речі, ніколи не чекав поважних вчин— ків.— Усі за столом сміються. А Відаль провадить: — Але, щиро кажучи, я не можу так говорити, бо не розумію цього. Я ніколи не розумів американців, а тепер я стара людина, то, мабуть, ніколи вже й не зрозумію. У них є щось дуже гарне, дуже при— ємне; але вони зовсім нічого не тямлять у житті. Дивно, але єдині американці, з якими я приятелюю — це чорношкірі, як і оцей мій добрий друг, моє відкриття.— І він ляскає мене по плечу.— Може, це тому, що ми, європейці, які хоч і мало чого навчились, а багато чого забули, все ж знаємо, що таке страждання. Ми страждали.
Ви теж страждали. А більшість американців не знають навіть, що таке горе. Дуже шкода, бо доля Заходу в їхніх руках.— Він обертається до Ади.— Не можу не назвати ганьбою, за яку ми ще будемо розплачуватися, той факт, що цивілізована нація обирає
своїм найвищим представником простака, який вважає,,,: ніби в світі усе просто.
За столом западає мовчанка, всі четверо юних облич уважно дивляться на Відаля.
— Зрештою,— каже мені Піт,— вам не буде там нудно.
— Сьогодні чудовий вечір,— кажу я,— а ми зачинилися в цій залі, де не почуєш нічого, крім моїх пластинок.— Ми сміємося.— Чому б нам не піти звідси в якусь тихеньку кав'ярню? — Я посту— кую пальцем по Пітовій гітарі.— Може, ми відкриємо у вас вели— кий талант.
— О, талант я маю,— мовить Піт.— Упертості бракує.
Отже, після коротенької затримки через розрахунок, про який Відаль уже потурбувався, ми виходимо в паризьку ніч. Дивно й подумати, що дуже скоро ці бульвари не існуватимуть для мене. Люди ходитимуть ними, як і сьогодні, туди й сюди, закохані перешіптуватимуться в темних затінках платанів, ті самі непо— рушні постаті сидітимуть на лавках, але для мене вони не існува— тимуть — мене тут не буде. Париж існуватиме для мене тільки в думках, і тільки в думках деяких людей я ще існуватиму в Парижі. Після від'їзду залишаються тільки невидимі зв'язки; може, і все життя на землі тримається тільки на невидимих нит— ках спогадів, утрат і кохання. Як багато речей, як багато людей відходять від нас, і ми зберігаємо їх тільки в своїй пам'яті!
Можливо, саме це мали на увазі мої старенькі батько й мати, коли радили нам не втрачати віри.
Ми зайняли стіл у "Deux Magots" '. Піт заграв на гітарі й заспівав пісню:
Проповідуй слово, проповідуй слово!
І коли не побачимось при житті — Проповідуй слово, проповідуй слово.
На березі Ханаану зустрінемось усі...
В нього сильний, чистий хлоп'ячим голос, як у молодого свя— щеника, й він усміхається, коли співає свою пісню. Ада і я диви— мось одне на одного й теж усміхаємось. Сміється й Відаль. Офіці— ант трохи стурбований, бо навколо нас уже збирається натовп; але тепер .літо, жандарми на розі, певно, не звертають на це уваги — вони ще встигнуть зупинити нас.
Ні Піта, ні будь-кого з нас не було на світі, коли людям стала потрібна ця пісня; і ніхто з нинішнього покоління не може собі уявити, який то був час. Але пісня дійшла до нас четрея заплямовані кров'ю століття. Отже, вона й досі потрібна, й лосі виконує свою справу.
1 — "Дві макаки" (фринц.).
'' Всі явно пишаються 'Пітом; і ми всі підспівуємо йому, а люди зупиняються й слухають:
Присягай, присягай!
І коли не побачимось при житті — Присягай, присягай — На березі Ханаану зустрінемось усі!
У натовпі, що зібрався послухати нас, бачу знайоме обличчя — то боксер з Північної Африки, який уже не виступає на рингу.
Колись я добре його знав, але вже давно з ним не бачився.
Вигляд у нього чудовий, обличчя так і сяє, одягнений цілком пристойно. А те, як він поводиться, намагаючись не дивитись у наш бік, показує, що він мене впізнав, але не зважується віта— тись. Тоді я його кличу:
— Буна!
Він повертає голову, усміхається й, накульгуючи, підходить до нашого столу, заклавши руки в кишені. Піт і далі співає. Ада з Відалем гомонять про щось своє, а Рут і Таллі здивовано й заці— кавлено дивляться на Буну. Тепер, коли я покликав його, мені трохи незручно. Адже я зовсім не знаю, що він тепер робить і чи зійдеться з цими людьми, хоча по його очах помітно, як йому приємно в товаристві двох молодих дівчат. У Парижі майже нема північноафриканських жінок, а з арабом не піде навіть найбрудніша з отих гидких дівчат, які все життя проводять у кав'ярнях. Тому Буна постійно шукає дівчину, а невимушеність і відсутність західних манер роблять його поведінку досить непев— ною. Я знаю, він радий, що дівчата не француженки і взагалі не білі. Він поглядає на Відаля й Аду. Відаль теж постійно шукає собі дівчину, хоча й з іншої причини.
Але Буна завжди був дуже тактовний зі мною. Може, я й каюсь, що його покликав, але мені не хотілось принижувати хлопця.
Він торкається рукою моєї скроні — така вже в нього звичка.
— Comment vas-tu, mon frere?1 Як давно я тебе не бачив! — І він питає мене, як колись:— Усе гаразд? Ніхто не обра— жає? ~ Він сміється.— Ох! Ти as fait le chemin, toi!2 Тепер ти vedette, велика зірка, чудово! — Він оглядається навколо, трохи збентежений тишею, що запала, коли Піт перестав співати.— Розумієш, я тебе бачив у кіно. І всім кажу — я його знаю! — Він показує на мене пальцем і сміється, а Рут з Таллі сміються разом з ним.— Отак-то, друже, я пишаюся тобою, ти мене схви— лював до сліз!
— Буна, познайомся з моїми друзями.— Я називаю під— ряд: — Рут, Таллі, Ада, Піт.— Він уклоняється й тисне всім руки, його темні очі сяють від задоволення.
1 — Як поживаєш, брате? (Франц.).
2 — Ти пробив собґ дорогу (франц.).
— А це мосьє Відаль, режисер фільму, що змусив тебе пусти— ти сльозу.
— Яв захопленні.— Але його ставлення до Відаля дещо упе— реджене.— Звичайно, я чув про мосьє Відаля. Він режисер таких чудових фільмів! На багатьох з них я плакав.
Остання фраза дуже, навіть по-зухвалому нещира.
Але Відаль, здається, задоволений, що тепер я розмовлятиму з Буною й залишу його й Аду самих.
— Сідай! — кажу я.— Випий з нами, розкажи, що в тебе нового. Як твої справи? Де ти працюєш?
— О,— каже він, сідаючи,— нічого особливого, братику.— Він кидає на мене швидкий погляд і всміхається.— Ти й сам знаєш, тут для нас були важкі часи.
— Звідки ви? — питає його Ада.
Він оглядає її з ніг до голови своїми блискучими очима, але вона стійко витримує цей погляд.
— Яз Тунісу,— каже він гордо, ледь усміхаючись.
— З Тунісу? Я ніколи не була в Африці, а хотілося б поїха— ти туди хоч на один день.
Він сміється.
— Африка велика. Дуже велика. В ній багато-багато країн,— зиркає на Відаля,— різних народів, різних колоній.
— Але ж Туніс,— наївно говорить Ада далі,— вільний? Вся Африка визволяється. Тому я й хочу туди поїхати.
— Я вже давно там не був,— каже Буна,— але в тих новинах, що їх одержую від рідних, не бачу нічого втішного.
— А ви б хотіли поїхати додому? — питає Рут.
Він знову дивиться на Відаля.
— Це не так просто.
Відаль усміхається.
— Знаєте, що я пропоную? Недалеко звідси є один чудовий іспанський клуб, де ми можемо послухати музику й трохи потан— цювати.— Він звертається до Ади: — Хочете туди?
Відаль дає мені можливість самому відчепитися від Буни, і, звичайно, саме тому я не можу так вчинити. До того ж це не так легко.
— Дуже хочу,— каже Ада й обертається до Буни.— Підете з нами?
— Дякую, мадемуазель,— вимовляє він ніжно, облизує спідню губу й усміхається. Він зворушений, люди рідко ласкаві до нього.
В іспанському клубі справді є кілька іспанських гітар, бараба— нів, кастаньєт і піаніно, але їхня гра нагадує котячий концерт.
— Вперше чую таких голосних іспанських котів,— каже Рут.— Хіба ж так грають в Іспанії, хіба ви почуєте там отаке?
Таллі веде її на танцювальний майданчик, де вже дуже тісно.
Надзвичайно вродлива француженка танцює з величезним врод— ливим негром, мабуть, зі своїм коханцем, який навчив її танцюва— ти. Музиканти їх, напевно, знають, бо підбадьорюють неголос-
ними вигуками. Публіка дуже добродушна, це переважно інозем— ці — іспанці, шведи, греки. Буна іде з Адою танцювати, а Відаль тим часом відповідає Пітові на запитання про становище у фран— цузькому кіно. Відаль трохи здивований, і це мене смішить.
Ми тут уже з годину, танцюємо, розмовляємо, і я нарешті трохи сп'янів. Хоч Буна чудовий і невтомний танцюрист, Відаль і далі упадає за Адою, і я не певний, чи доб'ється він свого і чи це мені сподобається.
Я ще не розібрався в своїх почуттях, коли Піт, що кудись виходив, з'являється на порозі й, перехопивши мій погляд, кличе мене. Я встаю з-за столу й виходжу з ним на вулицю.
Він чимось дуже стривожений.
— Я б не хотів тобі набридати, але твій друг завинив.
Я бачу, що він не. жартує, мабуть, розгнівався на Відаля через Аду. Але чому він каже про це мені, що я можу зробити?
Я пильно дивлюся на нього, а він провадить:
— Річ у тому, що він украв гроші.
— Гроші? Хто, Відаль?
І раптом я, звичайно, зрозумів усе ще до того, як він нетерп— ляче заперечив:
— Ти що, жартуєш? Твій друг, тунісець.
Я не знаю, що сказати, що зробити, й намагаюся виграти час запитаннями.