Праця скрізь, тому що праці вже немає. Якраз тоді вона і сягає своєї остаточної, доконаної форми, свого принципу, і поєднується таким чином із принципами, які виробилися під час історичного розвитку в інших соціяльних просторах, що передували мануфактурі й слугували їй за модель — це притулок, гетто, шпиталь загалом, в'язниця, всі місця відокремлення й зосередження, котрі виробила наша культура у своєму просуванні до цивілізації. Втім, усі ці місця нині також утрачають свої границі, вони розчиняються у ґлобальному суспільстві, тому що форми притулку, в'язниці і дискримінації загалом віднині заполонили собою ввесь суспільний простір, всі моменти реального життя (**). Зрештою, все це іще залишається — підприємства, притулки, в'язниці, школи — і немає сумніву, що буде залишатися і надалі, як знаки пере-конання, які відвертають від реального панування капіталу, спрямовуючи до якоїсь уявної матеріяльности. Адже й церкви завжди існували для того, аби приховати смерть Бога — чи те, що Бог є скрізь (а це одне й те ж). Завжди будуть резервації для звірів та індіянців, аби приховати, що все це вже померло і ми самі є індіянцями. Завжди будуть і заводи та фабрики, аби приховати, що виробництво померло, — або ж те, що воно скрізь і нігде. Адже марно воювати сьогодні з капіталом у детермінованих формах. Навпаки, якщо виявляється, що він уже геть нічим не детермінований і що його абсолютною зброєю виступає продукування праці як чогось уявного, тоді виходить, що й сам капітал ось-ось простягне копита.
====
*На прикладі соціяльної еволюції житла добре видно, як стратеґія капіталу пересовується від економічного процесу до процесу екстенсивности.
Наприпочатку робітниче житло було якимсь барлогом, філією підприємства, функційною місциною для відтворення робочої сили, місциною, котра статеґічно залишалася заводом і підприємством. Житло не інвестовано формою капіталу.
Потроху житло інвестується як позначений часопростір у процесі безпосереднього повсюдного контролю над соціяльним простором — це та місцина, де відтворюється не праця, а саме вже мешкання як особлива функція, як безпосередня форма соціяльного відношення, відтворюється вже не трудівник, а мешканець як такий, споживач. Адже після пролетаря "споживач" став ідеальним типом промислового раба. Споживач благ, споживач мови, споживач сексу, споживач самої праці (робітник, "виробничий аґент", стає споживачем свого підприємства і своєї праці як індивідуального й колективного устаткування, як суспільної служби), споживач транспорту, а заразом і споживач свого життя і своєї смерти.
Виступаючи децентрованою за всіма азимутами, екстенсивною стратеґією, споживання, себто привласнення споживчої вартости, він становить собою доконану форму самоврядування соціяльного контролю.
**Такою виступає кібернетична каліфорнійська утопія, в якій розчиняється виробничий меґаполіс: працю надсилає додому обчислювальна машина. Праця розпорошується і просякає у всі пори суспільства і повсякденого життя. Припиняє своє існування не лише робоча сила, але й часопростір праці — суспільство становить собою не що інше, як єдиний континуум ціннісного процесу. Праця зробилася способом життя. Супроти такої повсюдности капіталу, додаткової вартости і праці, пов'язаної з їхнім зникненням як таких, марні всякі намагання воскресити заводські мури, золотий вік підприємств і класової борні. Віднині робітник живить собою уявність боротьби, як поліцай — уявність репресій.
====
ЗАРОБІТНА ПЛАТНЯ
У своїй остаточній формі, себто не перебуваючи більше у співвідношенні з чітко окресленим виробництвом, праця не пов'язана еквівалентністю і з платнею. Заробітна платня виступає еквівалентом робочої сили (шахрайським, несправедливим еквівалентом, однак важливо не це) лише в перспективі кількісного відтворення робочої сили. Вона втрачає цей смисл, санкціюючи статус робочої сили, який виступає ознакою підпорядкування правилам гри, що їх диктує капітал. Вона взагалі нічому більш не еквівалентна й не пропорційна (*), вона є чимсь на зразок таїни хрищення (чи соборування), що робить із вас істинного громадянина політичного суспільства капіталу. Мало того, що платня і прибутки працівника виступають для капіталу як джерело економічних інвестицій (заробітна платня як об'єкт експлуатації відійшла в минуле, тепер наймана праця виступає акціонером капіталістичного суспільства — себто відбувається переміщення стратеґічної функції працівника в бік споживання як обов'язкової суспільної служби), виявляється, що у новітній фазі платні/статусу термін "інвестиція" набуває нового значення: капітал накладає на трудівника платню, немов би якийсь вантаж або ж обов'язок. Або ж захоплює його немов би місто в облогу — займає на всю глибину і контролює всі підступи.
====
*Концепт додаткової вартости просто не має більше сенсу з погляду системи, котра од відтворення робочої сили як джерела прибутку і додаткової вартости перейшла до відтворення цілісінького життя шляхом перерозподілу чи навіть попереднього впорскування в нього всього еквіваленту суспільної над-праці. З цього часу додаткова вартість існує скрізь і нігде. Немає вже "збиткових видатків капіталу", а, з другого боку, немає і "прибутку" в сенсі його одностороннього привласнення. Закон системи полягає в тому, аби позбуватися його і його ж таки перерозподіляти, — себто робити все, щоб тільки вона циркулювала і щоб усі й кожен, охоплені щільною сіткою цього безнастанного перерозподілу, перетворювалися в управлінців, а вся група — у самоврядних управлінців додатковою вартістю, будучи таким чином глибинно залучена до політичного і повсякденного порядку капіталу. І як додаткова вартість уже не має сенсу з погляду капіталу, так не має вона його і з погляду експлуатованого. Розмежування поміж часткою праці, котра повертається у формі платні, і рештою праці, котра називається додатковою вартістю, не має вже смислу з погляду трудівника, який од відтворення своєї робочої сили через платню переходить до відтворення цілісінького свого життя в процесі "праці", котра набула розширеного характеру.
====
Не лише платня/прибуток служить капіталу засобом, котрий змушує виробників пускати свої гроші в обіг і таким чином перетворюватися у справжніх продуцентів капіталу, — на ще глибшому рівні платня/статус робить їх отримувачами благ, в тому ж таки розумінні, що й сам капітал, котрий виступає отримувачем роботи. Кожен споживач використовує об'єкти споживання, зведені до функційного статусу виробництва послуг, на зразок того, як і сам капітал використовує робочу силу. Таким чином кожен інвестується глибинною ментальністю капіталу.
З іншого боку, від того часу, коли платня відривається від робочої сили, ніхто (крім професійних спілок) не заперечує проти необмежених, максималістських вимог оплати праці. Адже якщо "справедливу ціну" має певна кількість робочої сили, то консенус і ґлобальна причетність ціни вже не мають. Традиційні вимоги про підвищення платні були всього-навсього переговорами про умови життя виробників. А максималістські вимоги є скрайньою формою, за допомогою якої найманий працівник вивертає свій статус виробника, на який прирікає його заробітна платня. Це виклик. Найманий працівник хоче всього відразу. Таким чином він не тільки поглиблює економічну кризу системи, але й обертає проти неї ту ж таки тотальну політичну вимогу, яку вона йому нав'язує.
Максимальна платня за мінімальну працю — таке гасло трудівників. Ескалація вимог, політичним результатом якої міг би стати стрибок системи через верх, згідно з її ж власною логікою праці як обов'язкової присутности. Адже тепер наймані працівники здійснюють свої виступи не як виробники, а як не-виробники, цю ролю визнає за ними капітал, — і в процес вони втручаються вже не діялектичним, а катастрофічним чином.
Що менше потрібно працювать, то більше треба вимагати підвищення платні, оскільки ця мізерна зайнятість виступає знаком ще більшої абсурдности обов'язкового відвідування роботи. Ось він, "клас", чию сутність так змінив капітал: позбавлений навіть своєї експлуатації, використання в якості робочої сили, він вимагає не такої вже й високої ціни за цю відмову від виробництва, за втрату своєї ідентичности, за цю розпусту. За умов експлуатації він міг би вимагати тільки мінімуму. За умов декласованости він має право вимагати все (*). І найцікавіше, що на цій території капітал іде за ним слід у слід. Всі профспілки тільки те й роблять, що силкуються утовкмачити несвідомим найманим працівникам усвідомлення еквівалентности платні/праці, яку відмінив сам же ж капітал. Всі профспілки тільки тим і займаються, що спрямовують цей необмежений шантаж щодо підвищення платні в русло тверезих переговорів. Якби не було профспілок, то робітники вимагали б відразу 50, 100, 500% підвищення платні — і може, й добилися б цього! Приклади цьому є вже у Сполучених Штатах і в Японії (**).
====
*Інші паралельні форми максималістських вимог: однакова платня для всіх, боротьба проти кваліфікації — у всьому відчувається кінець поділу праці (як суспільного відношення) і кінець закону еквівалентности у площині, котра є засадничою для системи, площині, де заробітна платня еквівалентна робочій силі. Отож, усе це непрямим чином націлено на самісіньку форму політичної економії.
**Цей же феномен спостерігається і в недорозвинених країнах. Нема краю зростанню цін на сировину, одколи вони, вийшовши за межі економічної доцільности, стали знаком, запорукою прилучення до світового політичного порядку, до планетарного суспільства мирного співіснування, де недорозвинені країни силою соціялізуються під наглядом великих держав. Зростання цін у цьому випадку стає викликом не лише заможності західних країн, але й політичній системі мирного співіснування, пануванню одного світового політичного класу — і не має значення, капіталістичний він чи комуністичний.
Ще до енерґетичної війни араби висували традиційні робітничі вимоги — платити за нафту справедливу ціну. Нині їхні вимоги стають максимальні, необмежені, й їхній зміст змінився.
====
ГРОШІ
Гомолоґія, котру встановив Соссюр поміж працею і значеником, з одного боку, і платнею та позначником, з другого, становить собою щось на зразок матриці, з якої можна стартувати в будь-якому напрямку по всій площині політичної економії.