В житлово-комунальному відділі з цим погодилися. І Єрьомкіни примовкли.
Але, приїхавши сюди, я раптом подумала, що вони, може, знову розгорнули наступ на Ганну Іллівну. Я Білці, як своїй кращій подрузі, перед від'їздом доручила за цим пильнувати, адже вона член нашого "Загону Справедливих". Але Білка все-таки дівчина, і потім вона надто довірлива, запальна. Єрьомкіни її можуть обдурити.
А ти хлопець, мужчина, з тобою їм буде важче…
Одне слово, ти повинен допомогти Білці. Чи, точніше, нехай вона тобі допомагає. Тільки не ніяковій, будь ласка, коли вони почнуть вигукувати: "Ми будемо боротися за правду!" Вони так завжди кажуть, коли їм потрібно за самих себе постояти. І взагалі красиві слова для них щось на зразок димової завіси… Тож ти до слів Єрьомкіних не прислухайся. Ти краще їхні плани розгадай — і розладнай! Дуже на тебе покладаюсь.
Це і є моє випробування. Якщо впораєшся з ним, такий сюрприз одержиш, про який навіть і не мрієш! Хоча я про це вже писала.
Ну, от поки що й усе. Дій, Колю!
Я тобі такого довгого листа посилаю, що він цілком може за два зійти (бачиш, від тебе навчилася підраховувати!), цілих три дні його писала. Тож я трохи перепочину, а ти пиши — повідомляй, як ідуть справи.
Оля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Я сьогодні майже всю ніч не спав. Я чув, як дикторша побажала усім на добраніч, а вранці чув, як дикторша бадьорим голосом сказала: "Доброго ранку, товариші!" І тоді я одразу підскочив до вікна, бо мені здалося, що хтось уже вселяється у вашу квартиру. Та потім з'ясувалося, що це просто вантажна машина привезла до магазину продукти.
Я тепер ні про що інше жодної хвилини не думаю, а тільки увесь час міркую, як мені перемогти Єрьомкіних. І якщо мене зараз викличуть до дошки, я напевне схоплю двійку. Але не тому, що я нічого не знаю, а тому, що мої думки зайняті іншим. Ага, забув сказати, що я почав писати цього листа на уроці фізики. Вчитель (ти його не знаєш, бо ми в минулому році фізику ще не проходили) щойно сказав мені: "Незлобін, можеш не записувати те, що я розказую, все це є у підручнику!" Але я все одно продовжую "записувати", бо хочу якомога швидше тобі все розповісти.
Я, Олю, ніколи не сподівався, не гадав, що ти мені даси таке відповідальне завдання. Я думав, ти дрібничку якусь доручиш, а тепер я просто… Закінчую писати: вчитель почав ходити між партами й зараз наближається до мене.
Продовжую писати тобі вже вдома… Неля з розумним виглядом тарабанить на піаніно, і мені дуже кортить розповісти їй про твоє завдання. Адже вона думає, що я ні на що в світі не здатний і що мені ніхто нічого важливого не може доручити. І її мати, Олена Станіславівна, теж так думає, і навіть мій батько. Ото якби й вони довідались!.. Та не хвилюйся, будь ласка, я їм нічого не розкажу: раптом вони вибовкають Єрьомкіним, і тоді все загине.
Я все вирішив робити у глибокій таємниці. І тільки Білці сьогодні на перерві розповів про твого листа: адже ти сама дозволила мені звернутися до неї по допомогу.
Білка витріщила на мене свої зелені очиська, і навіть веснянки її, й руде волосся засяяли від подиву.
— Тобі, — каже, — Оля доручила цю справу?! Тобі?!
— А що ж у цьому такого надзвичайного? — відповів я. — Адже ми з нею листуємося.
— Листуватися з тобою її просто присилували. Але щоб вона доручила тобі таку справу? Не вірю!
Тоді я показав їй твого листа, наче перепустку якусь пред'явив чи пароль сказав. Вона почала цього листа крутити в руках, з усіх боків розглядати й навіть до вікна, на світло, його понесла, нібито я міг обдурити її і підробити твій почерк. Потім повернулася і каже:
— Разюче! Вона цілих три дні писала тобі листа! Один лист — цілих три дні! Я б і трьох хвилин не витрачала б на тебе. Мені всього-на-всього листівочку прислала, а тобі цілий пакет! Щось там, на Півночі, з нею негаразд… Клімат, певно, впливає! Кажуть, там дуже важкий клімат.
Адже ти знаєш Білку: торохтить, руками розмахує.
— Чим це ти, — каже, — завоював таке Олине довір'я? Адже вона тебе ненавиділа і зневажала! І раптом… Разюче! Нічого не втямлю!..
Я відповісти їй нічого не міг, бо сам іще недавно вважав тебе зрадницею, а чим заслужив твоє довір'я — зрозуміти не можу.
Потім Білка трохи заспокоїлася, отямилася і сказала, що у нас нічого не вийде, бо Єрьомкіни попередили: тільки-но твоя мама поїде, вони замкнуть наші кімнати, нікого в них не пустять і будуть з ранку до вечора "боротися за правду". Вони хочуть боротися доти, поки ця їхня "правда" не переможе.
А Ганна Іллівна нікуди не ходить і не клопочеться. Білка розповідає, що вона так просто й каже: "Якщо треба буде, про нас самі згадають…" Але ж буває й так, що треба б згадати, а не згадують. Ти про це також писала. І я з учорашнього вечора весь час міркую, як би допомогти Ганні Іллівні. Але мені б потрібно було б не з учорашнього дня, а може, раніше за тебе, Олю, про це подумати. Бо я ще минулого року був у Ганни Іллівни вдома. І все бачив…
Це ось як було. Неля якось забрала з собою ключі від квартири, забула залишити їх у сусідки. Вона у нас часто про щось забуває і плутає, але їй все прощається, бо вона талант, обдарована і робить це не просто так, а через неуважність. Олена Станіславівна каже, що всі талановиті люди "з деякими відхиленнями від норми". Ну от, у Нелі знову щось відхилилося від норми, і вона забрала з собою ключі.
А діло було взимку, і я цілих дві години тинявся біля під'їзду. Ганна Іллівна йшла мимо — двійнят своїх з дитячого садка вела — і каже: "Що це ти на бурульку перетворився?" І забрала мене з собою додому. Чаєм напувала, валянки мої на батарею поставила… Я тоді раз дивився, як вони живуть. Старша дочка на підвіконні задачки розв'язувала, чоловік за столом до іспитів готувався, а двійнята просто тут, поруч, на ліжку своїх ляльок колисали. Ганна Іллівна увесь час на кухню виходила, бо в кімнаті затісно було. І я відтоді як побачу де-небудь будівельні риштування, так одразу думаю: "От добре б у цей будинок Ганні Іллівні переїхати! В окрему квартиру! Або хоч у загальну, лише б старша дочка на підвіконні уроків не робила, а двійнята на ліжку з ляльками своїми не гралися…" Слово честі, я так завжди думаю! А сам, бач, не здогадався, що треба допомогти…
А зараз ось такий випадок нагодився — і ось ці Єрьомкіни стали на заваді. І неправда, що двійнята галасливі. Я у Ганни Іллівни тоді просидів майже цілий вечір, а вони тільки те й робили, що потихеньку колисали ляльок. Вони завжди їх спати вкладають. Ганна Іллівна привчила їх до цієї гри, щоб старшим не заважали вчитися. Вона, коли з кухні до кімнати заходила, то щоразу повторювала пошепки: "Тихше, дівчатка, тихше! Ляльки можуть прокинутися, а їм лікар спати прописав!"
Закінчую тобі писати, бо прийшли з роботи батько й Олена Станіславівна. А я так і не придумав ще, як допомогти Ганні Іллівні. Вночі придумаю.
Закінчую свого листа знову на уроці. Придумав! Я, здається, придумав! Сьогодні вночі у мене раптом народився план. Зараз напишу записку Білці, щоб вона нікуди не втікала на перерві, а підійшла до мене: потрібна її допомога!
Більше поки що нічого не писатиму. Якщо вийде, одразу ж повідомлю. Якщо не вийде, теж повідомлю. Міцно тисну руку.
Коля
Коля пише Олі
Здрастуй, Олю!
Сьогодні вранці, дорогою до школи, я зустрів твою маму. І ми з нею разом йшли по вулиці. Твоя мама сказала, що Ганна Іллівна зрештою, певна річ, одержить ордер, але Єрьомкіни їй дуже попсують нерви. І я одразу вирішив: не дозволимо Єрьомкіним псувати нерви Ганні Іллівні, бо від них після нашої роздягальні й так майже нічого не залишилося.
І чому це Ганна Іллівна має одержати "зрештою"? Нехай одержить його відразу, тільки-но поїде твоя мама. Чи навіть до її від'їзду… Адже в'їхати в нову квартиру — це така велика радість! І якщо людина вимучиться, вона вже потім від втоми і не відчує ніякої радості. Єрьомкіни хочуть, щоб так і було, але ми їм не дамо завадити Ганні Іллівні дістати радість від вселення у нову квартиру!
Коли я розповів про все це твоїй мамі, вона зі мною цілком погодилася, але сказала, що у неї особисто "немає сил боротися з Єрьомкіними". У мами й справді був дуже втомлений вигляд, вона, певно, зовсім замучилася, доліковуючи своїх хворих, "доводячи їх до виписки". І вона й справді зараз не може боротися. А я зможу і твою Білку примушу боротися разом зі мною до повної перемоги!
Зараз уже вечір, Неля припинила розучувати свої музичні п'єси, і я можу спокійно розповісти тобі, як почалася ця битва.
Я на першому ж уроці написав Білці записку, щоб вона на перерві нікуди не втікала, а чекала мене на майданчику, біля пожежного крана. Там я пошепки, щоб ніхто не почув, виклав їй свій план, і вона, звичайно, як завжди, почала вигукувати, що це захоплююче! Та тільки не повірила, що я все це придумав сам, бо ніхто від мене не міг би й сподіватися "такої захоплюючої вигадки". Я не сперечався з нею.
Я сказав, щоб Білка рівно о сьомій вечора прийшла до під'їзду, в якому раніше жила ти і де живемо ми з Ганною Іллівною. І ще я сказав, щоб вона обов'язково одягла на руку червону пов'язку, як член вашого "Загону Справедливих", і щоб для мене таку ж пов'язку принесла. Я пояснив Білці, що одягну її тільки на якихось п'ятнадцять хвилин.
І тоді Білка як витріщить на мене зелені очиська, як засяє своїми веснянками: "Ти з глузду з'їхав! Ти думаєш, це так просто — почепити на руку червону пов'язку? Та це ж велика честь — потрапити до "Загону Справедливих"! Тебе ніхто навіть не висував туди. І ніхто не висуне! А ти хочеш одягнути чужу пов'язку!.. Це немислимо! Це неможливо! Як у тебе язик повернувся?"
Мені захотілося одразу ж відмовитися од твого завдання, побігти додому й відіслати назад у Заполяр'я твою посилку. Якщо ви з Білкою, як і Неля, як і мій батько з Оленою Станіславівною, вважаєте, що я ні на що серйозне не здатний, то навіщо ж ти перша почала писати такі листи, які у звичайний конверт ледве влазять? Навіщо дала своє "відповідальне доручення"? Навіщо?! Адже я не ліз до вас перший, ні про що нікого не просив.
Але потім я навмисне, щоб стриматися, згадав, як старша дочка Ганни Іллівни готує уроки на підвіконні, а двійнята колишуть своїх ляльок просто на застеленому ліжку, бо їм більше приткнутися ніде.