Зненацька він звернув з дороги й зупинився на сонячній галявинці між кількома високими кущами ялівцю.
— Тут ти можеш попустити віжки, — сказав Оскар. — Тут затишок, осоння, і з дороги тебе не помітить жодна пика.
Расмус позіхнув, але від раптової тривожної думки так і застиг з роззявленим ротом.
— Оскаре, а ви не підете від мене, коли я засну? Оскар похитав головою і тільки сказав:
— Спи, спи.
Расмус кинувся на землю. Він ліг долілиць, уткнувшись носом у куточок зігнутої руки. Сонце приємно гріло його, і він відчув, що засинає. А ще, засинаючи, відчув, що Оскар укрив його своїм піджаком. Тепер йому вже не було холодно.
Він лежав на килимі з пахучого чебрецю. Ялівець також задухмянів, коли його пригріло сонце. Пахло літом. Так, пахощі чебрецю й розігрітого на сонці ялівцю довіку означатимуть для Расмуса літо й мандрівку дорогами.
Над його головою задзижчала бджола. Він насилу розплющив одне око, щоб поглянути на неї. І побачив її й Оскара, що сидів поряд і жував стеблину.
Потім він поринув у сон.
Розділ п'ятий
— Шановна добродійко, чи не знайдеться у вас якогось харчу для мене й для мого супутника?
Оскар стояв на порозі до кухні, тримав у руках кашкета й чемно кланявся.
— Ти знову з'явився, Райський Оскаре? — докірливо мовила селянка. — Ти ж недавно дістав від мене цілий пакунок меленого м'яса.
— Було таке, — відповів Оскар, — та хоч як дивно, а його вже нема.
Расмус тихенько пирхнув, і селянка докірливо глянула й на нього.
— Що це за дитину ти тягаєш із собою?
— О, це бідолашний нехрист, яким я заопікувався, — поважно мовив Оскар. — Ми шукаємо для нього якогось християнського дому. Вам, мабуть, не треба в хаті такого маленького поганина?
— Сам ти поганин!
Селянка сердито підійшла з ганчіркою до столу й почала змітати з нього крихти, лушпайки з вареної картоплі й розлите молоко. Вона всім своїм виглядом показувала, як їй не подобаються волоцюги, і Расмус ладен був повернутись і швидше піти геть. Та це була перша селянська кухня, в якій він опинився, і йому хотілось роздивитися на неї. Тут пахло інакше, ніж у кухні його притулку, не так приємно. Тут тхнуло помиями від свинячих відер біля лави, мокрими ганчірками, якими мили підлоги, і ще чимось, особливими хатніми запахами, яких Расмус досі не знав. Добре, що ці люди його не хочуть. У них і так є діти, ціла зграйка блідих, товстих дітлахів, що мовчки стояли й роздивлялися на нього. Добре, що Оскар сказав, нібито він нехрист.
— Якщо ти нарубаєш мені трохи дров, то я тебе нагодую, — неохоче запропонувала селянка.
Оскар схилив набік голову і благально глянув на неї.
— А треба неодмінно рубати дрова? Може, я краще трохи заграю.
— Дякую, я обійдуся без твоєї гри, — відповіла селянка, але обличчя в неї трохи полагіднішало.
Оскар глибоко зітхнув.
— Так, так, — мовив він, сумно киваючи головою. — Нарубати дров… Ти собі спокійно заходиш, думаєш, що тебе гостинно зустрінуть, не сподіваєшся нічого поганого… А чи не можна побачити меню?
— Гайда в дровітню й не балакай дурного, — мовила селянка, але вже зовсім не сердито.
Оскар і Расмус швиденько пішли до дверей.
— А як ви знаєте, де дровітня? — спитав Расмус.
— Ну, до неї я можу дійти навпомацки, — відповів Оскар. — У мене в тілі щось бунтує, коли я опиняюся поблизу дровітні, і тоді я кажу собі: "Ось вона тут". І можеш стукнути мене по макітрі, коли ми не втрапимо до неї.
Він зайшов до якоїсь повіточки — і то справді виявилась дровітня. Оскар узяв сокиру, ввігнав у пень і заходився швидко й спритно колоти товсті, не менше як сажень завтовшки, оцупки, аж тріски полетіли навколо.
Расмус узявся складати поліна на тачку, яка, видно, стояла там для цього.
— Як ви гарно рубаєте, — сказав він. — Та однаково ви, мабуть, ледачі, Оскаре.
Оскар кивнув головою.
— Авжеж, коли йдеться про роботу, то я вдовольняюся малим.
— І вам ніколи ніхто не давав справжньої, порядної роботи?
— Чого ж, давали. Але здебільшого люди й так були добрі до мене, — відповів Оскар і задумливо додав: — Розумієш, у мене ось яка натура. Інколи я маю бажання працювати, тоді мені нема спину. А інколи зовсім не маю такого бажання. А люди думають, що треба завжди працювати однаково. Цього вже я не можу збагнути своєю бідолашною макітрою.
— Ну, і я не міг цього збагнути своєю бідолашною макітрою в притулку, — признався Расмус.
Тачка була вже повна, і Оскар перестав рубати. Його рюкзак лежав біля дверей дровітні, і він витяг із нього невеличку гармонію, загорнену в шмат червоного сукна.
— Зараз ми заграємо, нехай господиня каже, що хоче.
Він перебіг пальцями по клавішах і добув із них кілька протяглих звуків. Тоді заграв по-справжньому, і дровітня сповнилася музикою та співом — кращих за них Расмусові не доводилося чути в житті.
Її коси чорніші від чорної ночі,
Тож не чудно, що я на них видивив очі,
співав Оскар сильним, теплим голосом, і в Расмуса аж мурашки пішли по спині з утіхи. Досі він тільки чув, як панна Шуліка грала "Сіонські тони" на органі в притулку, але хіба це було те! Вмостившись на пеньку, Расмус мовчки втішався Оскаровим співом і грою.
З'явилися бліді господарські діти, хоч спинилися на належній відстані. Вони мовчки слухали, витріщивши очі.
Селянка знайшла собі роботу на грядці з ревенем поряд із дровітнею: заходилася рвати бур'ян так завзято, немов би нічого не чула й не бачила. Та коли Оскар доспівав пісню, вона підійшла до нього і сказала майже лагідно:
— Ходіть, попоїсте.
— Смажена риба з гарячою бульбою — оце-то наїдок, кращого й бути не може! — мовив Оскар, сідаючи до столу, і ляснув себе по колінах.
Расмус був згоден із ним. Він не їв вареної страви, відколи пішов із Вестергаги, і в нього аж ніздрі роздималися від запаху риби й цибулі. Селянка щедро поклала йому на тарілку п'ять великих картоплин і майже цілу рибину. Вона вже почала подобатись Расмусові, хоч, поки він їв, прискіпливо позирала на нього і врешті сказала:
— Він надто малий, Оскаре, щоб волочитися дорогами! Оскар тієї хвилини так напхав рота, що ледве спромігся відповісти.
— Авжеж, — погодився він. — Проте його мандри не триватимуть довго, бо хлопець іде до своїх батька й матері.
Це таки правда, подумав Расмус. Адже як він знайде когось, хто захоче його взяти за сина, то перестане волочитися дорогами. Але нема чого поспішати, тепер він не квапиться знайти собі батька й матір. Він спершу хоче роздивитися на світ, бо волочитись дорогами з Оскаром дуже приємно. Він нізащо в світі не розлучився б із ним. Та, може, Оскар вважає його тягарем для себе? Може, Оскар хоче якнайшвидше знайти для нього батьків? Расмус спитав його про це, коли вони вийшли з садиби.
— Ви хочете мене спекатись, Оскаре? Оскар уже швидко простував дорогою.
— Якщо я захочу спекатися тебе, то сам скажу, — відповів він.
Ця відповідь не дуже заспокоїла Расмуса. А що, як Оскар захоче спекатися його, перше ніж він знайде собі якусь домівку? Що ж йому робити? Він одну-однісіньку ніч спробував перебути сам і більше не хоче такого переживання. Расмус крадькома глянув на Оскара. Ох, він буде такий слухняний, робитиме геть усе, аби тільки не стати Оскарові тягарем, аби тільки не набриднути йому.
— Оскаре, дайте, я сам нестиму свою сорочку, — палко сказав він.
Проте Оскар не погодився на таке.
— Нащо? Сорочка ж лежить у рюкзаку, а чи рюкзак із нею, чи без неї, однаково.
Оскар ішов сягнистим кроком, і Расмус аж підбігав, щоб устигнути за ним.
— Ви не хочете, щоб я взяв вас за руку? — спитав він, коли вже засапався й почав відставати.
Оскар зупинився й задумливо глянув на нього.
— Прошу, бери! Тримай мене за руку, коли твоя ласка, щоб я не відставав.
Расмус засунув свою руку в Оскарову, і вони пішли далі вже не так швидко.
— Я ще не навчився як слід ходити, — провинним тоном сказав Расмус.
Бо він розумів, що Оскар сповільнив ходу через нього.
— Певне, що за годину не станеш справжнім волоцюгою, — погодився Оскар.
Він почав учити Расмуса, як треба ходити: весь час з однаковою швидкістю, весь час рівномірним кроком.
— Але нам нема чого поспішати, наче ми повинні дійти до вечора на другий кінець світу! — сказав Оскар. — Досить буде, як ми дійдемо туди завтра.
Расмусове серце вщерть сповнилося почуттям вдячності Оскарові за його доброту. Він хотів якось відплатити йому, чимось пожертвувати для нього або дати йому щось таке, щоб той без слів зрозумів, як він його любить.
Біля дороги, якою вони йшли, стояла крамничка, сільська крамничка, де можна було купити все — від кінського шкребла, чобіт, гасу до кави й цукерок. Але цей рай був доступний тільки для тих, хто мав гроші. Расмус кинув тужний погляд у відчинені двері крамнички, і його ноги мимохіть сповільнили ходу. Як приємно було б хоч стати й роздивитись на все це! Проте Оскар не зупинявся біля жодної крамнички. Він і тепер уже був далеченько попереду.
Расмус глибоко зітхнув і кинувся його доганяти. Він засунув руку до кишені, і ти ба: там лежало п'ять ере! Через напружені події останнього часу він зовсім забув про них. Він аж підстрибнув з радощів, коли намацав пальцями монету — яка вона велика й гарна!
— Оскаре, ви любите льодяники? — спитав він голосом, у якому бриніла прихована радість і хвилювання.
— Певне, що люблю, — відповів Оскар. — Хто їх не любить. Але тепер у мене немає грошей, розумієш? Тому ми не можемо купити льодяників.
— Можемо, — мовив Расмус і показав п'ять ере.
Він побоювався, що Оскар навертатиме його до ощадливості, але той страх був цілком даремний.
— Ти диви! — сказав Оскар. — Ну, то біжи й купи льодяників.
Расмус помчав назад. Як же йому пощастило, що він згадав про п'ять ере саме біля крамнички! І як же йому пощастило, що він не витратив грошей раніше!
Радий-радісінький, він повернувся до Оскара, що сидів на узбіччі дороги й чекав на нього. Він відчував невимовне Щастя, коли відкрив торбинку й показав Оскарові п'ять великих льодяників.
Оскар схилив голову набік і ласо подивився на цукерки.
— Зараз поглянемо, котрого з них узяти.
— Беріть усі, — палко сказав Расмус. — Я хочу, щоб вони всі були ваші.
Проте Оскар відмахнувся.
— Ет, найкраще знати міру. Мені досить одного.
Те, що Оскар знав міру в цукерках, викликало в Расмуса ще більший захват. Він щиро хотів віддати йому всі п'ять льодяників, але ж сам був тільки людина і також дуже любив їх.
Що є краще, ніж сидіти на узбіччі дороги й відгортати папірець такого льодяника! Папірець прилип.