Жоден раб не посмів не прийти на ці дивні збори, скликані новим хазяїном. У його голосі, що гримів, наче в широкій залізній трубі, звучали погорда й презирство до сотні людей, які збилися в тісний гурт під червоною стіною цукроварні. Химерна іноземна вимова надавала його розбалакуванням ще більшої незрозумілості й погрози.
— Дон Симон мене попегедив, що ви тут готуєте стгайк. Я купив цю фабгику і пгиїхав сюди, щоб вона пгацювала. Звуть мене Гаггі Уей, щоб ви знали, і я не залишу живим жодного негідника, який думає пго стгайки та пго інші подібні дугниці.
Він ударив себе кулаком у груди, щоб підкреслити свою погрозу. Смугаста яскрава сорочка під курткою розстебнулася, і з-під неї виткнувся жмут густого іржавого волосся. Тильним боком долоні Гаррі Уей збив своє сомбреро на потилицю. Квадратне, налите кров'ю обличчя у рамці рідкого волосся також здавалося іржавим. Новий хазяїн пронизливо нишпорив сірими очима по нерухомому натовпу.
— А хто зі мною не згоден, нехай скаже згазу. Ми з ним погозуміємось.
Жорстокість так і парувала з усіх пор його шкіри. Без неї він, мабуть, не зміг би жити. Його здоровенне тіло було окутане її випарами, ніби гірська вершина темними грозовими хмарами.
У юрмі робітників розітнувся приглушений зойк. То закричав Лорето Альмірон, бідолашний візник, хворий на епілепсію. У нього починався напад хвороби. Він позеленів, роззявив рота, щелепа відвисла майже на груди.
— Ану тягніть сюди того негідника! — буркнув Гаррі Уей своїм посіпакам.
Негр і коротун кинулись у натовп пеонів. Рябий підступив упритул до хазяїна, поклавши руки на револьвери. Лорето Альмірона приволокли й поставили перед Гаррі Уеєм. Нещасний здавався мерцем, поставленим на ноги.
— Ви пготестували?
Лорето Альмірон лише поводив виряченими очима й мовчав.
— Загаз я вас відучу стгайкувати… — Гаррі Уей одхилився вбік і з усього маху трахнув кулачиськом візника в обличчя.
Затріщали зуби, шкіра на вилицях у бідолахи репнула. Ті, що тримали Лорето Альмірона за руки, пустили його, і він гепнув, як лантух із борошном, під ноги Гаррі Уею, а той ще й оскаженіло копнув лежачого носаком під груди.
— Може, ще хто хоче спгобувати? — збуджено запитав він.
Юрма темнолицих людей тремтіла під стіною, так наче епілепсія Лорето Альмірона, який лежав тепер не ворушачись, передалась усім.
Солано Рохасові аж м'язи зсудомило від бажання кинутися вперед із мачете в руках. Великі краплі закапали йому під ноги. То був не піт. Шаліючи від мовчазної безсилої люті, він ухопився за вістря мачете, і воно вгородилося йому в руку до кісток.
— Ще не час… ще не час! — повторював він собі і таки спромігся притлумити шалені спазми у грудях, які гули, наче вулкан.
Рябий позирав з-під капелюха в бік Солано. Але не міг його добре бачити. Хосе дель Росаріо і Петро Танімбу затулили товариша. Лише інстинкт підказував наглядачеві, що там пахне гарячою кров'ю. Але кров клекотіла вже в усіх жилах під темною порубцьованою від канчуків шкірою. Стримувані ридання лоскотали сухі горлянки.
Регіт Гаррі Уея бризнув на пеонів, як дощ на каміння.
— Xa-xa-xa!.. Стгайкагі! Я навчу вас бути лагідними, як овечки… Погляньте-но!
По насипу наближався цілий загін людей, озброєних поліційними маузерами. То були нові "солдати" комісаріату, прислані міністерством внутрішніх справ.
Гаррі Уей був чоловік практичний, але й любив похизуватися. Його люди з'явилися в найслушніший момент. Було їх близько двох десятків, таких же страхітливих, як і ті троє, що стояли поруч із хазяїном. Огорнуті курявою, збитою копитами коней, вони, здавалося, пливли на свинцевій хмарі — моторошні скелети під крислатими сомбреро, з ощиреними зубами, які блищали навіть крізь куряву. Вершники наближалися, огорнуті густою, важкою тишею, але пеони вже "чули" очима брязкіт блискучої зброї. Потім долинуло глухе торохтіння — ніби черепа об череп. І тільки наприкінці голоси й регіт — коли верхівці вже були зовсім близько і ставали півколом навпроти фабрики.
Гаррі Уей реготав. Пеони тремтіли від жаху. "Солдати" посміхалися жаскою посмішкою живих кістяків.
Життя в Тебікуарі-Коста стало зовсім нестерпним. Люди ніби вибралися з вогню, щоб упасти в полум'я.
Гаррі Уей поселився зі своїми охоронцями в Білому Домі, де помер Еулохіо Пенайо. Здавалося, неприкаяна душа мулата перебралася в іншу істоту, ще шаленішу і лютішу. Гаррі Уей довів пеонів до того, що вони навіть жалкували за першим наглядачем-комісаром.
За короткий час Білий Дім було перебудовано, і відтоді його стали називати Огагвасý — Великий Дім. Він знову став комісаріатом і водночас оселею всемогутнього хазяїна. А навколо виріс захисний мур хатин, у яких жили наглядачі.
Незабаром жорстокість Червоного Бугая, як прозвали фабриканта-янкі Гаррі Уея, перевершила можливості людської уяви. У червоних чоботях, у яскраво-червоній смугастій сорочці, з іржавим, наче пофарбованим чубом, зі своєю кривавою вдачею і звірячими повадками, він і справді скидався на величезного червоного бугая.
Як колись Симон Бонаві з Асунсйона, пасся тепер у Тебікуарі-Коста Гаррі Уей. Велетенська пухлина роздималася, набрякала, ставала все червонішою. Вона пульсувала і всмоктувала в себе зелений сік, червоний сік, білий сік, чорний сік, тростинові плантації, землю, вітер, людський піт, самих людей, їхню кров. Вона перемішувала все це у чорну патоку, яка шумувала в казанах і яку потім центрифуги випльовували крізь свої скреготючі зуби білою-білою.
Атож, цукор у Червоного Бугая був білий. Ще біліший і блискучіший, ніж колись — солодкий пісок, покроплений гіркими слізьми, кришталики, що утворилися з роси, з місячного світла, з людського поту, з білого полум'я, з білків очей, перемелених у білому цукровому пеклі.
Перед фабрикою поставили стовп, біля якого шмагали ледачих, невдоволених, усіх тих, кого підозрювали в підбурюванні людей до страйку. Коли когось хапали, Червоний Бугай наказував наглядачам:
— Ведіть його до good friend'a і прочистіть йому там шлунок.
"Любим другом" Гаррі Уей називав стовп. "Пацієнта" прив'язували за руки, і товстючі нагаї починали прочистку, гуляючи по закривавленій спині, що пеклася на сонці під хмарою гедзів і мух.
Негр із сірим шрамом і коротун із заячою губою — насамперед він — вважали шмагання своїм ремеслом. Вони мали звичай битися об заклад.
— Ставлю п'ять песо, — казав коротун негрові, — що виб'ю з цього дух за двадцять ударів.
— За тридцять, — казав негр.
Коротун плював собі на руки крізь розсічену губу цівкою чорної слини, хапав нагая і починав роботу. За кожним помахом з його грудей виривалося глухе хрипіння. Майже завжди він домагався свого. "Вибити дух" означало зашмагати жертву до непритомності. Удари нагая по спині ляскали, як постріли з револьвера. Нещасний кричав не своїм голосом, а потім змовкав і обвисав, як неживий.
Хосе дель Росаріо потягли до стовпа. Він був старий і не витримав. Труп укинули в річку. Танімбу потягли до стовпа. Він був сухотний і не витримав. Труп укинули в річку. Анаклето Пакурí потягли до стовпа. Він був молодий і дужий. Витримав і навіть спромігся піти сам від "любого друга". Але наступного дня знову зачепив наглядача, і його застрелили. Труп укинули в річку. А до того туди вкинули й Лорето Альмірона, що помер не від нагаїв, а від кулака Гаррі Уея, яким той почастував його в день свого приїзду.
Річка була гарною могилою — зеленавою, прохолодною, тихою. Вона приймала в своє лоно мертвих дітей своїх і безмовно несла на руках-хвилях, якими колисала їх ще змалечку. А щоб вони не гнили у своєму довгому плаванні, посилала пірань.
Жінкам було не легше, ніж чоловікам. Раніше в Білому Домі мешкав один Еулохіо Пенайо, кривоногий мулат. Тепер же навколо Огагвасу жило аж двадцять п'ять жеребців. Їм треба було задовольняти свою хіть, і вони задовольняли її, де тільки могли.
В Огагвасу почалися нескінченні пиятики. Наглядачі гасали по хатах у пошуках поживи. Іноді жінок не вистачало, і траплялося, що одна мусила витримати цілу зграю самців, розпалених самогоном і тваринною хіттю, під горлання, співи з лайкою, бренькіт гітар і брутальний регіт.
Бажання страйкувати згасло, ніби на людей бурхнули холодною водою. Слова Солано Рохаса завмирали без відповіді, ніхто не хотів його слухати. Люди були паралізовані жахом. З вікон Огагвасу невідступно стежили за ними совині очі-амбразури Гаррі Уея. Здавалося, від них не сховається жодна думка.
— Який там страйк, Солано! — казали ті, хто ще не зовсім занепав духом. — Краще спалімо цукроварню і сховаймося в лісах.
— Цукроварня нам не ворог. Наш ворог в Огагвасу. В усіх таких Огагвасу, де сидять хазяї, схожі на Червоного Бугая або Симона Бонаві. Ось проти них нам і треба піднятися.
Звісно, донощиків не бракувало, і хтось виказав Солано.
Спочатку Червоний Бугай хотів щось вивідати в нього погрозами. Солано мовчав. Його хотіли зламати кулаками та копняками. Солано плював кров'ю, виплюнув два чи три зуби, але його вкрите синцями обличчя залишалося спокійним, і він далі мовчав.
— Відведіть його до стовпа. І не цегемоньтеся з ним, — наказав тоді хазяїн.
Солано прив'язали до "любого друга" і знущалися по-звірячому. Сам Гаррі Уей спостерігав за екзекуцією. Негр і кривогубий з нагаями в руках змінювали один одного, змагаючись у силі й жорстокості.
— Ставлю десять песо. Виб'ю з нього дух за сорок ударів, — тихо мовив коротун до негра.
— Цього, мабуть, звалимо тільки за сто, — не погодився негр. — Ставлю сотню песо.
Заляскали канчуки, паче постріли з револьвера… П'ять ударів… Десять… П'ятнадцять… Двадцять… Негр і кривогубий… Кривогубий і негр… Двадцять п'ять… Тридцять… Негр і кривогубий… Кривогубий і негр…
За кожним ударом чвиркала й виблискувала на сонці тоненька червона цівка. Спина Солано вся обмилася яскраво-червоним соком і стала схожа на стигле яблуко, яке дзьобали і дзьобали, розмірено змахуючи крильми, два люті коршаки.
Але Солано мовчав. Щоб не закричати, він до крові покусав губи. Лише затягнуті каламуттю очі, здавалося, нестямно кричать від страшного болю. Проте ця мовчанка була ще жахливіша за ляскання канчуків.
— Ще!.. Ще!.. — кричав Гаррі Уей. — Всипте йому! Я тобі покажу, негіднику, стгайк! Ще!.. Ще!..
…Тридцять п'ять… Сорок… Сорок п'ять… П'ятдесят…
Негр і кривогубий… Кривогубий і негр…
Обидва стомилися.