Годинник на вежі Оролоджіо відбивав бронзовими молоточками час.
Розділ VII
Годинник на вежі Оролоджіо знов почав відбивати час — такий обов'язок усіх годинників. Металевий дзвін молоточків глухо пробивався крізь осінній дощ та сірий туман, що з самого світанку зависли над містом. Філомено розбудив Господаря, який спав так довго, що, здавалось, минули роки. Він уже не скидався на вчорашнього Монтесуму, на ньому був пухнастий спальний халат, нічний ковпак та нічні панчохи. На кріслі не було ні маскарадного вбрання, яке вчора зняв із нього Філомено, ні намиста, ні плюмажа, ні сандалів із позолоченими пряжками. Усе, що надавало такого блиску його особі, кудись пощезло.
— Ваш маскарадний костюм попросив театр для синьйора Массіміліано Мілера, — сказав негр, витягаючи одежу з шафи. — Покваптеся, незабаром почнеться остання репетиція з декораціями, костюмами та всім іншим…
Такі Так! Тепер згадав! Бісквіти, розмочені в мальвазії, відсвіжили йому пам'ять. Слуга швидко поголив його, допоміг просунути запонки в мереживні манжети і, знову перетворившись на сучасного кабальєро, вранішній Монтесума збіг сходами вниз. Почувся мелодійний дзвін молоточків годинника — Філомено називав їх "братиками" — і водночас стукотіли молотки в театрі Сант-Анджело, де за червоною оксамитовою завісою служники сцени кінчали ставити декорації першого акту.
Музиканти вже настроювали інструменти, коли американець із слугою влаштувалися в напівтемній ложі. Несподівано запала тиша і перед диригентським пультом з'явився чернець Антоніо, весь у чорному, із скрипкою в руці. Він здавався ще худішим і носатішим, але й показнішим від неймовірного напруження всіх духовних сил перед зустріччю з великим мистецтвом. Його добре завчені точні урочисті рухи свідчили про титанічну енергію, яка в поєднанні з талантом давала йому змогу віртуозно диригувати оркестром. Весь під владою натхнення, він навіть не глянув на кілька осіб, які сиділи в залі, неквапно відкрив партитуру, підняв смичок —точнісінько як тієї ночі — і, виступаючи водночас в ролі диригента і в ролі виконавця, почав швидку увертюру, написану в ритмічнішому темпі, ніж його попередні твори.
Піднялась барвиста завіса, й американцеві згадалися вимпели та прапори, які він колись побачив у Барселоні, на щоглах кораблів, а тепер вони прикрашали праву частину сцени. Зліва височів мур навколо палацу, а на мурі майоріли пурпурові й жовті прапорці. Над каналом, що тягся від лагуни, здіймався крутий прогін мосту (надто вже схожого на деякі венеціанські мости); по один бік мосту скупчилися іспанці, а на протилежному — стояли покої ацтекського володаря Монтесуми. Цей пишний краєвид псували сліди недавньої битви: розкидані всюди списи, стріли, щити, військові барабани… Увійшов володар Мексіки зі шпагою в руці і під акомпанемент скрипки маестро Антоніо заспівав:
Son vinto eterni Dei! Tutto in un giorno
Lo splendor de'miei fasti, e l'alta Gloria
Del valor Messican cade svenata…[38]
Даремними були всі благання, молитви, заклики до богів; доля відвернулася від мексіканців, і біль, розпач та сум проймають їхні серця: Un dardo vibrato nel mio sen…[39]
З'являється володарева дружина в шатах чи то Семіраміди, чи Тіціанової дами. Ця прекрасна й мужня жінка намагається підбадьорити свого чоловіка, доведеного "підступним іберійцем" до такої згуби.
— Без цієї жінки не було б вистави, — шепоче Філомено мексіканцю. — Це Анна Джіро, коханка ченця Антоніо. Для неї завжди пишуться всі перші ролі.
— Учись шанувати людей, — суворо вичитує американець слузі.
Але в цей час, нахиляючи голову, щоб пройти попід ацтекськими знаменами, розвішаними по сцені, з'являється Теутіле, особа, що згадується в "Історії завоювання Мексіки" головного літописця доби підкорення Індій Мосена Антоніо де Соліса.
— Але ж тут це жінка! — вигукує американець, помітивши, що під прикрашеною грецьким орнаментом тунікою випинають перса.
— Недаремно ж її називають "німкенею", — каже негр. — Ви ж бо знаєте, що груди в німкень…
— Та це ж страхітливе безглуздя, — уриває його американець. — За літописом Мосена Антоніо де Соліса Теутіле був воєначальником Монтесуми.
— А тут це Джузеппа Пірчер, і вона, здається мені, спить із принцом Дармштадтським чи то Армштадтським, що мешкає в якомусь із палаців цього міста, бо йому набридло жити серед снігів на своїй батьківщині.
— Але ж Теутіле чоловік, а не жінка.
— Це всім відомо, — відповідає негр. — Але люди тут дуже розбещені… Подивіться-но тільки!
Виявляється, що Теутіле хоче одружитися з Раміро, молодшим братом конкістадора дона Ернана Кортеса, роль якого виконує сьогодні синьйора Анджіола Дзанукі…
— Ця теж спить із принцом Дармштадтським, — шепоче негр.
— Але… не може ж він спати з усіма? — обурюється американець.
— Тут жінки сплять, мабуть, і з самим богом!.. Зачекайте-но, я хочу прослухати цю частину, де грає сурма, це для мене дуже цікаво, — каже негр.
А американець, збентежений зміною статі такого важливого персонажа, геть заблукав у лабіринті дії, яка заплутується все більше й більше, і, здається, ніколи не розплутається. Монтесума благає володарку Мітрену — так її тут називають, — щоб вона принесла в жертву їхню дочку Теутіле ("Таж Теутіле, чорти б їх забрали, був мексіканським воєначальником!.."), аби не віддавати її на поталу ненависному завойовникові. Але (тут цим "але", мабуть, кінця не буде…) принцеса вирішує вмерти на очах у Кортеса. Вона переходить на той бік мосту, що надто вже скидається на міст Ріальто, і промовляє перед конкістадором, горда й цнотлива:
La figlia d'un Monarca,
in ostagio a Fernando? Il Sangue illustre
di tanti Semidei
cosi ingrato avvilirsi?[40]
По цих словах Монтесума пустив у Кортеса стрілу з лука, і на сцені так усе переплуталось, що американець зовсім перестав розуміти, що ж там відбувається; він отямився тільки тоді, коли почали міняти декорації; з'явилися внутрішні покої палацу, прикрашені символами сонця, і зайшов повелитель Мексіки, вбраний як іспанець.
— Оце так штука! — здивувався й обурився американець, побачивши, що сеньйор Массіміліано Мілер скинув його маскарадні шати, які він, багатий торговець сріблом, з гордістю носив протягом усього карнавалу; мабуть, актор хотів догодити римській аристократії, яку дратувала екстравагантність та легковажність венеціанської республіки, бо ж сама та аристократія носила вбрання, модне в Мадріді чи Аранхуесі та серед багатих сеньйорів за океаном. Хай там як, але переодягнений іспанцем Монтесума видався американцеві таким химерним і неприпустимим, що сюжет опери знову неймовірно переплутався в його голові, нове вбрання героя, цього переможеного Ксеркса, та всі перипетії музичної трагедії почали асоціюватися з карнавальними масками, які мелькали перед ним учора, позавчора, позапозавчора… Він спам'ятався лиш, коли опустилася пурпурова оксамитова завіса під мужні заклики до морської баталії якогось Аспрано, іншого "мексіканського воєначальника", про якого жодного разу не згадували у своїх славетних хроніках ні Берналь Діас де Кастільйо, ні Антоніо де Соліс…
Б'є годинник на вежі Оролоджіо, квапливо й у лад стукотять молотки служників сцени, музиканти обчищають помаранчі або п'ють червоне вино, а маестро Вівальді нікуди не йде від оркестру. Він сідає на стільчик, робить якісь позначки в нотах другого акту, іноді хмуриться, виправляючи помилки. Сидить нерухомо і так уважно переглядає партитуру, що ніхто й не зважується підійти до нього.
— В ньому щось є від ліценціата Кабри, — каже американець, згадавши героя славетного роману, що облетів усю Америку[41].
— Скоріше від Дон-Жуана, — відповідає Філомено, якого схвилювали пишні стегна та рожеві перса Анни Джіро…
Піднімається смичок віртуоза-скрипаля, і починається другий акт, звучить повільна й спокійна музика. Відкривається завіса, на сцені — велика зала для аудієнцій, американець одразу згадує свій будинок у Койоакані та картину у великому салоні, присвячену одному з епізодів конкісти, куди вірогіднішу, ніж усе, що тут показувалось. Тепер Теутіле (чи не змиритися, зрештою, з тим, що це жінка, а не чоловік?) оплакує долю батька, якого підступно захопили в полон іспанці. У Аспрано є люди, готові звільнити свого володаря: "Мої воїни нетерпляче чекають наказу, щоб сісти в каное та піроги і скарати підступного іспанця (sic[42]), який не дотримав слова". З'являються Ернан Кортес і мексіканська володарка; вона співає монолог, у якому патетична піднесеність, притаманна монологам Есхілової цариці Атосси[43], змішується, особливо на початку, з песимізмом, властивим Малінче[44]. Визнає Мітрена-Малінче, що на цій землі люди жили в темряві ідоловірства, і тому поразка ацтеків була неминуча. Крім того,
Per sécolo si lunghi
furo i poppli cotanto idioti
ch'anche i propi tesor gl'érono ignoti[45].
Тепер вони зрозуміли, що поклонялися вигаданим богам, і тільки з висадкою Кортеса на Косумель[46] під грім гармат та мушкетів прийшла до них справжня релігія з порохом, конем і святим євангелієм. Цивілізацію вищих людей було запроваджено не тільки силою, а й розумом… І через це (тут в арії Мітрени не залишалося нічого від Малінче) ганьба, якої завдано Монтесумі, не гідна культури й могутності таких людей: "Якщо з далекої Європи добулися ви аж у цю частину світу, будьте повелителем, володарем, а не тираном".
З'являється Монтесума в кайданах. Суперечка загострюється. Похитуються музиканти маестро Антоніо в такт помахів його диригентської палички. Змінюються декорації, що їх приводять у рух складні механізми, виготовлені венеціанськими майстрами, і от уже на сцені яскравий краєвид озера Текскоко на тлі вулканів, гладінь озера борознить безліч тубільних човнів.