— Браво, вчителю Рубене! — крикнув він. — Твої чорти добре навчились відривати тіні од стін, і цей лисий забере мою… хоч, як бачиш, вдає із себе лікаря… Браво! Браво!
Він, сміючись, заплескав у долоні.
Рубен забрав тінь і папери зі столу і вийшов, гримнувши дверима.
— Ти, єврею, поніс мене… Ти продав мене мучителеві душ… — болісно шепотів він, ховаючи голову в подушку.
— В нього жар… він марить… — серйозно проказав лисий.
Ніч… Крізь відчинені вікна ллється духмяна прохолода, і Діоніс у ліжку тремтить од гарячки, в нього сохнуть губи, чоло обливається потом, йому болить важка голова. Але Діонісу здається, що він прокинувся після довгого примарного сну і з недовір'ям дивиться на дійсність, що оточує його. На стіні не стало батькового портрета, на підлозі не стало старих книг… житло те саме, тільки в ньому ноні, дорогі меблі, на підлозі — килими, тільки ліжко те, що було. "Дивно, — думає він, — із чуда в чудо, я вже не знаю, що відбувається зі мною". Місяць виливав усе своє золото в його кімнату, і під тією прозорою поливою меблі й килими здавалися дрімотно-матовими; тихо й розмірено чвакав якийсь годинник на стіні, а в голові жужмами пролітали давні й недавні божевільні події. Все йому здавалося сном; відчував, що розум прояснів, освіжився. Не стало затуманеної юності; він дивився в майбутнє, наче в чисте, прозоре, як сльоза, озеро. І не міг пояснити цього просвітлення в розумі. Заплющив очі — і відчув, що на краю його ліжка хтось сидить. Потім відчув на своїм чолі дотик маленької ніжної руки. Ледь розімкнувши повіки, побачив бліде овальне обличчя хлопчини, золоте волосся, прикрите чорним оксамитовим, ширококрисим капелюхом, тендітні плечі облягала теж чорна, оксамитова блуза з широкими відлогами. Діоніс, вдаючи, що спить, зміг його оглянути з голови до ніг — до маленьких черевичків, що світилися на квітчастому килимі.
Так, то була вона. Говорила сама з собою, з дівчатами таке трапляється часто. Той шепіт для нього був медовим:
— Я переодяглася і втекла з дому… Все відкладала на завтра, на післязавтра… лікар казав, що це буде небезпечно для нього. Це я небезпечна! — проказала виразно. — Якщо він отямиться, о, тоді… Спи, спи… — шепотіла вона, схилившись над ним.
Він відчував, що на його волосся падає роса… І раптом обняв дівчину… Злякавшись, вона пробувала вирватись, але він притис її до своїх грудей… І підвівся.
— Пусти мене, — почервонівши, просила вона.
А він, скинувши того хлоп'ячою капелюха, гладив їй чоло, русі коси, що спадали на плечі… Потім узяв її руки в свої… вона не чинила опору.
— Ти мене любиш, Маріє?
— А якщо мене звуть не Марією? — вдала сердиту.
— А як же?
— Так, так! Марія, — сказала вона ніжно, — але мовчи, тобі не можна говорити… і вставати тобі не можна.
Вона поклала його на подушку… Він хотів говорити, але вона поцілунками затуляла йому уста… Він заплющував очі й відчував, як у грудях шаленіє серце… Потім глянув на неї, обняв, усміхнувся, пройнявся вогнем і…
Часто довгими зимовими ночами, по тому, як вона стала його багатством, коли вони з доброї волі переїхали жити в село, щоб бути подалі од людського гармидеру, Марія входила до освітленого тільки мерехтливим полум'ям каміна салону, одягнена за хлопця, як тієї ночі, коли вона прийшла до нього вперше. Струнка, в тій самій оксамитовій блузі, в ширококрисовому капелюсі на її золотавих косах, у хлоп'ячих черевиках, вона підступалась до нього, і вони, побравшись за руки, ходили в теплому мороці й цілувалися або ставали перед дзеркалом і, прихилившись одне до одного головами, сміялися, дивлячись на приємний контраст; його обличчя — змужніле у важкій молодості, а її — овальне й миле. Наче молодий демон і сміливий, рішучий ангел, який ніколи не знав сумнівів.
І нарешті. Хто справжній у цих випадках — Дан чи Діоніс? Багато з наших дослідників шукатимуть якогось ключа і знайдуть складові елементи його душевного буття в реальному житті: Рубен — це Рівен; тінь на стіні, що відіграє тут важливу роль — це портрет з голубими очима, з його зникненням зникає те, що ви називаєте ідеєю фікс. І нарешті, вхопившись за нитку причинності, багато хто пояснюватиме суть усіх цих випадків просто снами чи хворобливими видіннями.
Сон чи ні — ось питання. Чи можемо ми з певністю сказати, що за лаштунками життя є режисер? Чи не є ми тими статистами, які, прагнучи показати велику армію, по кілька разів проходять сценою і поза лаштунками? Чи не так і в історії людства: одні зникають і з'являються, а глядач у залі приймає їх за нових, і тільки режисер знає, скільки їх насправді. Ми того бачити не можемо. А чи не може бути, щоб за якихось умов ми могли заглянути в минуле?
Спробуємо прочитати кілька уривків із листування Теофіла Готьє, який ілюструє цю думку: "Ми не завжди належимо до тієї країни, в якій народилися, і тому шукаємо справжню свою батьківщину. Такі люди почувають себе вигнанцями в своїх краях, чужими біля власного вогнища і страждають від ностальгії… Якби ж то можна було легко визначити не тільки країну, а й століття, в якому вони мали б прожити насправді свій вік… Мені здається, що я колись жив на Сході, і якщо під час карнавалу переодягаюся в якийсь каптан, то думаю, що знайшов свій справжній одяг. Я завше дивуюсь, що вільно не володію арабською мовою. Очевидно, забув".
Примітки:
5
За інших рівних умов (латин.)
6
Будь проклятий! (Латин.)
7
Будова світу, або короткий курс геоцентричної астрономії (латин).
8
Господар неба не спить дні і ночі — стежить за земним часом і налагоджує його (латин.).
9