"Зрештою, може, не лопне",— подумав він і з одчайдушною рішучістю хотів розплющити очі. Але цієї миті, ще крізь заплющені повіки, очі його вразив червоний вогонь, із страшним тріскогом щось штовхнуло його в середину грудей; він побіг кудись, спіткнувся об шаблю, що потрапила під ноги, і впав на бік.
"Слава богу! Я тільки контужений",— було його першою думкою, і він хотів руками доторкнутися до грудей,—але руки його здавалися прив'язаними, і якісь лещата стискували голову. В очах йому шмигали солдати — і він підсвідомо лічив їх: "Один, два, три солдати, а ось у підтиканій шинелі офіцер",— думав він; потім блискавка спалахнула в його очах, і він думав, з чого це вистрелили: з мортири чи з гармати? Мабуть, з гармати; а ось іще вистрелили, а ось іще солдати — п'ять, шість, сім солдатів, ідуть усі мимо. Йому раптом стало страшно, що вони розчавлять його; він хотів крикнути, що він контужений, але рот був такий сухий, що язик прилип до піднебіння, і жахлива спрага мучила його. Він відчував, як мокро було у нього біля грудей — це відчуття мокроти нагадувало йому про воду, і йому хотілося б навіть випити те, чим це було мокре. "Мабуть, я до крові розбився, як упав",— подумав він і, чимраз більше піддаючись страхові, що солдати, які все шмигали мимо, розчавлять його, він зібрав усі сили й хотів закричати: "Візьміть мене!",— але замість цього застогнав так жахливо, що йому страшно стало, слухаючи себе. Потім якісь червоні вогні застрибали йому в очах,— і йому здалося, що солдати кладуть на нього каміння; вогні все стрибали дедалі рідше, каміння, яке на нього накладали, душило його дедалі більше. Він зробив зусилля, щоб розсунути каміння, витягся і вже більше нічого не бачив, не чув, не думав і не відчував. Він був убитий на місці осколком у середину грудей.
13
Михайлов, побачивши бомбу, упав на землю й так само зажмурився, так само двічі розплющував і заплющував очі і так само, як Праскухін, безмірно багато передумав і відчув за ці дві секунди, під час яких бомба лежала нерозірвана. Він подумки молився богу і все правив своє: "Хай буде воля твоя! І чого я пішов у військову службу,— разом з тим думав він,— та ще перейшов у піхоту, щоб брати участь у кампанії; чи не краще було мені залишатися в уланському полку в місті Т., проводити час з моїм другом, Наташею!., а тепер ось що!" І він почав лічити: раз, два, три, чотири, загадуючи, що коли розірве в парне число, то він буде живий, а непарне — то буде вбитий. "Всьому кінець! — убитий!" — подумав він, коли бомбу розірвало (він не пам'ятав, у парне число чи непарне), і він відчув удар і лютий біль у голові. "Господи, прости мої гріхи!",— промовив він, сплеснувши руками, підвівся трохи і без пам'яті впав навзнак.
Перше відчуття, коли він опритомнів, була кров, яка текла по носу, і біль в голові, що ставав значно меншим. "Це душа відходить,— подумав він,— що буде там? Господи! Прийми дух мій з миром. Тільки одно дивно,— міркував він,— що, вмираючи, я так виразно чую кроки солдатів і звуки пострілів".
— Давай носилки — гей! ротного вбило! — крикнув у нього над головою голос, що його він мимоволі впізнав за голос барабанщика Ігнатьєва.
Хтось узяв його за плечі. Він спробував розплющити очі і побачив над головою темно-синє небо, групи зірок і дві бомби, що летіли над ним, наздоганяючи одна одну, побачив Ігнатьєва, солдатів з носилками й рушницями, вал, траншеї і раптом повірив, що він іще не на тому світі.
Він був каменем легко поранений у голову. Найперше враження його був начебто жаль: він так був добре й спокійно приготувався до переходу туди, що на нього прикро вплинуло повернення до дійсності, з бомбами, траншеями, солдатами — кров'ю; друге враження його була несвідома радість, що він живий, і трете — страх і бажання піти швидше з бастіону. Барабанщик хусткою зав'язав голову своєму командирові і, взявши його під руку, повів до перев'язного пункту.
"Куди й чого я йду все-таки? — подумав штабс-капітан, коли він отямився трохи.— Мій обов'язок залишатися з ротою, а не йти вперед, тим більше, що й рота незабаром вийде з-під вогню,— шепнув йому якийсь голос,— а з раною залишитися в бою — неодмінно нагорода.
— Не треба, братику,— сказав він, вириваючи руку від послужливого барабанщика, котрому, головне, самому хотілося швидше вибратися звідси,— я не піду на перев'язний пункт, я зостануся з ротою.
І він повернув назад.
— Вам би краще перев'язатися, ваше благородіє, як слід,— сказав несміливий Ігнатьєв,— це ж згарячу вона тільки показує, що нічого, а то коли б гірше не зробити, бо ж тут он яка жарня йде... справді, ваше благородіє.
Михайлов спинився на хвилину, вагаючись, і, здається, послухався б ради Ігнатьєва, коли б не згадалася йому сцена, яку він на днях бачив на перев'язному пункті; офіцер з малою подряпинкою на руці прийшов перев'язуватися, і лікарі посміхалися, дивлячись на нього, і навіть один — з бакенбардами,
сказав йому, що він аж ніяк не помре від цієї рани і що виделкою можна болючіше вколотися. "Може, так само недовірливо посміхнуться і на мою рану, та ще скажуть що-небудь,— подумав штабс-капітан і рішуче, незважаючи на доводи барабанщика, пішов назад до роти.
— А де ординарець Праскухін, що йшов зо мною? — спитав вій прапорщика, який вів роту, коли вони зустрілися.
— Не знаю, вбито, здається,— неохоче відповів прапорщик, який, між іншим, був дуже невдоволе-ний, що штабс-капітан вернувся і тим позбавив його приємності сказати, що він сам-один офіцер залишився в роті.
— Убито чи поранено? Як же ви не знаєте, адже він з нами йшов. І чому ви його не взяли?
— Де вже було його брати, коли жарня така!
— Ох, як же це ви, Михаиле Івановичу,— сказав Михайлов сердито,— як же кинути, якщо він живий; та хоч і вбитий, то все ж тіло треба було взяти,— як хочете, адже він генералів ординарець і ще живий, може.
— Де живий, коли я вам кажу, що сам підходив і бачив,— сказав прапорщик.— Та що ви! тільки б своїх виносити. Ои, стерво! ядрами став тепер пускати,— додав він, присідаючи. Михайлов теж присів і схопився за голову, яка від руху страшенно заболіла в нього.
— Ні, неодмінно треба сходити взяти: може, він ще живий,— сказав Михайлов.— Це паш обов'язок, Михаиле Івановичу!
Михайло Іванович не відповів.
"От якби він був добрий офіцер, він узяв би тоді, а тепер треба солдатів посилати самих; а й посилати як? під цим страшним вогнем можуть убити задарма",— думав Михайлов.
— Хлопці! Треба сходити назад — узяти офіцера, що поранений там, у канаві,— сказав він не дуяїе голосно і владно, почуваючи, як неприємно буде солдатам виконувати цей наказ,— і справді, тому що він ні до кого на ім'я не звертався, ніхто не вийшов, щоб виконати його.
— Унтер-офіцер! Іди сюди.
Унтер-офіцер, ніби не чуючи, і далі йшов на своєму місці.
"І справді, може, він уже помер і не варто даремно наражати людей на небезпеку, а винен тільки я, що не подбав. Сходжу сам, довідаюсь, чи живий він. Це мій обов'язок",— сказав сам собі Михайлов.
— Михаиле Івановичу! Ведіть роту, а я вас дожену,— сказав він і, одною рукою підібравши шинелю, другою рукою доторкуючись безперестанку до образка Митрофанія-угодника, в якого він особливо вірив, майже поповзом і тремтячи від страху, риссю побіг по траншеї.
Переконавшись у тому, що товариш його був убитий, Михайлов, так само сопучи, присідаючи й придержуючи рукою пов'язку, що зсунулась, і голову, що дуже починала боліти йому, поплентався назад. Батальйон уже був під горою на місці, куди майже не сягали постріли, коли Михайлов догнав його. Я кажу: майже не сягали постріли, бо зрідка залітали й сюди випадкові бомби (осколком однієї цієї ночі вбито капітана, котрий сидів під час бою в матроській землянці).
"Однак треба буде завтра сходити на перев'язний пункт записатися,— подумав штабс-капітан, в той час як фельдшер, що прийшов, перев'язував його,— це допоможе в нагороді".
14
Сотні свіжих закривавлених тіл людей, дві години тому сповнені різноманітних високих і дрібних надій і бажань, із задубілими руками й ногами лежали на росяній квітучій долині, що відокремлювала бастіон від траншеї, і на рівній підлозі каплиці Мертвих у Севастополі; сотні людей — з прокльонами й молитвами на пересохлих вустах — повзали, перевертались і стогнали,— одні між трупами на квітучій долині, інші на носилках, на ліжках і на закривавленій підлозі перев'язного пункту; а все так само, як і раніше, загорілася зірниця над Сапун-горою, зблідли мерехтливі зірки, потяг білий туман з шумливого темного моря, зайнялася червона зоря на сході, порозбігалися багряні довгі хмарки по світло-блакитному обрію, і все так само, як в попередні дні, обіцяючи радість, любов і щастя всьому пробудженому світові, випливало могутнє, прекрасне світило.
15
Другого дня ввечері знову єгерська музика грала на бульварі, і знов офіцери, юнкери, солдати і молоді жінки святково гуляли біля павільйону і по нижніх алеях з квітучих духмяних білих акацій.
Калугін, князь Гальцин та якийсь полковник ходили під руки біля павільйону й говорили про вчорашній бій. Головною провідною ниткою розмови, як це завжди буває в таких випадках, був не сам бій, а та участь, яку брав, і хоробрість, яку виявив у бою той, що розповідав. Обличчя й звук їхніх голосів мали серйозний, майже печальний вираз, начебто втрати вчорашнього дня дуже зворушували й смутили кожного, але, сказати по-правді, тому що ніхто з них не втратив дуже близької людини (та чи й бувають у військовому побуті дуже близькі люди?), цей вираз печалі був вираз офіційний, що його вони лише вважали за обов'язок виявляти. Навпаки, Калугін і полковник були б ладні щодня бачити такий бій, з тим щоб тільки щоразу одержувати золоту шаблю і генерал-майора, незважаючи на те що вони були прекрасні люди. Я люблю, коли називають недолюдком якогось завойовника, що заради свого честолюбства винищує мільйони. Та спитайте по совісті прапорщика Петрушова й підпоручика Антонова і т. д., кожен з них маленький Наполеон, маленький^ недолюдок і хоч зараз ладен затіяти бій, убити чоловік із сотню для того тільки, щоб дістати ще одну зірочку або третину платні.
— Ні, вибачте, говорив полковник,— спершу почалося на лівому фланзі.