Поетика

До них належить автор "Кіпрій""⁴ і "Малої Іліади""⁵.

Тому з "Іліади" й "Одіссеї" можна створити одну-дві трагедії, а з "Кіпріїв" — багато, з "Малої Іліади" — біль­ше восьми, а саме: "Суд про зброю", "Філоктет", "Неоптолем", "Евріпіл", "Одіссей-жебрак", "Лаксдемонянки", "Зруйнування Трої", "Відчал кораблів", "Сінон", "Троянки".

XXIV

Крім того, епопея може мати ті самі види, що й трагедія, тобто бути простою або заплутаною, епопеєю характерів або патетичною. Складові епопеї такі ж, як у трагедії, за ви­нятком музичної композиції і сценічного оформлення, то­му що й епос не може обійтися без перипетій, упізнавань, характерів і сцен страждання; а найважливіше — думки і мовний вислів повинні відповідати вимогам краси. Усе це застосував першим і в достатній мірі Гомер. Адже кожна з його поем написана по-іншому: "Іліада" проста й патетич­на, а "Одіссея" визначається складним сюжетом і змалю­ванням характерів.

Крім того, Гомер перевищив усіх інших епіків і мовним висловом, і багатством думок. Епопея відрізняється від трагедії також обсягом своєї композиції і віршовим розмі­ром. Межі цього обсягу ми вже визначили: він повинен бути таким, щоб одним поглядом можна було охопити по­чаток і кінець. А це було б можливе, коли б епопеї були ко­ротші від поем давніх епіків і своїм обсягом відповідали кількості трагедій, призначених для однієї вистави.

Щодо питання про поширення обсягу" то важливою особливістю епопеї є те, що в той час, як у трагедії поет не може зображати багато подій, які відбуваються одночасно, а тільки одну, яку своєю грою на сцені відтворюють актори, то, навпаки, епос шляхом розповіді може описати багато одночасних подій, причому, якщо вони матимуть між со­бою внутрішній зв'язок, збільшиться обсяг поеми.

Ця перевага сприяє її піднесеності, викликає у слухачів зміну настрою і сприяє поширенню твору різноманітними епізодами. А одноманітність, яка швидко набридає людям, доводить до невдачі.

Героїчний розмір (гекзаметр), як це стверджує досвід, виявився найбільш відповідним для епопеї. І дійсно, коли б хтось захотів скласти епічну поему іншим розміром або

різними віршовими розмірами, то це вражало 6 наш смак. Адже гекзаметр, безперечно, з усіх розмірів найбільш спо­кійний і сповнений поваги; тому він охоче дозволяє на діа­лектизми та метафори. Цим саме епос значно відрізняєть­ся від інших видів поезії. Ямбічний триметр і трохеїчний тетраметр жваві, причому перший з них підходить для від­творення дії, а другий — танцю.

Ще більш недоречно було б змішувати в епопеї віршові розміри, як це намагався зробити Хремон. Ось чому ніхто не написав великої поеми іншим розміром, а тільки гекза­метром, але, як ми вже згадали, сам досвід вказує на його вибір якнайвідповіднішого розміру.

Гомер з багатьох причин гідний високої похвали, а особливо за те, що він єдиний з поетів прекрасно знає, що має робити. У тому і вся суть, що поет повинен якнай­менше говорити від свого імені; у протилежному випадку він не зможе відтворювати дійсність. У той час, як інші епічні поети виступають особисто скрізь у своїх поемах і дуже мало та похапцем зображають дійсність, Гомер після короткого вступу відразу вводить чоловіків або жінок або інший характер, не вводить жодного героя без характеру, а всіх наділяє характером.

У трагедії можна вводити фантастичні мотиви, а в епос те, з чим розум завжди може погодитись, і внаслідок цього продовжується фантастичне, тому що в епосі не видно ді­йової особи. Наприклад, сцена переслідування Гектора в театрі виглядала б смішною, бо одні стоять непорушно й не переслідують його, а Ахілл дає їм знак кивком голови"⁶.

В епопеї на це не звертають уваги. Дивовижне справляє приємне враження. Доказом цього є те, що коли хтось роз­повідає, то додає від себе не одне нове, щоб слухачам при­нести насолоду.

Передусім Гомер учить наших поетів, як треба вигадува­ти"⁷. Маємо тут справу з неправильним міркуванням, а са­ме: люди вважають, що коли при наявності одного факту існує інший факт, а при виникненні першого виникає дру­гий, то цей другий факт потребує послідовного існування першого факту. Але це неправильно; бо якщо перший факт є правдою, то незважаючи нате, що другий факт є правди­вий, із цього аж ніяк не виникає, що і перший існував чи трапився або можна його додати. Адже часто, коли другий

факт правдивий, наш розум робить неправильний висно­вок, що і перший правдивий. Прикладом цього може бути уривок з "Умивання"¹¹⁸.

У трагедії треба давати перевагу тому, що неможливе, але ймовірне, ніж тому, що можливе, але неймовірне. Діа­логи не повинні містити в собі нічого, що суперечить роз­мові, або, якщо це можливо, то хай така розмова буде поза сюжетом (наприклад, у "Едіпі" герой не знає, як загинув Лай)"⁹, але ні в якому разі не в самій драмі (як в "Елек-трі"¹²⁰ розповідь про піфійські ігри, або в "Місійцях", де ні­мий з Тегеї прийшов до Місії)¹²¹. Тому наївно твердити, що сюжет твору розпався б через це: адже з самого початку не слід вигадувати такі сюжети; але якщо поет уже його склав і він робить враження ймовірнішого, то можна допустити і нісенітницю. Ясно, що нелогічні сцени в "Одіссеї", на­приклад висадка на берег, були б нестерпні, якби їх вигадав нездара-поет; а тепер Гомер іншими прикрасами загладив цю нісенітницю і зробив її непомітною¹²².

Щодо мови, то головну увагу треба звернути на неї в ма-ловажливих частинах, тобто таких, які нетипові ні характе­рами, ні глибиною думки. З іншого боку, занадто яскрава мова могла б затьмарити і характери, і думки.

XXV

Щодо проблем і розв'язок, які стоять перед поетом, то дальший аналіз, очевидно з'ясує, яка їхня кількість і які їхні види. Оскільки поет відтворює дійсність, як живопи­сець або якийсь інший художник, то він повинен зображу­вати її одним із трьох можливих методів, а саме зображува­ти речі такими, якими вони були і є, або як про них кажуть і думають, або якими вони повинні бути. Це відтворення передається мовою, пересипаною діалектизмами й мета­форами. Узагалі кажучи, є багато видів небуденного ви­слову. на який мають право поети. До того ж неоднаковими є закони політики й поетики або іншого мистецтва й пое­зії. У самій поезії трапляються двоякого роду помилки: одні, які стосуються самої суті поезії, інші — цілком ви­падкові. Якщо поет задумав щось відтворити, але не може цього виконати, то це помилка по суті. Якщо ж поет уявив собі щось неправильно, наприклад коня, що піднімає одночасно дві праві ноги, або шось таке, що було б помил-

кою у будь-якому виді мистецтва, у медицині чи іншій га­лузі людської діяльності, то це не має безпосереднього від­ношення до суті поезії.

Отже, з такої точки зору треба розглядати критику пое­зії. Насамперед розгляньмо закиди, які стосуються самої суті поезії. Коли поет зображає шось неможливе, то це по­милка, але зрозуміла за умови, що він досягає своєї мети, тобто якщо, як згадано више, та чи інша частина твору бу­де більше нас хвилювати. Прикладом цього може бути сце­на переслідування Гектора. Зрештою, якщо можна було більшою або меншою мірою осягнути мету, не порушивши законів поетики, то помилки не можна виправдати, тому що взагалі, коли це було в його силах, не слід було помиля­тися. Крім того, треба з'ясувати, до якої категорії належить допущена помилка, чи вона стосується суті поезії чи є ви­падковою. Адже це менша помилка, якщо поет не знає, що олениця не має рогів¹²³, ніж коли б він бездарно її описав. Більш того, якшо поетові докоряють, що він неправильно відображає дійсність, то, можливо, треба на це відповісти так, як казав Софокл, що він сам зображає людей такими, якими вони повинні бути, а Евріпід такими, якими вони є в дійсності. Якшо ж не йдеться ні про реалістичне, ні про ідеалістичне зображення дійсності, то можна посилатися на те, що "так говорять", наприклад про богів. Можливо, боги не відповідають дійсності, вони не є ідеальними, мож­ливо, є так, як думає Ксснофан¹²⁴, у всякому разі щось про них говорять.

Часом зображення не є краще від дійсності, а точно їй відповідає, наприклад, такий вірш про зброю:

"...ратища їхні Вгору стирчали у землю дрючками забиті..."¹²⁵

Такий був колись звичай, якого й досі дотримуються ілірійці¹²⁶. Якшо йдеться про те, чи хтось сказав або зробив добре чи погано, то слід брати до уваги не тільки слова й учинки, але й того, хто говорить І діє, а також і те, з уваги на кого, коли, для кого, для чого він це зробив, наприклад, чи для того, щоб запанувало більше добро, чи щоб відвер­нути більше лихо.

Закиди мовного характеру слід спростовувати, посила­ючись на спосіб вислову, наприклад, на діалектизм у фразі:

"Перше на мулів напав..."¹²⁷

Можливо, поет не мав тут на думці мулів, а вартових. Говорячи про Долона:

"З вигляду був осоружний..."¹²⁸,

можливо, поет має на увазі не погану будову його тіла, а ли­ше гидке обличчя, тому що критяни людину з гарним об­личчям називають людиною гарного вигляду. Так само у фразі

"Також сильніше вино замішай..."¹²⁹

йдеться не про пиття вина без води, як це роблять п'яниці, а про швидке змішування.

Приклади інших фраз, ужитих у переносному значенні:

"Всі боги й люди... Цілу ніч спали ..."¹³⁰,

говорить поет і зразу додає:

"Скільки раз він на широку рівнину троянську погля­нув,

Чув звук сопілок і флейт..."

Слово "всі" вжите як метафора — у значенні "багато", тому що "всі" це окремий вид множини. Також вислів "єдина" у вірші:

"Тільки єдина вона не купається у Океані..."¹³¹

потрібно розуміти метафорично, бо він говорить про най-відоміше, начебто воно було "єдине".

Інші труднощі можна пояснити за допомогою просодії, як це робив Гіпій Фасоський¹³² у вірші: "Даємо йому тоді"³³, розуміючи "Даймо йому тоді" й у вірші: "частина його гниє від дощу"'³⁴ замість "ця частина не гниє від до­щу". Інші звороти можна виправити, удаючись до пунктуа­ції, наприклад слова Емпедокла: "Смертним виявилося те, що раніше було безсмертним; що колись було чистим, те­пер раптом змішалось"¹³⁵.