Джеферс теж підвівся, видобув пару наручників і... аж очі витріщив.
— Еге! — сказав Джеферс, ураз збагнувши незвичайність ситуації.— До дідька! Я бачу, що скоро й наручники будуть не потрібні.
Незнайомець перебіг рукою згори вниз по своєму піджаку, і всі гудзики, що до них доторкався його порожній рукав, немов чудом якимось розстебнулися. Потім він буркнув щось собі в підборіддя і нахилився. Здавалося, він щось робить із своїми шкарпетками та взуттям.
— Дозвольте,— раптом зауважив Гакстер,— та це ж зовсім не людина! Це просто порожня одежа! Ви ж можете подивитись усередину його коміра й костюма. Я міг би встромити руку...
Він простяг руку, здавалось, наткнувся на щось на півдорозі і, гостро скрикнувши, відсмикнув її назад.
— Я просив би вас не тикати пальцями мені в очі! — мовив злостивим тоном голос із повітря.— Я ж тут увесь — з руками, ногами й рештою тіла, тільки Невидимець. Це дуже незручно, та нічого не вдієш. Невже ж це достатня причина, щоб кожен айпінзький йолоп тикав пальцями мені в обличчя?
Костюм, зовсім уже розстебнутий і повислий на невидимих підпорах, стояв тепер, випроставшись і взявшись у боки.
Тим часом у кімнату понаходили ще люди, і вона була повнісінька.
— Невидимець! — сказав Гакстер, незважаючи на сердитий тон Незнайомця.— Та де ж таке чувано?
— Воно, може, й дивно, але це — не злочин. Я не розумію, чого накинувся на мене полісмен...
— А! То вже річ зовсім інша,— сказав Джеферс.— Вас, безперечно, досить важко побачити при такому освітленні, але я дістав наказ і діяв згідно закону. Арештовую я вас не за те, що ви невидимий, а через підозру в крадіжці. Сьогодні вночі тут в одному будинку вкрали гроші.
— Ну то й що?
— І деякі обставини вказують...
— Безглуздя! — крикнув Невидимець.
— Сподіваюся, що так, сер. Але я дістав наказ...
— Гаразд,— сказав Незнайомець.— Я піду. Я піду з вами. Тільки без наручників!
— Такий порядок,— пояснив Джеферс.
— Ніяких наручників! — уперся Незнайомець.
— Вибачте...— почав був Джеферс.
Раптом безголова постать присіла, і, перш ніж будь-хто зрозумів, що вона робить, під стіл полетіли туфлі, шкарпетки і штани. Тоді постать випросталась і скинула піджак.
— Стій! Стій! — крикнув Джеферс, раптом збагнувши, до чого йдеться. Він схопив жилетку, та запручалася, і, нарешті, з неї випорснула сорочка, а порожня жилетка залишилася в руках у Джеферса.
— Держіть його! — крикнув Джеферс.— Як тільки він роздягнеться...
— Держіть його! — зарепетували й інші і кинулись до білої сорочки, яка тріпотіла в повітрі,— єдине, що залишилось іще видиме на Незнайомцеві.
Рукав сорочки вдало зацідив в обличчя Голу, і це припинило його рішучий наступ, а потім штовхнув його на старого Тусома, паламаря; за мить рукава підвелись угору і почали робити рухи, як людина, що скидає сорочку через голову. Джеферс вхопився за сорочку, але цим тільки допоміг скинути її. Він дістав з повітря доброго стусана по щелепах і зараз же своїм кийком з усієї сили люто вперіщив по маківці Тедді Генфрі.
— Обережно! — гукав кожен, замахуючись навмання і ні в що не влучаючи.— Держіть його! Замкніть двері! Не випускайте його! Я впіймав щось! Ось він!
Зчинилося справжнє стовпотворіння. Перепало, мабуть, кожному. Тямущий, як завжди, Сенді Воджерс завдяки страшному ударові в ніс набрався ще більше тями, перший вихопився в двері й чкурнув надвір. Інші зараз же кинулись слідом за ним і за якусь хвилину збилися всі в кутку біля дверей. А вдари не вщухали. Сектанту Фіпсові було вибито переднього зуба, а Генфрі пошкоджено вухо. Джеферс дістав удар у підборіддя і, повернувшись, впіймав щось невидиме, що втиснулося між ним та Гакстером, і заважало обом вийти. Джеферс намацав під руками мускулясті груди, але за мить увесь цей клубок збуджених бійкою людей викотився в коридор.
— Я впіймав його! — задихаючись, прохрипів Джеферс. Борючись з невидимим суперником, він пробивався крізь натовп, лице його налилося кров’ю, жили набрякли.
Люди розступалися перед цими незвичайними борцями, що, кружляючи, наближалися до виходу по східцях на вулицю. Джеферс кричав здушеним голосом, коліна його тремтіли, але він цупко тримав ворога. Потім ураз він перекрутнувся і важко впав, стукнувшись головою об землю, і тільки тоді розтулив пальці.
Розляглись несамовиті крики: "Держи його!", "Невидимець!" Якийсь парубок, не з місцевих, чиє ім’я залишилося невідомим, зненацька метнувся вперед, схопив щось, але не зміг утримати і впав на розпростерте констеблеве тіло. Якась жінка посередині вулиці заверещала, коли щось промчало повз неї; загавкав собака, якого, очевидно, штовхнули ногою, і, скімлячи, побіг у Гакстерів двір. Так утік Невидимець.
Деякий час люди стояли, здивовано озираючись та жестикулюючи, а тоді їх охопила паніка і розвіяла по всьому містечку, як порив вітру розвіює сухе листя. Тільки Джеферс, зігнувши коліна, нерухомо лежав горілиць біля сходів заїзду.
VIII. ПІД ЧАС УТЕЧІ
Розділ восьмий — надзвичайно короткий. Оповідається в ньому про те, як Джібінс, місцевий натураліст-аматор, дрімаючи на пагорку серед рівнини, де, як він гадав, милі на дві навколо не було й живого духу, почув раптом, як поряд нього хтось закашляв, чхнув, а потім люто вилаявся. Озирнувшись, Джібінс не побачив нікого, а проте голос чути було цілком виразно. Невидимець усе лаявся тими добірними й особливими слівцями, що одразу виказують освічену людину. Дійшовши найвищої сили, голос почав стишуватися й, нарешті, зовсім завмер удалині, як здалося Джібінсові, в напрямі Алдердіна. Ще раз почулося, як хтось чхнув, і все стихло. Джібінс не знав нічого про ранкові події, але те, що він почув, так його спантеличило і вразило, що весь його філософський спокій зник. Він схопився і якомога швидше спустився з пагорка та й подався до містечка.
IX. МІСТЕР ТОМАС МАРВЕЛ
Щоб уявити собі містера Томаса Марвела, потрібно запам’ятати, що в нього було широке одутле обличчя, довгий м’ясистий і пухлий ніс, великий слинявий рот і ексцентрична щетиняста борода. Названий джентльмен був схильний до повноти, а його короткі ноги ще більше підкреслювали це. Носив він пухнастий циліндр, а те, що різні шворки та шнурки від черевиків правили йому за гудзики на самих критичних місцях його туалету,— тільки свідчило, що він затятий парубок.
Спустивши ноги в рівчак, містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Алдердіна, милі за півтори від Айпінга. Ноги його, якщо не брати до уваги шкарпеток, досить ажурних від дірок, були босі; широкі великі пальці їх були нашорошені, наче вуха якогось собаки. Неквапним поглядом — містер Томас Марвел усе робив неквапно — він приглядався до пари черевиків, що збирався приміряти. То були черевики найдобротніші з усіх, які йому траплялися останнім часом, тільки що занадто великі; та старі його черевики, дуже зручні в суху погоду, як на сльоту, мали занадто тонкі підошви. Містер Томас Марвел ненавидів велике взуття, але ненавидів він і сльоту. Зрештою він ніколи не замислювався над тим, що ненавидить більше; а тим часом день стояв чудовий, і нагальної роботи в нього не було, то він і вирішив поміркувати над цим питанням. Отож він мальовничо виставив дві пари черевиків на траві і розглядав їх; на зеленій траві обидві пари здалися йому огидними. Голос за його спиною анітрохи не злякав містера Марвела.
— І все ж таки це черевики,— сказав Голос.
— Подаровані черевики,— відповів містер Томас Марвел, схиливши голову набік і з відразою дивлячись на них.— І щоб мене грім побив, коли я знаю, яка з цих пар гидкіша.
— Гм! — озвався Голос.
— Я носив і гірші, доводилося ходити й босим. Але ніколи не було в мене таких, сказати б, нахабно потворних черевиків. Я давненько випрошую собі черевики, бо ті старі вже осточортіли мені. Ці, звичайно, ще досить цілі. Але джентльмен, який багато ходить пішки, багато в чому залежить від своїх черевиків. І — чи повірите? — в цьому клятому графстві я не знайшов нічого, крім оцих черевиків. Ви тільки гляньте на них. Взагалі-то в цій окрузі можна розжитися на добрі черевики. Але така вже моя щербата доля. Років десять я вже ношу черевики з цього графства... А от тепер вони мені підсунули, маєш!..
— Паскудне графство! І люди препогані,— промовив Голос.
— Правда ж? — сказав містер Томас Марвел.— Боже! Ну й черевики! Хай їм!
Він глянув через плече праворуч, щоб порівняти, які черевики у його співбесідника, але там, де той мусив би стояти,— не побачив ні черевиків, ні ніг. Він повернув голову ліворуч — і там ні черевиків, ні ніг. На обличчі Марвела відобразився глибокий подив.
— Де ви? — спитав він, повертаючись на всіх чотирьох. Але побачив він тільки широку, безлюдну рівнину, де вітер розхитував зеленуваті кущі дроку.
— Що це я, п’яний? — пробурмотів містер Томас Марвел.— Чи то мені ввижається? Може, я розмовляю з собою? Якесь чортовиння...
— Не хвилюйтеся,— промовив Голос.
— Годі вже вам фокуси виробляти! — крикнув містер Томас Марвел, зірвавшись на ноги.— Де ви? Буду я ще хвилюватись!
— Не хвилюйтеся! — повторив Голос.
— Зараз ви хвилюватиметесь,— погрозився містер Томас Марвел.— Де ви? Хай лишень я побачу вас...— А може, ви поховані? — спитав він, помовчавши.
Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв напівбосий, збентежений, майже зовсім скинувши куртку.
— Пі-у-їт! — цвірінькнула десь далеко вертихвістка.
— Теж мені пі-у-їт,— сказав містер Томас Марвел.— Тепер зовсім не час клеїти дурника.
Рівнина на всі боки, куди не гляне око, була безлюдна. Дорога з білими стовпами на ній та з глибокими рівчаками обабіч слалася, гладка та порожня, на схід і на захід. Крім тої вертихвістки, порожньо було й у небесній блакиті.
— Не доведи господи! — сказав містер Томас Марвел, знову натягуючи на плечі куртку.— То я випив. Так я й думав.
— То не сп’яну,— промовив Голос.— І з нервами у вас гаразд.
— О-о! — протяг містер Томас Марвел, і обличчя його побіліло.— То я випив,— безгучно повторювали його губи. Він усе роздивлявся довкола, повільно обертаючись.— Але можу присягтись, що я чув голос,— прошепотів він.
— Звичайно, чули.
— От знову! — вигукнув містер Томас Марвел, заплющуючи очі й трагічним жестом притискаючи руку до лоба.
Раптом щось ухопило його за комір, міцно струснуло, і в голові в нього зовсім замакітрилось.
— Не будьте дурнем! — гукнув Голос.
— Це вже я збожеволів...— сказав містер Томас Марвел.— Кепська справа.