Його останні слова викликали грім оплесків, друзі кинулися поздоровляти його й тиснути руки, а Білсонові не дали навіть рота розкрити. Голова стукав, молоточком по столу й закликав публіку:
– Засідання триває далі, панове, засідання триває далі!
Коли, нарешті, в залі більш-менш затихло, шапкар підвівся з місця й сказав:
– Що ж тут "тривати", сер? Треба вручити гроші – і край.
Голоси. Правильно! Правильно! Вілсоне, виходьте!
Шапкар. Пропоную прокричати трикратне "гіп-гіп ура!" на честь містера Вілсона – символа тих чеснот, які...
Йому не дали договорити. Під оглушливе "ура!" й несамовитий стук молоточка голови зборів кілька громадян, що не тямилися від захвату, витягли Вілсона на плечі до одного з його приятелів, досить високого на зріст, і вже рушили тріумфальним походом до підвищення край зали, але тут голові пощастило перекричати всіх.
– Тихше! На свої місця! Ви забули, що треба прочитати ще один документ!
Коли тиша відновилася, Берджес узяв зі стола другого листа, хотів був прочитати його, але роздумав і натомість сказав:
– Я зовсім забув! Спершу треба оголосити всі вручені мені записки.
Він вийняв із кишені конверт, розпечатав його, витяг звідти записку і, мигцем перебігши її, чомусь дуже здивувався. Потім довго тримав листок у простягненій руці, придивляючись до нього і так і сяк...
Чоловік з двадцять-тридцять дружно крикнули:
– Що там таке? Читайте вголос! Уголос!
І Берджес прочитав – поволі, ніби не вірячи своїм очам:
– "Я сказав чужинцеві таке... (Голоси: "Це ще що таке?")... Ви не така погана людина... (Голоси: "Оце-то чортовиння!") Ідіть і спробуйте виправитись". (Голоси: "Ой! Не можу!") Підписано: "Банкір Пінкертон".
Тут у залі знялося щось неймовірне. Такі бурхливі веселощі могли б довести людину розсудливу до сліз. Ті, хто вважав, що це їх не стосується, вже не сміялися, а ридали. Репортери, що корчилися з реготу, виводили такі карлючки у своїх записниках, яких не розібрав би ніхто в світі. Собака, що спав в кутку, прокинувся й заходився з переляку гавкати. Серед загального шуму й галасу чулися найрізноманітніші вигуки:
– Щодалі все більш багатіємо – вже два Символи Непідкупності, окрім Білсона!
– Три! Пузанка теж туди! Знайте, мовляв, наших!
– Правильно! Білсона обрано!
– А Вілсон, бідолаха – його обікрали зразу двоє!
Могутній голос. Тихше! Голова виловив іще щось із кишені!
Голоси. Ура! Щось новеньке? Вголос, вголос!
Голова (читає). "Я сказав чужинцеві…" – і так далі. "Ви не така погана людина. Ідіть…" – і так далі. Підпис: "Грегорі Ейтс".
Ураган голосів. Чотири Символи! Ура Ейтсові! Ну ж бо далі!
Збори не тямилися від захвату і не бажали пропускати жодної нагоди, щоб повеселитися. Кілька пар з числа дев’ятнадцятьох попідводилися бліді й засмучені і почали пробиратися до виходу поміж лавами, але почулося десятки зо два голосів:
– Двері! Замкнути двері! Непідкупні й кроку звідси не ступлять! Всі на місця!
Волю публіки було виконано.
– Виловлюйте з кишені все, що там є. Вголос! Вголос!
Голова виловив іще одну записку, і вуста його знову вимовили знайомі слова:
– "Ви не така погана людина…"
– Прізвище! Прізвище! Як прізвище?
– Л. Інголдсбі Сарджент.
– П’ятеро обранців! Символ на символі! Далі! Далі!
– "Ви не така погана…"
– Прізвище! Прізвище!
– Ніколас Вітворт.
– Далі! Ми слухаємо! От так символічний час!
Хтось підхопив дві останні фрази (випустивши слово "так") і заспівав їх на мотив чарівної арії з опери "Мікадо":
Не бійся кохать, дівчат цілувать…
Збори взялися захоплено вторити солістові, і якраз вчасно хтось придумав другий рядок:
Та ось що ще треба повік пам’ятать…
Всі проревли його гучними голосами. Тут-таки готовий був і третій рядок:
Наш Гедліберг, брате, святий аж до п’ят…
Проревли і цей рядок. І не встигла завмерти остання нота, як Джек Голідей виразним голосом підказав зборам прикінцеве:
А гріх там – лиш символ, і край!..
Ці слова проспівано було з особливим запалом. Потім радісне зібрання з величезним піднесенням виконало весь куплет двічі вряд і на завершення тричі по тричі прокричали "гіп-гіп ура!" на честь "непідкупного Гедліберга" і всіх тих, хто сподобився високого звання "Символа його непідкупності". Громадяни почали знову вимагати:
– Далі! Далі! Читайте далі. Все прочитайте, все, що там є!
– Правильно! Читайте! Ми здобудемо собі невмирущу славу!
Чоловік десять повставали в різних кінцях зали і висловили протест. Вони казали, що цю комедію затіяв якийсь безпутній жартівник, що це ображає цілу громаду. Підпис, безперечно, підроблено.
– Сідайте! Сідайте! Годі! Самі себе виказали! Ваші прізвища теж будуть там!
– Пане голово, скільки у вас таких конвертів?
– Разом з розпечатаними – дев’ятнадцять.
Грім глузливих оплесків.
– Може, всі вони повідають однакову таємницю? Пропоную оголосити кожен підпис і, крім того, зачитати перших п’ять слів.
– Підтримую пропозицію!
Пропозицію було проголосовано й ухвалено одностайно. І тоді бідолаха Річардс підвівся з місця, а разом з ним підвелась і його старенька дружина. Вона стояла, понуривши голову, щоб ніхто не бачив її сліз. Річардс узяв дружину під руку й заговорив тремтячим голосом:
– Друзі мої, ви знаєте нас обох – і Мері, і мене... все наше життя пройшло у вас перед очима. І мені здається, що ми заслужили на вашу симпатію й повагу...
Містер Берджес перепинив його:
– Дозвольте, містере Річардсе. Це все правильно, що ви кажете. Місто знає вас обох. Воно прихильно ставиться до вас, поважає вас, ще й більше – любить, шанує...
Пролунав голос Голідея:
– Оце ще одна першорядна істина! Коли збори погоджуються з головою, нехай підтвердять його слова. Встаньте! А тепер "гіп-гіп ура!" – хором!
Всі як один встали й повернулися лицем до подружжя. В повітрі, мов лапатий сніг, замиготіли носовички і гримнули щирі вітальні вигуки.
– Я хотів сказати,– вів далі голова,– що всі ми знаємо ваше добре серце, містере Річардсе, але тепер не час виявляти милосердя до винних. (Вигуки: "Правильно! Правильно!") З ваших очей видно, що саме ви збираєтеся з властивою вам великодушністю просити, але я нікому не дозволю заступатися за цих людей...
– Але я хотів...
– Містере Річардсе, сядьте, прошу вас. Нам ще треба проглянути решту записок – хоча б із почуття звичайної справедливості щодо викритих осіб. Тільки-но з цим буде покінчено, ми вас вислухаємо,– повірте моєму слову.
Голоси. Правильно! Слушно каже голова. Перепиняти читання не можна! Далі! Прізвища! Прізвища! Збори так ухвалили!
Стареньке подружжя нехотя опустилося на свої місця, і Річардс прошепотів дружині:
– Тепер почнуться муки чекання. Коли всі довідаються, що ми збиралися просити тільки за самих себе,– буде ганьба, неймовірна ганьба!
Голова почав оголошувати далі прізвища, і веселощі в залі спалахнули з новою силою.
– "Ви не така погана людина…" Підпис – Роберт Дж. Тітмарш.
– "Ви не така погана людина…" Підпис – Еліфалет Вікс.
– "Ви не така погана людина…" Підпис – Оскар Б. Уайлдер.
І враз у чиїйсь голові сяйнула блискуча ідея: звільнити голову від читання перших п’яти слів. Голова скорився – і не можна сказати, щоб неохоче. Далі він виймав чергову записку з конверта й показував її зборам. І всі дружним хором проспівували перші п’ять слів (їх не дуже бентежило те, що цей речитатив скидався на дуже знайомий церковний гімн): "Ви не та-ака-а по-га-а-на лю-ди-на-а…" Потім голова говорив: "Арчібальд Вілкокс". І так далі, і так далі, одне прізвище за іншим.
Радість публіки дедалі зростала. Всі відчували від цієї процедури величезне задоволення, окрім бідолашних дев’ятнадцятьох. Коли-не-коли, як оголошувалося чиєсь особливо блискуче ім’я, збори змушували голову зачекати, доки не проспівають від початку до кінця всю сакраментальну фразу, включаючи слова: "...і ви потрапите в пекло або в Гедліберг. Перше – кра-а-ще". В таких екстрених випадках співи завершувалися громоподібним і протяжним "Амі-інь!".
Непрочитаних записок лишалося все менше й менше. Нещасний Річардс лічив їх, здригаючися щоразу, коли голова оголошував прізвище, подібне до його прізвища, і з хвилюванням та острахом чекав ганебної хвилини, коли йому доведеться разом з Мері підвестись і закінчити свою оборонну промову словами:
"...Досі ми не зробили нічого паганого і скромно йшли своїм шляхом. Ми бідаки, і обоє – старі. Ні дітей, ні рідні у нас немає, нема від кого чекати будь-якої допомоги. Спокуса була велика, і ми перед нею не встояли. Підвівшись уперше, я хотів був у всьому відверто покаятися й просити, щоб моє ім’я тут не вимовлялося привселюдно. Нам здавалося, що ми цього не переживемо... Мені не дали договорити. Що ж, це – справедливо: ми мусимо прийняти муку разом з усіма іншими. Нам дуже тяжко... Досі нашого ймення не могли зганьбити будь-чиї вуста. Згляньтеся на нас... в ім’я нашого чесного минулого. Все у ваших руках,– будьте ж милосердні й полегшіть тягар нашої ганьби".
Але саме в ту мить Мері, помітивши якийсь далекий, відсутній погляд чоловіка, легенько підштовхнула його ліктем. Зібрання тягло своє: "Ви не та-ака по-га-а-на…" – і так далі.
– Готуйся! – прошепотіла вона.– Зараз – наша черга. Вісімнадцять він уже прочитав.
– Далі! Далі! – залунало звідусіль.
Берджес опустив руку в кишеню. Старі, тремтячи, аж попідводилися зі своїх місць. Берджес пошукав у кишені й сказав:
– Виявляється, я прочитав уже всі.
У старих ноги підкосилися з подиву й радощів. Мері прошепотіла:
– Дякувати богові, ми врятовані! Він загубив нашу... Та мені тепер і сотні таких торбин не потрібно!
Зібрання знов затягло пародію на арію з "Мікадо", проспівало її тричі підряд з дедалі більшим запалом, і, дійшовши востаннє до прикінцевого рядка:
А гріх там – лиш символ, і край!..–
всі повставали з місць. Співи завершилися оглушливим "гіп-гіп ура!" на честь "кришталевої чесності Гедліберга та вісімнадцяти її "символів", що здобули собі безсмертя".
Слідом за цим підвівся лимар містер Вінгейт і запропонував прокричати "ура!" на честь "найпоряднішої людини в місті, єдиного з іменитих його громадян, котрий не зазіхнув на ці гроші,– на честь Едварда Річардса".
"Гіп-гіп ура!" пролунало із зворушливою одностайністю. Тоді хтось запропонував обрати Річардса "Єдиним оборонцем та Символом священної віднині гедліберзької традиції", щоб він міг безстрашно дивитись у вічі всьому світові.
Пропозиції не було потреби навіть ставити на голосування.