Якийсь чоловік вів коня. Розгнуздав його й пустив поскубти соковитої трави на галявині. Потім підійшов до багаття й низько вклонився. Страусове перо на його капелюсі торкнулося землі. Друзі відразу запросили вершника відпочити й розділити з ними скромний сніданок.
То був один з багатьох гінців, яких розіслано вночі у всі кінці світу. Ще молодий, але з лицем аж сірим від куряви, стомленим і сумним. Навіть цікава Хитруся не розпитувала юнака, боячись ще більш роз'ятрити його горе. Але він, бачачи їхні співчутливі погляди, щиро зворушений добрістю Мишібрата, який хотів віддати йому свою скибку, сам почав оповідати:
— По ваших обличчях видко, що ви вже знаєте… Але все одно я мушу говорити, хоч серце крається, — це мій обов'язок. Кожен може допомогти в розшуках. Викрадено королівну Віолінку, дочку короля Цинамона, нашу укохану панночку… її викрали, коли вона їхала до Тулеби. Опікувалися нею вчитель співу Доремій Бемоль і панна Кортинелла. Карета вже пересягла кордон Блаблації. Злочин вчинено тут, на вашій землі, в Тютюрлістані! Самі знаєте, дороги тут кепські… Отож колесо в кареті й поламалося, а королівна, скориставшися з цієї зупинки, вийшла нарвати квіток. Стерегли її Кортинелла й маестро Бемоль. Чари якісь на них наслано, чи що… Але вони нічого не чули й не бачили… А королівна зникла, мов у воду впала. Карету полагодили, можна їхати далі, а королівни нема. Давай її кликати: "Віоло, Віолінко!" Слуги гукають на ввесь ліс, аж луна йде. Ніхто не озивається. Трохи далі знайшли її шарф і розірвану шапочку. Там були сліди величезних підкованих чоботищ. Виходить, її вхопили не дикі звірі, а розбійники. Того ж вечора оповіщено населення всіх навколишніх сіл, на дорогах виставлено сторожу — все даремно. Ми й досі не натрапили на слід. Від Кортинелли нічого не доб'єшся — в неї мігрень, прикладає до лоба скибочки лимона, мліє, сльози ллються, немов із пожежної помпи, а маестро Бемоль тільки водить чорними очима й теж нічого не знає, нічого не пам'ятає. Отакі охоронці! Щоб вони в юшці втопилися!
— Якщо її викрадено на тютюрлістанській землі, — мовив півень, — це загрожує нам ускладненням дипломатичних відносин.
— Я бачу, ви на цих справах розумієтесь, — шанобливо глянув на нього гонець, — Так, король Цинамон у страшеннім гніві, в королеви Цикути спазми… Всі вважають, що війна неминуча. Може, почнеться за кілька тижнів, а можливо, й за кілька днів… А скільки жертв коштував останній похід…
— Я всього лише капрал, — скромно відказав півень. — Так, справді, тяжкі часи надходять, пане офіцере.
— Капрал може мати мужніше серце, аніж дехто з полководців. Зрештою, кожен солдат носить у ранці маршальський жезл…
— Ехе-хе, — журно зітхнув півень, — але не в цьому мандрівницькому вузлику.
— Я бачу у вас на мундирі вицвілі стрічечки, а орденів дурно не дають. Якщо вибухне війна, всі будуть потрібні, надто ж ті, хто має бойовий досвід. — Гонець швидко підвівся й загнуздав коня. — Бажаю вам щасливої дороги. Бог дасть, знайдете роботу і хліб, а може, й натрапите на слід злочинців.
Ґречно вклонившись, поцілував лапку Хитрусі, обійняв півня й кота.
Скочив у сідло і з копита рвонув чвалом. Вже далеко, на вершині пагорба, обернувся й махнув капелюхом.
— Ви чули… — почала Хитруся, складаючи рештки харчів.
— Пора в дорогу й нам, не гаймося!
"Може, я знайду королівну і вона мене покохає", — замріявся Мишібрат. Він зірвав жмуток трави, нишком поплював на неї і витер чоботи.
Друзі вийшли з тінистої гущавини. Далі побрались узліссям, де пахло нагрітою живицею, хвоєю, материнкою та сонцем.
Над полудень добилися до роздоріжжя. Там стояла велика дошка з недавно наклеєним оголошенням.
— Я трохи короткозорий, — морщив брови півень.
— А мені сонце сліпить очі, — викручувався Мишібрат.
Тоді Хитруся підняла мордочку й прочитала вголос:
УЧОРА ВИКРАДЕНО
БЛАБЛАНСЬКУ КОРОЛІВНУ ВІОЛІНКУ
На зріст маленька, обличчя миле, очі ясні, волосся біляве, шкіра біла, як молоко. Одягнена у блакитну сукенку й золоті черевички з діамантовими пряжками. В руці віяло.
Хто знайде, хай з ласки своєї приведе її на найближчий пост королівської гвардії. Розмір винагороди не обмежений. Будь-яку інформацію буде щедро оплачено. Беру на себе спорядження добровольців, що схочуть взяти участь у розшуках.
Далі йдуть підписи, зрештою, нерозбірливі, виразно видно тільки велику тютюрлістанську печатку з короною.
— Ну, тепер ми її легко впізнаємо, — плеснув лапками Мишібрат.
— Та я королівну вже раз бачив — на параді в Блабоні, і якщо навіть її перевдягнуть, все одно вгадаю, — запевнив півень.
— Але де ж її шукати? В який бік податись?
— Вперед, просто за вітром, — потягла гострим носиком Хитруся.
Зустріч з Мозолем
Над мандрівниками шуміли величезні старі дерева, тримаючи на собі зелені арки, що терпко пахли нагрітим листям. Крізь сплетені руки-віти сіялося сонячне сяйво. Хилячи кучеряві голови, велетні зітхали й сонно гомоніли.
А далі стелились луки, де леліли майже непорушні від спеки потічки. Над ними хмари метеликів спивали мед з квіток і маяли білими та жовтими хустинками перед здивованими очицями наївних незабудок.
Ген, аж до самих стін білених хаток, тяглися побрижені вітром нивки всілякого збіжжя. Скрипіли колодязні журавлі, ліниво перегавкувалися собаки. І все навколо, повите тремтячим теплим маревом, було якесь нетривке й таке гарне, що подорожні мимохіть зупинялись і зачаровано вдивлялися в цей сонячний краєвид, який, здавалося, міг зникнути від одного подиху.
І знов заглиблювались у березові гаї, ступали на галявини, зарослі ще не розквітлим вересом, де великі жуки, сріблясті й зелені, неохоче підіймали блискучі металеві надкрилля й, висунувши прозорі плісировані крильця, відлітали, сердито гудучи на тих, хто порушив їхню дрімоту на над'їденій суниці.
— Ви знаєте, що в нас кінчаються припаси? — заговорила Хитруся. — А навряд чи ми щось знайдемо в цій глушині, — показала на довколишні ліси.
— Нічого, до кордону з Блаблацією — лише один день ходу, — махнув крилом півень.
— Значить, десь тут викрадено королівну Віолінку, — пильно розглянувся навкруг Мишібрат.
— Отож-бо і є!
Сутеніло. Коли-не-коли розлягалося кумкання деревної жабки, неначе хтось бив у маленький барабанчик.
— Знов заночуємо в лісі?
— А ти так скучив за ліжком, Мишібрате?
— Що те ліжко! Найкраще мені спалося на мішках з борошном, під шум води, що лилася на колесо, — відказав розчулений спогадами кіт.
Раптом здаля долинув крик, приглушений шелестом листя, що вкладалося на сон.
Капрал Пипоть наддав ходи.
— Поскачеш, як я тобі заграю, ти, ледацюго! — почувся сердитий голос, а потім ляск бича й рев:— Співайте, співайте, всі до одної! Голосніше, ви, ненажери, шкірогризи, кровопивці!
Забриніла гітара, й полинув тихий спів:
Любо нам скакати
на тугім канаті!
А як же ж радіє
наш господар-тато!
Хоче він, щоб пурхав
я, мов птах крилатий,
а як ні, то буде…
— Буду нагаєм навчати! — плетений ремінь свиснув так близько, що мандрівники аж здригнулись, потім розлігся злий регіт. — Голосніше, ви, поганці! Нагай вам і так боки лоскоче, а як не вийде до ладу, я вам усі кістки потрощу!
Півень розхилив ліщинові гілки.
На галявині стояв великий жовтий фургон.
Посередині був напис великими літерами: "ЦИРК КРУЧАНО", а нижче, поміж старими афішами, можна було прочитати: "Дресирування найдикіших бліх маестро Мозоля". Крізь тонкі віконниці долітали крик і тупотіння, аж фургон скрипів і гойдався на ресорах. Із кухні, де з бляшаного димаря курів дим, вихилилася молода циганка й гукнула:
— Та не кричи так голосно, тату, а то в мене на плиті горщики підскакують! — Потім помахала рукою. — Лупоне! Лупоне, ходи ж сюди!
Босий, напівголий хлопчина перебіг галявину і вскочив у фургон.
Циганка стояла і перебирала пальцями разки намиста, задивившись на вечірнє сонце.
В півня заблищали очі, коли побачив таку красуню. Він пригладив гребінь і нетерпляче переступив з ноги на ногу.
По другий бік фургона розчинились двері, і східцями поволі зліз на витоптану траву здоровенний циган. На ньому була картата сорочка, латана-перелатана. Чорні кудли звисали на засмаглий лоб.
У лівому вусі блищала сережка з рубіном, схожим на краплю свіжої крові. Недбало заткнутий за пасок бич-семерик волочився за ним по траві.
Сухоребрі сиві коні, що досі пожадливо скубли миршаву траву, прищулили вуха й важко поскакали на спутаних ногах у глиб лісу, щоб сховатися між деревами.
Циган, побачивши цей переполох, зайшовся таким зловісним сміхом, що молодий березняк затремтів усіма листочками, а сорока, яка чатувала на покидьки біля кухні, полетіла геть, насилу несучи свій довгий хвіст у густому від спеки повітрі.
— Гей, Дримбо, а як там вечеря?
— Вже готова, тату, іди їсти.
Циган розстебнув пасок, яким був підперезаний, зачепив за клямку, видобув з-за халяви ножа, поплював на лезо й почав водити ним по натягнутім ремені.
— Тікаймо! — шепнула Хитруся.
— Це, напевно, розбійник, — простогнав Мишібрат.
— Тихше, тихше, — квоктав півень, — вони ж нас не бачать. Пробирайтесь до шляху і там чекайте, а я мушу обшукати цю халабуду. Хтозна, що в ній сховано…
— Тільки не ризикуй занадто…
— Будь обережний, — попросив і Мишібрат.
— Я вже знаю, що то за пташки, і не з такими справлявся…
Нявчура з Хитрусею пірнули в гущавину й стали прокрадатись до шляху, що бовванів за деревами.
Вони чули, як позаду скрипить, перехиляючись, фургон і шурхає по ременю сталеве лезо ножа.
— Цей Пипоть — справжній герой, — прошепотіли задихані лисиця й кіт, ступивши на розпечений пісок битого шляху.
За крок від смерті
А півень, поправивши сурму за плечима, сміливо вийшов на галявину. Старий циган забрався у фургон, годував зголоднілих бліх — чути було, як вони плямкають, гризуться й гарчать, видираючи одна в одної злиденний харч.
Капрал Пипоть підійшов до дверей кухні й легенько постукав. Ніхто не озвався, тільки булькотіло в горщиках та запашна пара вихоплювалася з-під брязкітливих покришок.
Він стривожено оглянувся. За ним стояв ще один великий, щільно накритий казан. Далі паслися дві сиві шкапи, їхні бліді тіні мляво повзли по траві.