Негайно буду писати Андрію Карловичу, просячи його перевести тебе з Бєлогорської кріпості куди-небудь подалі, де б дур у тебе пройшов. Матінка твоя, довідавшися про твій поєдинок і про те, що ти поранений, з горя занедужала і тепер лежить. Що з тебе буде? Молю бога, щоб ти виправився, хоч і не смію сподіватися на його велику милость.
Батько твій А. Г."
Читання цього листа викликало в мене різні почуття. Жорстокі вирази, на які батечко не поскупився, глибоко образили мене. Зневага, з якою він згадував про Марію Іванівну, здавалася мені такою ж непристойною, як і несправедливою. Думка про переведення моє з Бєлогорської кріпості мене жахала; та найбільше засмутила мене звістка про хворобу матері. Я обурювався на Савельїча, не сумніваючися, що поєдинок мій став відомий батькам через нього. Ходячи туди й сюди, по тісній своїй кімнаті, я зупинився проти нього і сказав, глянувши на нього грізно:—Видно, тобі не досить того, що я, завдяки тобі, поранений і цілий місяць був на краю могили: ти й матір мою хочеш уморити.— Савельїч був вражений як громом. "Схаменися, паничу,— сказав він, мало не заплакавши,— що ти зволиш говорити? Я причина, що ти був поранений! Богом присягаюсь, біг я заслонити тебе своїми грудьми від шпаги Олексія Івановича! Старість клята перешкодила. Та що ж я зробив з матінкою твоєю?" — Що ти зробив? — відповів я.— Хто просив тебе писати на мене доноси? Хіба тебе настановлено до мене шпигуном? — "Я? писав на тебе доноси? — відповів Савельїч з сльозами.—Господи царю небесний! Так зволь лишень прочитай, що пише мені пан: побачиш, як я доносив на тебе". Тут він витяг з кишені лист, і я прочитав таке:
"Сором тобі, старий пес, що ти, незважаючи на мої суворі накази мені не доніс про сина мого Петра Андрійовича і що сторонні змушені повідомити мене про його вихватки. Тож отак ти виконуєш свої обов'язки і панську волю? Я тебе, старого пса! пошлю свиней пасти за приховання правди і за поблажливість до юнака. З одержанням цього, наказую тобі негайно відписати мені, як тепер його здоров'я, про яке пишуть мені, що поправилося; та в яке саме місце він поранений і чи добре його заліковано".
Очевидно було, що Савельїч передо мною був правий і що я даремно образив його докором і підозрою. Я попросив у нього прощення; але старик був безутішний. "Ось до чого я дожив,— повторював він;—ось якої ласки дослужився від своїх панів! Я і старий пес, і свинопас, та я ж і причина твоєї рани? Ні, батечку, Петре Андрійовичу! не я, проклятий мусьє всьому винен: він навчив тебе тикатися залізними рожнами та притупувати, наче тиканням та притупуванням вбережешся від лихої людини! Треба було брати мусьє та витрачати зайві гроші!"
Але хто ж брав на себе клопіт повідомити батька мого про мою поведінку? Генерал? Але він, здається, про мене не дуже турбувався; а Іван Кузьмич не визнав за потрібне рапортувати про мою поведінку. Я не знав, що думати. Підозри мої спинилися на Швабріні. Тільки він і мав користь з доносу, якого наслідком могло бути вислання моє з кріпості і розрив з комендантською родиною. Я пішов розповісти про все Марії Іванівні. Вона зустріла мене на ґанку. "Що це з вами сталося?— сказала вона, побачивши мене.— Які ви бліді!" — Всьому кінець! — відповів я і віддав їй батечків лист. Вона зблідла також. Прочитавши, вона повернула мені лист тремтячою рукою і сказала тремтячим голосом: "Мабуть, доля моя така... Рідні ваші не хочуть мене в свою сім ю. Хай буде в усьому воля господня! Бог краще за нас знає, що нам треба. Робити нема чого, Петре Андрійовичу; будьте хоч ви щасливі..."— Цьому не бути!— крикнув я. схопивши її за руку,— ти мене любиш; я готовий на все. Ходімо, впадемо до ніг твоїм батькам; вони люди прості, не жорстокосерді гордівники... Вони нас благословлять; ми повінчаємося... а потім, згодом, я переконаний, ми вблагаємо батька мого; матінка буде за нас; він мене простить... "Ні, Петре Андрійовичу,—відповіла Маша,—я не піду за тебе без благословення твоїх батьків. Без їх благословення не буде тобі щастя. Скоримося волі божій. Коли знайдеш собі суджену, коли полюбиш іншу — бог з тобою, Петре Андрійовичу; а я за вас обох..." Тут вона заплакала і пішла від мене; я хотів був піти за нею в кімнату, але почував, що не мав сили опанувати себе, і повернувся додому.
Я сидів, поринувши в глибоку задумливість, як несподівано Савельїч перебив мої міркування. "Ось, пане,—сказав він, подаючи мені списаний аркуш паперу; глянь, чи донощик я на свого пана і чи стараюся я помутити сина а батьком". Я взяв з рук його папір: це була відповідь Савельїча на одержаний ним лист. Ось вона від слова до слова:
"Добродію Андрію Петровичу,
батьку наш милостивий!
Милостиве писання ваше я одержав, в якому зволиш гніватися на мене, раба вашого, що, мовляв, сором мені не виконувати панських наказів:— а я не старий пес, а вірний ваш слуга, панських наказів слухаю і щиро вам завжди служив і дожив до сивого волосся. Я ж про рану Петра Андрійовича нічого вам не писав, щоб не налякати даремно і, чути, пані, мати наша Авдотія Василівна і так з переляку занедужала, і за її здоров'я бога буду молити. А Петро Андрійович поранений був під праве плече, в груди під саму кісточку, в глибину на півтора вершка, і лежав він дома у коменданта, куди принесли ми його з берега, і лікував його тутешній цирюльник Степан Парамонов; і тепер Петро Андрійович, слава богу, здоровий, і про нього крім хорошого нічого й писати. Командири, чути, ним задоволені; а у Василіси Єгорівни він як рідний син. А що з ним трапилася така оказія, то з ким замолоду не буває: кінь і на чотирьох ногах, та спотикається. А зволите ви писати, що зашлете мене свиней пасти, і на те ваша панська воля. По цьому уклоняюся по-рабському.
Вірний холоп ваш
Архип Савельїв".
Я не міг кілька разів не посміхнутися, читаючи грамоту доброго старика. Відповідати батечкові я не мав сили; а щоб заспокоїти матінку, лист Савельїча мені здався достатнім.
З того часу становище моє змінилося. Марія Іванівна зо мною майже не говорила і всяко старалася уникати мене. Дім коменданта став мені осоружний. Поволі привчився я сидіти сам у себе дома. Василіса Єгорівна спочатку за те мені дорікала; та помітивши мою упертість, дала мені спокій. З Іваном Кузьмичем бачився я тільки, коли того вимагала служба. Із Швабріним зустрічався рідко й неохоче, тим більше, що помічав у ньому приховану до себе неприязнь, що й утверджувало мене в моїх підозрах. Життя моє стало для мене нестерпне. Я впав у похмуру задумливість, яку живили самотність і бездіяльність. Любов моя розгорялася на самоті і з кожною годиною ставала для мене тяжчою. Я втратив охоту до читання і словесності. Дух мій занепав. Я боявся або збожеволіти або вдатися до розпусти. Несподівані події, які мали важливий вплив на все моє життя, дали раптом душі моїй сильне й благе потрясіння.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ VI
ПУГАЧОВЩИНА
Ви, молоді хлопці, послухайте,
Що ми, старі діди, вам розкажемо.
Пісня
Перш, ніж приступити до опису дивних подій, яких я був свідком, я повинен сказати кілька слів про становище, в якому перебувала Оренбурзька губернія в кінці 1773 року.
Ця обширна і багата губернія населена була силою напівдиких народів, які тільки недавно визнали владу російських государів, їх щохвилинні повстання, незвичка до законів і громадського життя, легковажність і жорстокість вимагали від уряду невпинного нагляду, щоб утримати їх у покорі. Кріпості побудовані були в місцях, визнаних зручними, і заселені здебільшого козаками, давніми жителями яїцьких берегів. Та яїцькі козаки, що повинні були охороняти спокій і безпеку цього краю, з якогось часу були самі для уряду неспокійними і небезпечними підданими. В 1772 році сталося повстання у їх головному городку. Причиною тому стали суворі заходи, вжиті генерал-майором Траубенбергом, щоб привести військо до належного послуху. Наслідком було варварське вбивство Траубенберга, свавільна зміна в управлінні і нарешті придушення заколоту картеччю і жорстокими карами.
Це сталося за якийсь час до мого прибуття в Бєлогорську кріпость. Все було вже тихо, або здавалося таким; начальство надто легко повірило удаваному каяттю лукавих заколотників, які злостились потай і вичікували слушної нагоди, щоб поновити заколоти.
Повертаюся до своєї розповіді.
Одного вечора (це було на початку жовтня 1773 року) сидів я дома сам, слухаючи виття осіннього вітру і дивлячись у вікно на хмари, що бігли повз місяць. Прийшли мене кликати від імені коменданта. Я негайно пішов. У коменданта застав я Швабріна, Івана Гнатовича і козацького урядника. В кімнаті не було ні Василіси Єгорівни, ні Марії Іванівни. Комендант зо мною привітався з виглядом заклопотаним. Він замкнув двері, всіх посадив, крім урядника, який стояв біля дверей, вийняв з кишені папір і сказав нам: "Панове офіцери, важлива новина! Слухайте, що пише генерал". Тут він надів окуляри і прочитав таке:
"Панові комендантові Бєлогорської кріпості капітану
Миронову.
Секретно.
Цим сповіщаю вас, що втеклий з-під караулу донський козак і розкольник Ємельян Пугачов, учинивши непрощенну зухвалість прийняттям на себе імені покійного імператора Петра III, зібрав злочинну зграю, підбурив до повстання яїцькі села і вже здобув і зруйнував кілька кріпостей, учиняючи скрізь грабежі та смертні вбивства. З цієї причини, з одержанням цього, маєте ви, пане капітан, негайно вжити належних заходів до відсічі згаданому лиходієві і самозванцеві, а коли буде можна, то й до цілковитого його знищення, якщо він рушить на кріпость, ввірену вашому опікуванню".
— Вжити належних заходів! — сказав комендант, скидаючи окуляри і згортаючи папір.— Чи бач, легко сказати. Лиходій, мабуть, має силу; а у нас тільки сто тридцять чоловік, не рахуючи козаків, на яких погана надія, не в докір тобі сказано буде, Максимовичу. (Урядник посміхнувся). Проте робити нічого, панове офіцери! Будьте справні, виставте караули та нічні дозори; в разі нападу замикайте ворота та виводьте солдатів. Ти, Максимовичу, дивися добре за своїми козаками. Гармату оглянути та гарненько вичистити. А найголовніше тримайте це все в таємниці, щоб у кріпості ніхто не міг про це довідатися передчасно.
Роздавши ці накази, Іван Кузьмич нас відпустив.