Якби вона, спокійно чекаючи смерті, лежала на тому самому ліжку, довкола якого витали спогади про їхнього любого хлопчика, батько розчулився б і сказав:
— Живи для мене, Флоренс, і ми любитимемось, як мали б любитися вже багато років, і будемо щасливі, як мали би бути увесь цей час.
Флоренс думала, що, почувши від нього такі слова, вона пригорнулася б до нього і відповіла б з усмішкою:
— На це ніколи не пізно; і я така щаслива, така щаслива, татусю! — Та, з благословенням на устах, покинула би його.
І бачились їй у цю мить золоті хвилі на стіні, які вона добре пам'ятала, і котилися вони у край вічного спокою, в край, куди любі істоти пішли давніше, і де вони, рука об руку, чекають на неї. І часто, дивлячись на темнішої барви річку, яка плескалась коло її ніг, Флоренс з трепетом, але без остраху, думала про річку, яка, за словами Поля, несла його вдалечінь.
Батько з своєю недужою донькою все ще були їй упам'ятку, бо й, зрештою, від того випадку не минуло й тижня, коли сер Барнет, ідучи з дружиною побродити путівцями, запропонував Флоренс скласти їм товариство. Флоренс радо погодилась, і леді Скетлс, звичайно, зараз же покликала й юного Барнета. Ніщо-бо не милувало так серця леді Скетлс, як бачити старшого сина під руку з Флоренс.
Правду сказавши, у Барнета все це викликало явно протилежні почуття, і не раз можна було чути, як він уголос, хоч і невиразно, бурмотів щось про "цих дівчисьок". Але що опиратися лагідній вдачі Флоренс було нелегко, то молодий джентльмен здебільшого за кілька хвилин примирявся з долею, і обоє дружно рушали вперед, а сер Барнет і леді Скетлс ішли слідом, цілком задоволені та щасливі.
Так само відбувалися події й цього дня. Флоренс уже майже примирила молодого Скетлса з його долею, коли це над'їхав якийсь вершник, що, розминаючись, пильно глянув на них, а тоді, натягнувши віжки, повернув коня та, скинувши капелюха, під'їхав до товариства.
Увагу цього джентльмена привернула насамперед Флоренс, тож всі четверо, бачачи, що він повертає назад, пристали, вершник уклонився їй першій, а вже потім привітав сера Барнета з дружиною. Флоренс не пригадувала, чи бачила вона цього чоловіка раніше, але при його наближенні здригнулася мимохіть і відступила назад.
— Мій кінь абсолютно сумирний, запевняю вас, — мовив джентльмен.
Але причиною був не кінь, тільки щось таке в самому джентльменові — що саме, Флоренс не могла б сказати, — що примусило дівчину сахнутися, немов від укусу гадюки.
— Чи маю я честь говорити з міс Домбі? — з найбільш переконливою усмішкою звернувся до неї джентльмен, а коли Флоренс кивнула, додав — Мене звати Турбот. Навряд чи міс Домбі мене пам'ятає, хіба що прізвище. Турбот!
Флоренс, яку, незважаючи на спеку, хапав дивний дрож, представила його своїм господарям, і ті вельми люб'язно розкланялись.
— Вибачте тисячу разів, — сказав містер Турбот, — але завтра я їду до Лімінгтона на зустріч з містером Домбі, і коли б міс Домбі передала мені яке доручення, я був би невимовно щасливий!
Сер Барнет зараз же вирішив, що Флоренс захоче написати батькові листа, запропонував повернутися додому й запросив містера Турбота до себе на обід, дарма що той був у костюмі для їзди верхи. На нещастя, містер Турбот уже запрошений на обід деінде, але якщо міс Домбі хоче написати листа, то він з насолодою поїде додому з ними і, як вірний пахолок, чекатиме, скільки їй буде завгодно. Кажучи це, він із щонайширшою усмішкою схилився до неї, поплескуючи шию коня, і, глянувши йому в очі. Флоренс швидше побачила, ніж почула: "Про корабель ніяких новин".
Збентежившись, перелякавшися, зіщулившись під його поглядом, не певна, чи дійсно він вимовив ці слова, — бо він їх не так проказав, як показав розтягненими в усміху губами, — Флоренс ледве чутно відповіла, що дуже вдячна, але писати не буде — їй нема що сказати батькові.
— І нема що передати, міс Домбі? — спитав зубатий.
— Нічого, — відказала Флоренс. — Тільки… тільки мою щиру любов… якщо можна.
Схвильована, Флоренс звела на нього благальний погляд, який виразно промовляв: якщо ви знаєте (а Турбот добре знав), що для мене передавати будь-що батькові — річ немислима, тим більше мою любов; якщо ви це знаєте — пожалійте мене! Містер Турбот усміхнувся, вклонився низенько і, навантажений щонайкращими побажаннями для містера Домбі від сера Барнета та леді Скетлс, поїхав далі, справивши вельми приємне враження на це гідне поваги подружжя. Флоренс укинуло в такий дрож, що сер Барнет, згадавши народне повір'я, висловив припущення, чи не товчеться хто по її могилі. Містер Турбот у цю хвилину, звертаючи за ріг, оглянувся, знову вклонився й помчав так, ніби поспішав до того кладовища.
Розділ двадцять п'ятий
ДИВНІ ЗВІСТКИ ПРО ДЯДЬКА СОЛА
Хоч і не ліногуз, капітан Катл наступного дня після того коли він підглядав за Солом крізь вітрину його крамниці і бачив, що той пише у вітальні, дерев'яний мічман стоїть на прилавку, а Роб-Точильник під ним собі стелить постіль, — вийшов з дому не так рано, як думав, бо прокинувся й підвівся на лікті, озираючи свою кімнату, коли дзигарі били вже шосту годину. Тяжко було б його очам, якби він завжди так широко розплющував їх, і невелика була б їм нагорода за невсипущість, якби він завжди бодай наполовину так грубо, як цього ранку, тер їх кулаком. А втім, сьогоднішній припадок був незвичайний, бо ще не траплялося, щоб Роб-Точильник стояв на порозі капітанової опочивальні, а саме там він стояв, важко дихаючи, розчервонілий і нечесаний після спання, що чимало посилювало враження від його появи.
— Овва! — загримотів капітан. — Що сталося?
Раніш, як Роб устиг вимовити слово, капітан притьмом вихопився з ліжка й затулив хлопцеві рота долонею.
— Спокійно, хлопче, — сказав капітан, — ні звуку.
Після цієї вказівки капітан, що дивився на хлопця ошелешеним поглядом, взяв його за плечі і легенько виштовхав у сусідню кімнату, а сам зник на кілька хвилин, щоб з'явитися знов у синьому фраці. Піднісши руку на знак того, що заборону ще не знято, він підійшов до буфета, налив чарочку собі, а другу вручив посланцеві. Тоді, немов шукаючи опори, щоб не впасти від якої жахливої звістки, капітан став у куток, зіперся плечима на стіну, вихилив свою чарку, втупив очі в посланця і, пополотнівши, наскільки міг пополотніти, звелів хлопцеві "брати вперед".
— Тобто говорити, капітане? — спитав Роб, глибоко вражений усіма цими застережними заходами
— Ага, — мовив капітан.
— То мені, сер, нема чого розводитись. Ось дивіться!
Роб витяг в'язку ключів. Капітан оглянув ключі не виходячи зі свого кутка, і оглянув Роба.
— І ще дивіться! — сказав Роб і витяг запечатаний пакет, на який капітан Катл видивився так само, як на ключі.
— Коли я прокинувся сьогодні, — сказав Роб, — а було це десь чверть на шосту — я знайшов оце в себе на подушці. Двері на вулицю були не на замку, і містер Джілс зник.
— Зник? — ревонув капітан.
— Пропав, сер.
Голос капітана був такий грізний, а сам він, виступивши з кутка, з таким виглядом сунув на Роба, що хлопець, виставивши поперед себе руку з ключами та пакетом, щоб його не розчавили, забився у протилежний куток.
— "Капітанові Катлу", сер! — кричав Роб. — Так тут написано, на ключах і на пакеті. Слово честі, капітане, більше я нічого не знаю! Краще вже смерть, ніж таке! Оце так посадили на посаду, — плакав безталанний Точильник, втираючи рукав в обличчя, — його хазяїн чкурнув собі з дому, а його винним роблять!
Цей лемент прямо стосувався до погляду капітана Катла — чи, радше, пломінкого зору, повного підозри, загрози та осуду. Взявши простягнений йому пакет, капітан розпечатав його і прочитав таке:
— "Любий Неде Катле, в цьому конверті моя воля і заповіт…" — капітан недовірливо перерив пакет.
— Де ж той заповіт? — спитав він, зараз же взявши на підозру безталанного Точильника. — Що ти зробив з ним, хлопче?
— Я його і не бачив, — запхинькав Роб. — Не чіпляйтеся до безневинного хлопця, капітане. Я і в руках не мав ніякого заповіту.
Капітан Катл похитав головою, даючи на розум, що хтось мусить відповісти за це, і серйозним голосом читав далі:
— "Розпечатайте його не раніше, як за рік, або тоді, принаймні, коли знатимете напевно, що з моїм любим Уолтером, якого, я знаю, любите й ви, Неде". — Тут капітан спинився й розчулено закивав головою, по чому, аби не втратити на гідності в такий значущий момент, кинув на Точильника якнайсуворіший погляд. — Якщо ви ніколи більше не почуєте за мене, Неде, — згадуйте свого старого друга, як і він завжди згадуватиме вас — добрим словом, і принаймні до тих пір, як вийде зазначений мною термін, догляньте задля Уолтера за нашим помешканням. Боргів у мене нема, позику, взяту в "Домбі й Сина", я сплатив цілком, а ключі посилаю. Не розголошуйте цього і не шукайте мене надаремно. Оце й усе, дорогий Неде, що мав сказати вам ваш вірний друг, Соломон Джілс".
Капітан глибоко зітхнув і прочитав ще рядки, написані нижче:
"Хлопця Роба, як я вам казав, рекомендували з "Домбі й Сина". Якщо крамниця піде під молоток — подбайте за маленького мічмана, Неде".
Щоб хоч приблизно засвідчити для прийдешніх поколінь, з яким виглядом і почуттями капітан, хтозна-скільки разів обернувши того листа в руках і прочитавши його разів кільканадцять, всівся нарешті й подумки узявся чинити суд за всіма правилами військового трибуналу, потрібен був би об'єднаний геній усіх тих великих людей, що, зрікшись невдячних сучасників, вирішили прокласти собі шлях до грядущих поколінь, та так і не добралися туди. Спочатку капітан був занадто прибитий та спантеличений, аби могти думати про будь-що, крім самого листа; та навіть коли його думки перейшли до висвітлення й різних інших, дотичних до цього, фактів, вони успішно могли б повернутися й до своєї попередньої теми — стільки світла вони пролили. Маючи перед своїм судом єдину особу — Точильника, капітан Катл врешті-решт неабияк полегшив собі душу тим, що вирішив скерувати усі підозри на хлопця; і рішучість ця так виразно проступила в нього на обличчі, що Роб запротестував.
— Ой, та що ви, капітане! — заплакав Точильник. — Як ви можете? Що я такого зробив, аби на мене так дивитись?
— Слухай-но, хлопче, — відповів капітан, — не квили, доки тебе не побито.