Взагалі він відчував повне, цілковите вдоволення. Радість від того, що він володіє багатою жінкою, нічим не затьмарювалася; його почуття були в повній гармонії з її середовищем. Тепер його життя зі всіх поглядів чудесне.
Мабуть, найприємніше було споглядати пані Дамбрез у її вітальні в товаристві кількох знайомих. Спостерігаючи, як вона ретельно дотримується пристойних манер, він уявляв її в інших позах; тим часом як вона холодно розмовляла з гостями, він згадував її любовне воркування; всілякі вияви уваги, що їх пожинала її доброчесність, втішали його, немов тієї шаноби заслужив він сам, аж інколи його поривало вигукнути: "Та я ж знаю її краще, ніж ви! Вона моя!"
Невдовзі їхні стосунки набули розголосу і стали чимось усіма визнаним. Пані Дамбрез цілу зиму возила Фредеріка по світських салонах.
Він майже завжди приїжджав раніше за неї, тож бачив, як вона входить: плечі оголені, в руці — віяло, в волоссі — перли. Вона зупинялася на порозі, вирисовуючись у дверях, неначе в рамі, й робила легкий нерішучий рух, примружувала очі, щоб узнати, чи він тут. Вертаючись із гостини, вона запрошувала його в свою карету, по шибках порощив дощ; перехожі, як тіні, плентали брудними хідниками; а вони, притиснувшись одне до одного, дивилися на все те байдуже, із зневажливим спокоєм. Приїхавши, під різними приводами він іще добру годину залишався у неї в кімнаті.
Пані Дамбрез віддалась йому головним чином із нудьги. Але ця остання спроба не повинна була піти намарне. Їй кортіло збудити в ньому жагучу любов, вона почала засипати його лестощами, догоджати йому.
Вона посилала йому квіти, вигаптувала для нього сидіння стільця; щоб кожен його вчинок будив про неї спомин, подарувала йому портсигар, чорнильницю, силу-силенну всіляких дрібничок щоденного вжитку. Спершу ці запобігання зачаровували його, та незабаром стали здаватися цілком природними.
Вона сідала в фіакр і, доїхавши до якогось пасажу, відсилала його, а сама простувала далі пішки, з протилежного боку виходила на тротуар і, тулячись попід мурами, з подвійною вуаллю на обличчі, добиралася до вулиці, де Фредерік, що вже стояв на чатах, швидко брав її під руку і приводив до себе. Він одпускав своїх двох лакеїв, а швейцара спроваджував з якимись дорученнями; вона озиралася довкола; боятися не було чого, і вона полегшено зітхала, як той вигнанець, що знову побачив батьківщину. Удача надала їм сміливості. Їхні побачення почастішали. Якось увечері вона раптом з'явилась до нього в бальному вбранні. Такі сюрпризи могли бути небезпечні; він покартав її за необачність; до того ж вона справила на нього прикре враження. Відкритий корсаж надто оголював її худющі груди.
Тут він збагнув те, що приховував од себе, — чуттєве розчарування в ній. І все-таки він прикидався палко закоханим; але щоб викликати пристрасть, йому доводилося будити в пам'яті образ Розанетти або пані Арну.
Завдяки цій млявості почуттів голова його залишалася цілком вільною, і він, як ніколи досі, прагнув посісти високе становище в світі. Оскільки в нього така опора, то, принаймні, потрібно з неї скористатися.
Якось уранці, в середині січня, до нього в кабінет зайшов Сенекаль і у відповідь на здивований вигук сказав, що він тепер секретар Делор'є. Він навіть передав йому листа. У ньому були добрі новини, а проте адвокат картав його за недбальство; слід було приїхати самому.
Майбутній депутат відказав, що вирушить туди післязавтра.
Сенекаль не висловив своєї думки про його кандидатуру. Говорив він про себе та становище в країні.
Хоч би яке воно було невтішне, воно його радувало, бо йшлося до комунізму. По-перше, сам уряд веде до того, оскільки з кожним днем дедалі більшає справ, якими орудує сама держава. Що ж до власності, то конституція сорок восьмого року, попри свої слабості, не надто жалувала її в ім'я загального добра; відтепер держава може брати все, що вважає для себе придатним. Сенекаль заявив, що він за міцну владу, і Фредерік почув у його речах перебільшений відгук своїх власних слів — того, що він казав Делор'є. Республіканець уже навіть громив неспроможність мас.
— Робесп'єр, захищаючи права меншості, віддав Людовіка Шістнадцятого на суд Конвенту і врятував народ. Наслідки діла узаконюють його. Диктатура інколи неминуча. Хай живе тиранія, якщо тільки тиран чинить добро!
Розмова тривала довго, і на відході Сенекаль признався (може, це й була мета його візиту), що Делор'є дуже занепокоєний Дамбрезовою мовчанкою.
Але пан Дамбрез був хворий. Фредерік навідував його щодня, — він, як людина близька, мав доступ до хворого.
Відставка генерала Шангарньє вельми стривожила капіталіста. Того ж вечора у нього почалася гарячка і так душило в грудях, що він не міг улежати. Після п'явок відразу полегшало. Сухий кашель минув, дихання стало спокійніше, а за тиждень він, ковтаючи бульйон, сказав:
— Ну, пішло на покращання! Але я трохи не вирушив був у далеку дорогу!
— Без мене не можна! — вигукнула пані Дамбрез, даючи зрозуміти, що вона не змогла б його пережити.
Замість відповіді він поглянув на неї та її полюбовника з якоюсь дивною посмішкою, що поєднувала воднораз і покірливість долі, і поблажливість, і глузливість, і навіть ніби жарт, майже веселий натяк.
Фредерік хотів їхати в Ножан, пані Дамбрез була проти, і він то пакував, то розпаковував валізи, залежно від того, загострювалась хвороба чи відпускала.
Раптом у пана Дамбреза пішла кров горлом. "Князі науки", що лікували його, не сказали нічого нового. Ноги хворого напухли, кволість побільшилась. Кілька разів він виявляв бажання побачити Сесіль, що перебувала на другому кінці Франції разом із чоловіком, якого місяць тому було призначено збирачем податків. Банкір велів конче викликати її. Пані Дамбрез написала три листи й показала їх чоловікові.
Не довіряючи навіть сестрі-жалібниці, вона не залишала його й на секунду, зовсім не лягала спати. Знайомі, що розписувалися в швейцара, з глибокою пошаною питали про неї, а перехожі проймалися повагою, коли бачили, як багато соломи лежало на бруківці під вікнами.
Дванадцятого лютого о п'ятій годині почалося страшне кровохаркання. Черговий лікар попередив про небезпеку. Кинулись по священика.
Поки пан Дамбрез сповідався, дружина звіддалік із цікавістю дивилася на нього. Після того молодий лікар поставив шпанську мушку і далі стежив за хворим.
Лампи, заслонені меблями, нерівно освітлювали кімнату. Фредерік і пані Дамбрез, стоячи в ногах постелі, не зводили очей із мрущого. Біля віконної ніші півголосом розмовляли священик і лікар; сестра-жалібниця, стоячи навколішки, бурмотіла молитви.
Нарешті почулося хрипіння. Руки холонули, лице почало бліднути. Інколи він несподівано глибоко зітхав; зітхання ставали дедалі рідші; вихопилося кілька невиразних слів; він легенько зітхнув, тоді закотив очі, і голова боком упала на подушку.
Якусь хвилину всі стояли непорушно.
Пані Дамбрез наблизилась і спокійно, просто виконуючи обов'язок, закрила йому очі.
Потім вона розвела руки, звиваючись всією постаттю, як у нападі стримуваного розпачу, і вийшла з кімнати, спираючись на руки лікаря й сестри-жалібниці. За чверть години Фредерік піднявся до неї в спальню.
Там чулись незбагненні пахощі, які походили від тендітних вишуканих речей, що сповнювали кімнату. На постелі лежала чорна сукня, різко виділяючись на рожевому покривалі.
Пані Дамбрез стояла край каміна. Він не сподівався од неї надмірної скорботи, проте, гадаючи, що вона трохи засмучена, запитав співчутливо:
— Ти страждаєш?
— Я? Нітрохи!
Обернувшись, вона помітила сукню і стала її роздивлятися; тоді сказала, щоб він не стримувався:
— Пали, якщо хочеш! Ти ж у мене! — І глибоко зітхнула: — Боже милий! Яке полегшення!
Фредеріка здивував цей вигук. Цілуючи їй руку, він зауважив:
— Але ж нам не перешкоджали!
Цей натяк на безцеремонність їхніх любощів, видно, дошкулив пані Дамбрез.
— Ах! Ти ж не знаєш, які я робила йому послуги, яких мусила зазнавати тривог!
— Правда?
— Авжеж! Хіба можна було жити спокійно, бачачи завжди під самим носом оту байстрючку, оте дівчисько, що він привів у дім через п'ять років після одруження? Якби не я, він уже напевне задля неї вчинив би якесь безглуздя.
Потім вона розповіла йому про свої справи. За шлюбним контрактом вони окремо посідали кожен свої статки, її майно становило триста тисяч франків. Пан Дамбрез, на випадок своєї смерті, відписав їй п'ятнадцять тисяч ліврів річного прибутку разом із будинком. Але трохи пізніше він склав заповіт, згідно з яким передавав їй усю свою спадщину; вона оцінювала його статки, скільки це було можливо зробити зараз, більше ніж на три мільйони.
Фредеріка це ошелешило.
— Було за чим упадати, скажи? Зрештою, я також сприяла його збагаченню! Тож і захищала своє добро. А то Сесіль обдерла б мене до нитки, це було б несправедливо.
— Чому вона не приїхала побачитись із батьком? — поцікавився Фредерік.
Почувши це питання, пані Дамбрез пильно втупилась у нього, а тоді сухо відповіла:
— Не знаю. Мабуть тому, що безсердечна! О, я бачу її наскрізь! Зате вона не дістане від мене жодного су!
Але ж вона не обтяжувала її, в кожному разі після одруження.
— Оте мені ще одруження! — посміхнулася пані Дамбрез.
І вона взялася розповідати, що занадто носилась із тією дурепою, заздрісною, користолюбною, лукавою. "Всі вади батенька!" Вона ганила її дедалі більше. Не було створіння брехливішого, до того ще й немилосердного, черствого, мов каменюка. "Лиха людина, лиха!"
Схибити може всякий, навіть наймудріший. Допустилася хиби й пані Дамбрез, давши волю злості. Фредерік, сидячи навпроти неї в фотелі, міркував; все це його шокувало.
Вона встала і, підійшовши, легенько сіла йому на коліна.
— Тільки ти хороший! Я люблю лише тебе!
Вона дивилася на нього, серце її пом'якшало, через нервову реакцію виступили на очах сльози, і вона прошепотіла:
— Хочеш зі мною одружитися?
Спершу йому здалося, що він не розчув. Таке багатство приголомшило його. Вона голосніше спитала знову:
— Хочеш зі мною одружитися?
Нарешті він, усміхаючись, мовив:
— Ти сумніваєшся?
Потім його охопив сором, і, щоб якось загладити вину перед небіжчиком, він зголосився провести біля нього ніч. Але, ніяковіючи через такі добромисні почуття, він, ніби збайдужа, додав:
— Це, мабуть, виглядатиме пристойніше.
— Мабуть, і справді так, — погодилася вона, — перед слугами!
Ліжко зовсім висунули з алькова.