Але це міг бути і подарунок, прощальний дар. Рейневан не запитував.
* * *
У день святого Вікентія , одного з патронів вроцлавського кафедрального собору, свято якого урочисто відзначали у Шльонську, у Гдзємежі з'явився Тибальд Раабе. Він, певно, об'їхав усіх своїх інформаторів, бо нарешті привіз вісті з Чехії. Колін, повідомив він, нарешті капітулював. Після вісімдесяти чотирьох днів облоги, у вівторок перед святим Хомою, пан Дзівіш Боржек з Мілетінка здав місто на умовах вільного виходу залоги. Прокоп на умову пристав. З нього було досить облоги. Він мав інші плани.
— Прокоп, — переповідав голіард, — уже мобілізує Табор, Сиріток і пражан. Рейд в Угорщину вже поза сумнівом.
Тибальд виїхав знову. Його не було дуже довго, аж до неділі Invocavit , коли він повернувся. З новими звістками. Як і очікували, військо під командуванням Прокопа і Ярослава з Буковини вдарило на Угерський Брод, а звідти на землі мадярів. Одна по одній були захоплені і спалені Сеніца, Скаліца, Орешани, Модра, Пезінок і Юр, а в Попільну середу , вісімнадцятого дня місяця лютого, чехи підійшли під сам Пресбург, пустили з димом передмістя і всі навколишні села. З повними здобичі возами вирушили у зворотну дорогу. Пройшли, викликаючи жах серед мешканців, біля Трнави і Нового-Міста-над-Вагом. Ніхто не наважився стати на їхній дорозі або вступити з ними в бій.
— А в Мораву, — багатозначно продовжував Тибальд, — тим часом прийшли з Чехії сильні підкріплення. Бойові загони з Німбурга, Шаного, Унічова і Бржецлава.
— А отже, — зблиснув зубами Бісклавре, — надійшла черга Шльонська.
— Настав наш час, — коротко заявив Дроссельбарт. — Готуймося.
— Готуймося, — повторив луною Урбан Горн.
Вони готувалися. Цілими днями і ночами сиділи над картами, планували. Бісклавре і Жехорс виїхали, взявши в'ючних коней, через два дні повернулися з вантажем, великим і брязкучим. На око того було з кількадесят гривень.
Рейневан знову вибрався до Білого Костелу, але й цього разу Ютти в монастирі не застав. Зима, отже, знову розлучила тільки недавно поєднаних закоханих.
* * *
Тривав Великий піст. Пройшов святий Матвій , який прибуває — зиму кінчає. Прислів'я не збрехало. Зима закінчувалася, вже не мала сил довше опиратися. Сніги, які лизнув теплий південний вітер, танули, з-під них визирнули білі дзвіночки підсніжників. У повітрі інтенсивно запахло весною.
З вітром і запахом повернувся Тибальд Раабе. Коли вони побачили, як він над'їжджає, вже знали: почалося.
— Почалося, — підтвердив з палаючими очима голіард. — Почалося, панове. Прокоп ударив. На запусти перейшов кордон опавського князівства.
— Значить, війна.
— Війна, — повторив луною Урбан Горн. — Deus pro nobis!
— А раз бог за нас, — глухо договорив Дроссельбарт, — то хто проти нас?
Віяв вітер з півдня.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ,
у якому до Шльонська входить Табор, Рейневан
розпочинає диверсійну діяльність, а князь Болько
Волошек потрапляє на колісницю історії.
На зустріч з Табором вирушили Рейневан, Урбан Горн і Жехорс. Бісклавре і Дроссельбарт поїхали під Глухолази і Нису, щоби поширювати чорну пропаганду і сіяти паніку. Шарлей і Самсон залишилися в Гдзємежі, вони мали приєднатися пізніше.
Спочатку вони їхали трактом на Ратибор, краківським гостинцем. Однак невдовзі, за Прудником, почалися клопоти: дорога була повністю запруджена біженцями. Головним чином з Озоблоги і Глубчиць, звідки, як стверджували з тривогою в очах утікачі, гуситів уже видно. У плутаних, недоладних повідомленнях говорилося, що спалено Остраву, що сплюндровано і знищено Гуквальди. Що взято в облогу Опаву. "Гусити, — лопотіли тремтячими голосами біженці, — йдуть страшною силою, тьмою-тьмущою". Почувши це, Жехорс по-вовчому усміхнувся. Настав його час. Час сольних виступів чорної пропаганди.
— Ідуть гусити! — кричав він черговим утікачам, повз яких вони проїжджали, модулюючи голос так, щоб він звучав панічно. — Страшна сила! Двадцять тисяч озброєного люду! Ідуть, палять, мордують! Утікайте, люде! Смерть надходить!
— Вони вже осьо-сьо! їх уже видно! Сорок тисяч гуситів! Ніяка сила їх не стримає!
За біженцями та їхніми навантаженими домашнім скарбом возами на дорогах з'явилося військо. Цілком зрозуміло, воно теж утікало. Лицарі, списники і стрільці з досить понурими мінами слухали звісток про те, що надходять п'ятдесят тисяч гуситів, — звісток, які викрикалися штучно панічним голосом і були густо нафаршировані поперекручуваними або й зовсім вигаданими цитатами з Апокаліпсиса і книг пророків.
— Ідуть гусити! Сто тисяч! Лихо, лихо!
— Досить, — буркнув Горн. — Стримайся трохи. Надлишок шкодить.
Жехорс стримався. Зрештою, вже не було кого агітувати, гостинець опустів. А за якийсь час вони помітили два стовпи чорного диму, що били високо в небо з-за стіни лісу.
— Нова Церква і Кетрш, — показав головою один з останніх втікачів, який разом із дружиною і ченцем-міноритом їхав на возі, повному скарбу і дітей. — Уже другу добу горять... Людей побитих тамки, кажуть, стоси лежать...
— Се кара Божа, — відповів Жехорс. — Утікайте, люде, і то швидко! І далеко. Істинно-бо кажу вам, буде так, як тому років двадцять: дійде навала аж до Легниці. Так-то нас Бог карає. За гріхи духовенства.
— Та що ви плетете? — обурився чернець. — Які гріхи? З глузду з'їхали? Не слухайте його, браття! Фальшивий він пророк! Або зрадник!
— Утікайте, добрі люде, утікайте! — Жехорс погнав коня, але ще обернувся в сідлі. — А монахам і попам не вірте! І води по підгороддях не пийте! Вроцлавський єпископ наказав криниці позатруювати!
* * *
Вони минули притихлі від жаху Глубчиці, їхали далі, праворуч мали Опавські гори і масив Грубого Єсеніка. Напрямок показували дими, яких було все більше. Горіли вже не тільки Нова Церква і Кетрш, а й щонайменш п'ять інших місцевостей.
Виїхали на пагорб. І побачили, як іде Табор. Довга колона кінноти, піхоти, возів. Почули спів.
* * *
Slyšte rytieři boži, připravte se již k boji,
Chválu boži ku pokoji statečnĕ zpievajte!
Antikristus již chodi, zapálenú péči vodi,
Kněžstvo hrdé již plodi, pro Buoh znamenajte [35]!
На чолі їдуть хорунжі, над ними майорять знамена. Прапор Табора — білий із золотою Чашею і девізом "Veritas vincit" . І друга хоругва, теж біла, а на ній вишиті червона Чаша й золота облатка, оточені терновою короною.
За хорунжими їдуть командири. Покриті пилюкою і славою воїни, знамениті воєначальники. Прокоп Голий, якого легко впізнати за поставою і величезними вусищами. Біля нього Маркольт зі Збраславиць, славнозвісний таборитський проповідник та ідеолог. Як і Прокоп, у хутряному ковпаку і шубі, як і Прокоп, співає. Співає і Ярослав з Буковини, головнокомандувач польових військ Табора. Співає, страшенно фальшивлячи, Ян Блег з Тєшніці, гейтман військ. Біля Блега, не співаючи, їде на бойовому коні Блажей з Кралуп у туніці з великою червоною Чашею на обладунках. Поруч Федько з Острога, руський князь, який воює на боці гуситів, ватажок і авантюрист. Далі їдуть командири міських ополчень: Зигмунт з Вранова, гейтман Шаного, і Отік з Ложі, гейтман Німбурка. За ними союзник таборитів, лицар Ян Змрзлік зі Свойшина, у повному обладунку, на щиті герб — три червлені пояси в срібному полі. Двоє лицарів, які їдуть пліч-о-пліч зі Змрзліком, теж носять герби. Польська Венява, чорна буйволяча голова, видніється на золотому щиті Добе слава Пухали, ветерана Грюнвальда, який очолює хоругву, що складається з поляків. Срібні і червлені зубці носить на щиті Ян Товачовський з Цімбурка, який командує сильним загоном моравців.
Tráva, kvietie I povietřie, plač hlúposti človiečie,
zlato, kamenie drahé, poželejte s nami!
Anjelé archanjelé, vy Kristovi manželé,
tronu, apoštolové, poželejte s námi!
* * *
Віяв вітер з Єсеніка. Було одинадцяте березня Року Божого 1428. Четвер перед неділею Laetare, яку в Чехії називають "Дружебною".
* * *
Кінний роз'їзд. Легкозбройні в капалінах і саладах, з рогатинами.
— Урбан Горн і Рейнмар з Беляви. Фогельзанг.
— Я знаю, хто ви, — не спускає очей командир роз'їзду. — Вас чекали. Брат Прокоп запитує, чи шлях вільний. Де ворожі війська? Під Глубчицями?
— Під Глубчицями, — глузливо усміхається Урбан Горн, — нема нікого. Шлях вільний, ніхто вам його не загородить. Ніде навколо нема нікого, хто би наважився.
* * *
Глубчицьке підгороддя палало, вогонь швидко пожирав солом'яні стріхи. Дим повністю заслоняв місто і замок, об'єкт хижих поглядів таборитських командирів. Прокоп Голий помітив ці погляди.
— Не чіпати, — повторив він, розпростуючись над поставленим посеред кузні столом. — Не чіпати мені більше ні Глубчиць, ні навколишніх сіл. Князь Вацлав заплатив випальне , домовленість чинна. Ми дотримаємо слова.
— Вони, — гаркнув проповідник Маркольт, — не дотримують!
— А ми дотримаємо, — обрізав Прокоп. — Бо ми Божі воїни й праведні християни. Ми дотримаємо слова, яке дали глубчицькому князеві, дідичеві Опави. Принаймні доти, доки дідич Опави дотримає свого. Але якщо зрадить, якщо збройно виступить проти нас, то клянуся іменем Господнім, успадкує тільки дим і попіл.
З присутніх у перетвореній на штаб кузні командирів деякі усміхнулися на думку про різанину. Ярослав з Буковини відверто зареготав, а Добко Пухала радо потер руки. Ян Блег вишкірив зуби. Очима душі він уже, здається, бачив пожежу і мордування. Прокоп Голий помітив усе.
— Йдемо в єпископські землі, — заявив він, впираючись кулаками в розкидані по столі мапи. — Там буде що палити, буде що плюндрувати...
— Єпископ Конрад, — озвався Урбан Горн, — разом із Путою з Частоловиць зосереджують війська під Нисою. На з'єднання з ними йде Ян Зембицький. Надходять теж Рупрехт, князь Любіна й Хойнова. І його брат, Людвіг Олавський.
— Скільки їх буде вкупі?
Горн подивився на Жехорса. Жехорс кивнув, він знав, що всі чекають, якою-то інформацією відзначиться славнозвісний Фогельзанг.
— Єпископ, Пута, князі, — Жехорс підняв голову після досить тривалого підрахунку. — Йоанніти зі Стшегома та Малої Олесниці. Найманці. Міські контингенти... До того хлопська піхота...