Тоді ж почалися і образки.
Зв'язаний Рейневан, він сіпається в руках кнехтів. Абатиса з розбитими до крові губами, її книги, її гордість, які пожирає вогонь на величезному вогнищі. Заплакані черниці та конверси.
Потім Зембиці, добре знайоме їй місто, знайомий замок, знайомий лицарський зал. Знайомий їй Ян Зембицький, одягнений — як завжди, модно — у гаптований лентнер, mi-parti і poulaines з довжелезними носаками. Ян Зембицький, якого називали взірцем і дзеркалом лицарства, колись такий поштивий щодо її матері і такий щедрий до її батька, Зембицький, який і її саму колись удостоїв приємним компліментом. І ось раптом це дзеркало лицарства з піною на губах шматує на ній вбрання, при всіх присутніх у залі чоловіках оголює її і похітливо торкається, гидотно погрожує їй ганьбою і тортурами. І все це для того, аби шантажувати і залякати Рейневана, її любого, її коханого, її Алькасина, її Ланселота, її Трістана, котрий дивиться на це все з перекошеним обличчям, білим, як риб'яче черево, й очима, з яких, здається, ось-ось потече кров, змішана зі сльозами люті та приниження. І оцей власне Рейневан, той самий, і водночас немовби зовсім чужий, цілком чужим, ніколи досі не чутим голосом погоджується на якісь страшні, жахливі, негідні, ганебні речі. Погоджується на них, аби її врятувати.
На що Рейневан тоді погодився, вона так і не дізналася. Князь Ян наказав кнехтам вивести її. Вона шарпалася, однак це не допомогло, її витягли на кружганок, а тоді в коридори. Її сукенка і шеміза були розірвані аж до пояса, груди — на виду. Кнехти, ясна річ, не могли пропустити такої нагоди. Як тільки вони опинилися у відлюдному місці, її приперли до стіни. Один затиснув їй рот смердючою долонею, решта, регочучи, обмацали її. Нею тіпало від огиди, вона спазматично дрижала, їм це подобалося, вони подвоїли зусилля. Їхній регіт і сороміцькі коментарі врешті-решт привернули увагу когось із більш високопоставлених, на кнехтів посипалися побої, Ютта чула звуки ляпасів і глухі удари кулака. Її впустили, вона зсунулася на підлогу і знепритомніла.
Вона очуняла в темному, пустому льоху, що смердів прокислим вином. Вона втиснулася в кут, підтягнула коліна під підборіддя і міцно обхопила їх руками. У цій позі вона завмерла. Надовго. Дуже надовго.
Коли її виводили з льоху, вона була зболена і задерев'яніла, закоцюбла, як труп у rigor mortis[134]. Вона абсолютно не знала, що з нею відбувається, навіть тривога не могла пробитися крізь туман, який оповив її чуття, обплутавши їх товстим шаром чогось м'якого і непроникного.
Тоді зненацька було свіже нічне повітря — холодне, навіть морозяне. Спочатку здавалося, що воно її опритомнить, але це було хибне враження.
Ляснув батіг. Коні заіржали. Світ почав трястися.
* * *
Коли вона опритомніла, був день. Морозний, сонячний день. Подвір'я корчми або постоялого двору, у запряжці міняють коней, ті храпають, з їхніх ніздрів бухає пара. Каркають ворони. Піє півень.
— Панно де Апольда.
Чоловік, невисокий, з розумними очима. Незнайомий. Абсолютно чужий.
— Звольте переодягтися, — дивний акцент. — Прошу індульгенції, але показуватися в такому подертому вбранні не личить. Деспект, до того ж це надто притягує погляди. Прошу надягнути ось ці речі.
Піє півень. Гавкає собака. Храпає кінь, якого запрягають.
— Ви мене чуєте, панно? Розумієте?
* * *
Ляскає батіг, коні іржуть. Віз підскакує і стугонить на мерзлому ґрунті. Холод бадьорить. Думки проясняються.
* * *
— Панно де Апольда. Тут ми зробимо привал. Прошу не робити…
Вона розплакалася. Розревілася. Зашмаркалася, як дитина, — і, як дитина, тремтячою рукою розмазала сльози по лиці. Крізь сльози бачила, як він скривився. Кинув віжки пахолкові, сам узяв її під руку, повів у бік будинку. Щось говорив. Вона не слухала. Планувала.
Вона коротко вдарила його ліктем у вухо, вирвалася з захвату і з силою копнула в пах; коли він скулився, ще раз копнула у бік голови. Пахолок дістав кулаком по оці, сів, тримаючись за лице. У чотири скоки перебігла подвір'я, штурхнула і повалила другого пахолка, вирвала в нього віжки, скочила в сідло, копняками й ударами змусила коня пуститись учвал. Підкови застукотіли по мерзлій землі. Вона нахилила голову до гриви і стрілою помчала до брами. "Я втекла, — подумала вона. — Я вільна…"
За самою брамою він її схопив, різко смикнув, стягнув із сідла. Вона шарпнулася, марно, він мав залізну хватку. "Яким чудом, — подумала вона, — яким чудом він тут опинився?"
— Чудо називається транслокація, — прошипів він, болісно стискаючи її плече. — Здатність переноситися в просторі. Я чарівник. Для тебе в цьому, мабуть, нічого нового, адже твій коханий теж чарівник. Не виривайся.
— Пусти… Болить…
— Знаю. Мені теж болить, там, куди ти копнула. Ти заскочила мене зненацька. Приспала мою пильність, прикинувшись плаксійкою. Це не повториться. Тобі не вдасться це повторити. Повір — і більше не пробуй.
Він поставив її на рівні ноги, штовхнув у руки пахолків. Без надмірної брутальності.
— Я вирятував тебе з лап князя Яна, — сказав він, відвернувшись, немов хотів продемонструвати великодушну байдужість. — Викрав із Зембиць. Везу в місце, де протягом якогось часу ти будеш захована від світу. Тільки не питай мене, за яким правом.
— За яким правом?
— Сховатися на якийсь час — у твоїх інтересах. Навколо монастиря у Білому костелі здійнявся галас, занадто багато галасу. Культ Великої Матері, Сестринство Вільного Духу, вальденські ритуали, арадійська магія… Повір мені, буде краще, якщо ти на якийсь час зникнеш.
— Для кого краще?
Він не відповів. Махнув рукою, повернувся і пішов.
* * *
Вероніка не здалася. Чергова розмова відбулася через три дні, в неділю. Коли після меси Ютта сиділа на дошці в нецесаріумі, Вероніка зайшла, підтягнула рясу і безцеремонно всілася над дірою поруч.
— Не сердься, — випередила вона Юттину реакцію. — Ти злишся на мене за те, що я шукаю з тобою контакту? А з ким мені шукати? З цими ідіотками-конверсами?
— Це принизливо, — Ютта дивилася не на неї, а на риску на стіні. — Це справді принизливо.
— Pardieu, Ютто, ми з тобою з одного тіста. І сидимо тут, голову дам відтяти, з подібних причин. Тобі погано самій, я ж бачу, і тому ти так реагуєш. Я через місяць буду така сама. Допоможімо одна одній. Ти мені, а я тобі.
— О.
— Ти мені, а я тобі, — стишила голос Вероніка. — Бо я… Ютто, це мій третій монастир. З мене досить. Я тут збожеволію. Я хочу втекти. І маю пропозицію: давай втечемо разом. Удвох.
Ютта далі дивилася на риску на стіні. Але мимоволі кивнула головою.
* * *
Заходи Вероніки увінчалися, треба було визнати, цілковитим успіхом. Ютта перестала дутися, через чотири дні дівчата сідали вишивати серветки одна біля одної, через тиждень були вже близькими подругами, через два тижні дійшло до відвертих визнань. Вероніка носила прізвище фон Ельсніц, її батьки мали маєтки поблизу Галле. Монастир домініканок у Кроншвіці був для неї, як виявилося, вже третім, перед цим її утримували в канонічок у Гернроде і в кларисок у Вейссенфельсі. Її ізолювали, як вона стверджували, з волі батьків, як покарання за гріховну любов. Коли ж Ютта наважилася врешті-решт розповісти свою історію, Вероніка аж розкрила рота від подиву.
— Свята Вероніко, патронко! — вона приклала долоні до щік. — Та це ж як у романі! Змови і шпигунство! Напади і викрадення! Єресь і магія! Принци, розбійники і чарівники! Твій коханий справді гусит і маг? Ах-ах… Ну, тоді я виглядаю блідо, блідо і нудно, гірше, ніж та вчорашня риба на обід! Мене, подумати тільки, засадив сюди дурень, якому закортіло женячки!
— Тобто?
— Син сусідів, бідних родичів. Далекий кузен. Ми зустрічалися і… Я дуже хотіла, тому… Сама розумієш. Півроку нам любо минав час, то в стогу, то у стайні на сіннику, а то й, якщо вдавалося, в подружньому ложі батьків. Що стосується мене, то, щиро кажучи, саме заняття подобалося мені набагато більше, ніж кузен, я подумувала про те, щоби змінити об'єкт… Але кузен-дурник не зрозумів, у чім річ, йому здавалося, що то велике кохання. І побіг до батьків просити моєї руки. Усе розкрилося. Про одруження не було мови, батько і мати навіть думки такої не допустили, але перейнялися усім достатньо, щоби запроторити мене на спокуту до канонічок. А кузена його батьки послали до Мальборка, до ордена Діви Марії, певно, там уже цього тютю литвини впіймали і зробили з його шкури бубон. Так що мені годі розраховувати, що він прибуде сюди на порятунок на білому коні. А твій?
— Що — мій?
— Твій коханий, славетний медик, чарівник і єретик. Прибуде на білому коні, щоб тебе визволити?
— Не знаю.
— Розумію, — покивала головою Вероніка. — Авжеж, розумію. Ти казала. Гусит, людина ідеї. Вірний ідеалам. Ідеалам — у першу чергу і передусім. Значить, на білого коня нема що чекати. Треба буде взяти справу у свої руки, бо я тут до кінця життя вишивати серветки не збираюся, мені вже й зараз, як їх побачу, блювати хочеться. Ютто? А ти думала…
— Що?
— Ти думала раніше про втечу?
— Думала.
* * *
Першу спробу втекти вона зробила вже наприкінці січня. Ютта наважилася на це через прозаїчну річ: холод. Вона не терпіла холоду, через холод ставала нещасною. У монастирі магдалинок у Новогродеці єдиним приміщенням, яке опалювалося, був калефакторій, а ще тепло було в кухні. Ютта з радістю зустрічала дні, колі їй припадало чергувати на кухні або працювати у калефакторії за виробництвом пергаменту та чорнила. Але це були нечисленні хвилини щастя, треба було повертатися до молитов. І до прядіння вовни, яке в Новогродці мало промислові масштаби: монастир працював, як мануфактура, на повну силу, у три зміни. Прясти було холодно, підлога і стіни функціонували як льодовня. З Ютти цього було досить. При першій же нагоді вона закопалася в призначеній для вивезення купі кухонного сміття.
* * *
Пріориса закрила книгу, яку читала. Це була "Liber de cultura hortorum[135]" Валафрида Страбона.
— Ну, і як ти себе почуваєш? — запитала вона без гніву, радше з докором. — Як ти себе почуваєш, після того як тебе виловили з купи компосту? Воно справді було того варте?
Ютта витягла з волосся капустяний листок, стерла з вуха і щоки слиз із гнилої ріпи. І з погордою підняла голову.