Три товариші

Еріх Марія Ремарк

Сторінка 69 з 74

Потім пішли назад, щоб запросити Пат на вечерю.

— Коли що — дзвони мені, Роббі, — сказав Отто.

Я хитнув головою.

— Гроші одержиш тут за кілька днів. Вистачить на якийсь час. Роби все, що необхідно.

— Добре, Отто. — Я завагався. — У нас дома ще є кілька ампул морфію. Ти можеш прислати мені їх?

Він поглянув на мене.

— Навіщо вони тобі?

— Не знаю, як воно далі піде. Може, й не згодяться. У мене, всупереч усьому, ще жевріє надія. Завжди, коли дивлюсь на Пат. Коли лишаюсь на самоті, надія зникає. Але мені не хотілося б, щоб вона мучилась, Отто. Щоб отак лежала ввесь час і нічого, крім болю, не відчувала... Можливо, і вони тут дадуть їй... Але я буду спокійніший, коли знатиму, що зможу допомогти їй.

— Тільки для цього, Роббі?

— Тільки для цього, Отто. Чесно кажу. Інакше я б не сказав тобі.

Він кивнув.

— Адже ми тепер лишилися удвох... — повільно вимовив він.

— Так...

— Добре, Роббі.

Ми пішли у вестибюль, і я сходив за Пат. Потім ми швиденько повечеряли, бо небо дедалі більше заволікало хмарами. Кестер вивів "Карла" з гаража до порталу.

— Всього найкращого, Роббі, — сказав він.

— І тобі теж, Отто.

— До побачення, Пат! — Він подав руку і подивився їй в очі: — Весною приїду по вас.

— Бувайте здорові, Кестер. — Пат міцно стискала його руку. — Вітайте від мене і Готфріда Ленца.

— Добре... — сказав Кестер.

Пат усе ще тримала його руку. її губи дрижали. Раптом вона зробила крок уперед і поцілувала

його.

— Прощайте... — пробурмотіла вона здавленим голосом.

Обличчя Кестера раптом ніби зайнялося ясночервоним полум'ям. Він хотів сказати ще щось, але відвернувся, сів у машину, рвучко рушив і не оглядаючись погнав униз. Ми дивилися йому вслід. Машина прогриміла головною вулицею і зигзагами почала збиратися вгору, мов одинокий світлячок, з блідою смужкою від фар на сірому снігу поперед себе. На вершині перевалу машина зупинилась, і Кестер помахав нам рукою. На світлому фоні неба виднілась його темна постать. Потім він зник, а ми ще довго слухали, як гула його машина дедалі тихше й тихше.

Пат стояла, подавшись наперед, і прислухалась, поки ще можна було щось почути. А тоді повернулась до мене.

— От і останній корабель відплив, Роббі...

— Передостанній, — заперечив я. — Останній — я. І ти знаєш, що я надумав? Пошукаю для себе іншої якірної стоянки. Мені не подобається більше кімната у флігелі. Не розумію: чому б нам не жити вкупі? Спробую дістати кімнату десь поблизу твоєї.

Вона осміхнулась:

— Це виключено! Не доб'єшся! Як ти думаєш це зробити?

— А ти будеш рада, якщо доб'юсь?

— Ти ще питаєш! Це було б чудово, любий. Майже як у матусі Залевської!

— Гаразд, тоді дозволь мені зараз попрацювати з півгодини!

— Добре. Я поки що пограю з Антоніо в шахи. Я тут навчилась.

Я пішов до канцелярії і заявив, що лишусь тут трохи довше і хотів би мати кімнату на тому ж поверсі, що й Пат. Якась літня, безгруда дама обурено подивилась на мене й відхилила моє бажання, посилаючись на існуючий у санаторії порядок.

— А хто встановив цей порядок? — спитав я.

— Дирекція, — відповіла дама, розгладжуючи руками складки свого плаття,

Дуже неохоче вона, зрештою, довірила мені, що будь-який виняток може дозволити лише головний лікар.

— Але його вже немає тут, — додала вона. — І ввечері його можна турбувати вдома тільки в службових справах.

— Чудово, — сказав я. — То я потурбую його в службовій справі. З приводу порядку в санаторії.

Головний лікар жив у маленькому будиночку поряд з санаторієм. Він зразу ж прийняв мене і дав дозвіл.

— Після такого початку в канцелярії я не думав, що все скінчиться так легко, — признався я.

Він осміхнувся:

— Ага, вас, мабуть, спіймала стара Рексрот? Ну, ось я їй зараз подзвоню.

Я повернувся в канцелярію. Стара Рексрот з почуттям власної гідності зникла, побачивши моє визивне обличчя. Я все врегулював з секретаркою і попросив служника санаторію перенести мої речі та подбати про те, щоб у моїй кімнаті було що випити. Тоді пішов до Пат у вестибюль.

— Ну що, добився? — спитала вона.

— Ще ні, але за кілька днів якось та доб'юсь.

— Жаль. — Вона перекинула фігури з шахової дошки і встала.

— Ну, чим ми займемось? — спитав я. — Підемо в бар?

— Ми часто вечорами граємо в карти, — сказав Антоніо. — Подув альпійський вітер, це відчувається й тут. Найкраще зараз — пограти в карти.

— В карти? Пат? — здивовано спитав я. — Яку ж ти гру в карти знаєш? Хіба що в "воза" та пасьянс?

— У покер, любий, — заявила Пат.

Я сміявся.

— Правда, вона вміє, — сказав Антоніо. — Тільки відчайдушна дуже. Страшенно дурить партнерів.

— Я теж, — відповів я. — Давайте-но спробуєм.

Ми сіли в куток і почали грати. У Пат виходило непогано. Вона дійсно "брала на бога" — тільки держись!

Десь через годину Антоніо показав на вікно. Надворі йшов сніг. Повільно, ніби ще вагаючись, майже вертикально падали пухнасті сніжинки.

— Вітер зовсім стих, — сказав Антоніо. — Буде багато снігу.

— Де може бути зараз Кестер? — спитала Пат.

— Він уже переїхав головний перевал, — сказав я.

На мить я цілком виразно уявив "Карла", як він з Кестером рухається вночі, і раптом мені все здалося не зовсім справжнім: і те, що я сидів тут, і що Кестер був у дорозі, і що Пат була зі мною. Вона щасливо посміхалась до мене, спершись рукою з картами на стіл.

— Ходи, Роббі.

"Гарматне ядро" тинялось у вестибюлі, зупинялося біля нашого столу й почало доброзичливо втручатися в гру. Певно, його дружина вже спала, і він шукав, чим розважитись. Я поклав карти і неприязно втупився в нього очима, поки він пішов геть.

— Ти не дуже привітний, — задоволене зауважила Пат.

— Ні, — відповів я. — І не хочу бути таким.

Ми ще зайшли в бар і випили "спеціального". Пат уже час було спати. Я попрощався з нею у вестибюлі. Підіймаючись повільно сходами нагору, вона, перш ніж завернути по коридору, зупинилась і оглянулась. Я трохи почекав, потім попросив у канцелярії ключ від своєї кімнати. Секретарка посміхнулась.

— Номер сімдесят вісім, — сказала вона.

Це була кімната, суміжна з кімнатою Пат.

— Чи не пані Рексрот розпорядилася так? — спитав я.

— Ні, пані Рексрот у будинку місіонерів, — відповіла вона.

— Іноді місіонери — просто благодать, — сказав я і швидко пішов нагору.

Мої речі вже були розпаковані. Через півгодини я постукав у сполучні двері до Пат.

— Хто там? — гукнула вона.

— Поліція по боротьбі з аморальністю, — відповів я.

Ключ завищав, і двері розчинились навстіж.

— Ти, Роббі? — в нестямі шепотіла Пат.

— Я! — сказав я. — Переможець пані Рексрот! Власник коньяку і порто-ронко. — Я вийняв з кишень халата пляшки. — А тепер кажи одразу: скільки чоловіків уже побувало тут?

— Не було нікого, крім футбольної команди та посиленого симфонічного оркестру, — заявила вона сміючись. — Ах, любий, тепер знову до нас повернулись наші старі, щасливі дні!

Вона заснула, поклавши голову мені на груди. Я ще довго не спав. У кутку палати горіла маленька лампочка. Сніжинки тихо шурхотіли в шибки вікна, і здавалося, що у цих м'яких, золотавокоричньових сутінках зупинився час. У палаті було досить тепло. Іноді в трубах центрального опалення щось потріскувало. Пат ворушилась уві сні, ковдра поволі сповзла вниз і шурхнула на підлогу. "Ах, — майнуло у мене в голові, — яка бронзова, блискуча шкіра! Дивні вузенькі коліна! Ніжна таємничість грудей!" Її волосся лоскотало мені плече, а губами я відчував биття пульсу на її руці. "Тобі судилося вмерти, — думав я. — Але ти не можеш померти. Ти — саме щастя".

Я обережно знову накрив її ковдрою. Пат щось пробурмотіла й стихла, повільно засунувши знову свою руку мені під голову.

XXVII

Наступні дні безперервно йшов сніг. Пат температурила й мусила лежати в постелі. У багатьох хворих підвищилась температура.

— Це через погоду, — пояснив Антоніо. — Надто тепло, і цей альпійський вітер. Саме отака погода і наганяє температуру.

— Любий, вийди хоч трохи надвір, — сказала Пат. — Ти вмієш ходити на лижах?

— Ні. Де я міг навчитись? Я ж ніколи не був у горах.

— Антоніо навчить тебе. І сам матиме якусь втіху, Він любить тебе.

— Краще я вже лишуся тут.

Вона трохи підвелась на ліжку. Нічна сорочка сповзла їй з плечей. Страшно вузенькі вони стали. І шия теж була дуже тонка.

— Роббі, — сказала вона, — зроби мені люб'язність. Мені не подобається, коли ти сидиш отак біля мене, хворої. Вчора і позавчора, це вже більше ніж досить.

— Я охоче посиджу тут, — відповів я. — Не відчуваю палкого бажання лізти в сніг.

Вона шумно зітхнула, і я почув якийсь незвичайний хрип у неї в грудях.

— У цьому я маю більший досвід, ніж ти, — сказала вона, спираючись на лікоть. — Це буде краще для нас обох. Ти сам переконаєшся потім. — Вона стомлено посміхнулася: — Сьогодні пополудні і ввечері ти ще насидишся тут. А вранці мене це непокоїть, мій любий. Вранці, коли температуриш, жахливий вигляд. А ввечері зовсім інакше. Я легковажна й пуста — не хочу, щоб ти мене бачив, коли буваю бридка.

— Що ти. Пат!.. — Я встав. — Ну, добре, я трохи прогуляюсь надворі з Антоніо. А опівдні знову буду тут. Сподіваюсь, що не поламаю своїх кісток на тих дерев'янках.

— Ти хутко навчишся, любий. — Стурбований вираз на її обличчі зник. — Ти дуже швидко почнеш чудово бігати на лижах.

— А ти швидше зможеш тоді чудово вигнати мене надвір, — сказав я і поцілував її. Руки в неї були вологі й гарячі, а губи сухі й припухлі.

Антоніо жив на третьому поверсі. Він дав мені свої п'єкси і пару лиж. Вони підходили мені, бо ми були однакові на зріст. Ми пішли на учбову площадку, що була на лузі за селом. Дорогою Антоніо допитливо поглядав на мене.

— Температура викликає тривогу в людини, — сказав він. — У такі дні тут траплялися незвичайні речі. — Він поклав лижі поперед себе і закріпив їх. — Але найгірше — чекати й нічого не робити. Це доводить людину до божевілля і до загибелі.

— Здорових так само, — відповів я. — Адже стоїш поруч і нічого не можеш вдіяти.

Він хитнув головою.

— Деякі з нас працюють, — говорив він далі, — інші прочитують цілі бібліотеки. Але багато хто поводиться по-школярськи, ухиляється від постільного режиму, як колись від гімнастики, і злякано хихикає, тікаючи до магазинів або кондитерських, коли проходить лікар. Потай курять, потай п'ють, незважаючи на заборону, влаштовують у санаторії безглузді маскаради, безглузді витівки, розпускають плітки, — так вони рятуються від порожнечі.

68 69 70 71 72 73 74