Звідти я ходив до Бланкенберга, Гейста і навіть до Кнокке. В неділю і в базарні дні я готував у цій вафельниці вафлі по-брабантському і продавав їх у навколишніх селах. Вафельниця була в мене чистенька, змащена жиром. А вафлі, ці чужоземні ласощі, добре спродувались. Коли ви хочете знати, чому ніхто не впізнавав мене, я можу сказати: тому, що я мазав обличчя і фарбував волосся в рудий колір. Що ж до вовчої шкури, на яку ви показуєте пальцями, злісно мене допитуючи, я вам скажу, бо зневажаю вас: я вбив двох вовків у Равесгоольському і Мальдегемському лісі, зшив їхні шкури докупи і залазив у них. А ховав їх у ящику в дюнах біля Гейста. Там і одежу ховав, зняту з убитих, щоб згодом продати її при добрій нагоді.
— Підсуньте його ближче до вогню, — сказав суддя.
Кат підсунув його ближче.
— Де твоє золото? — знову запитав суддя.
— Цього король не знатиме, — відповів рибник.
— Підсмаліть-но його дужче свічками, — сказав суддя. — Підсуньте ще ближче до вогню.
Кат послухався, і рибник заверещав:
— Я нічого не скажу. Я вже й так багато набалакав, досить, щоб мене спалили. Я не чаклун — чого ви мене смалите? Кров іде з моїх ніг, бачите самі, кров іде. Ці чоботи немов з розпеченого заліза. Моє золото? Еге ж, це мої єдині друзі на цьому світі… Відсуньте мене від вогню. Вони в моєму льоху, в Римскапелі, у скрині… Залиште їх мені! Змилуйтесь і пожалійте, панове судді! Проклятий кате, забери свічки… А він ще гірше смалить… Гроші в скрині з подвійним дном, загорнуті в повсть, щоб не бряжчали, як пересувати скриню. Ось тепер я все сказав. Відсуньте мене!
Коли його відсунули від вогню, він злісно засміявся.
Суддя запитав, чого він сміється.
— Того, що більш не пече, — відповів він.
Суддя запитав його:
— А чи ніхто не просив тебе показати твою зубату вафельницю?
Рибник відповів:
— Та й інші такі самі, тільки в моїй просвердлено дірочки, куди я вгвинчував залізні зуби. Вранці я їх виймав; селяни охочіше купували мої вафлі, аніж в інших продавців. Вони їх називають waefels met brabandsche knoopen (вафлі з брабантськими ґудзиками), бо коли зуби повиймати, то дірочки залишають на вафлях маленькі кружечки, схожі на ґудзики.
Тоді суддя запитав ще:
— Коли ти нападав на свої нещасні жертви?
— І вдень і вночі. Вдень, особливо в суботу, коли в Брюгге бував великий базар, я блукав по дюнах і шляхах зі своєю вафельницею, чигаючи на перехожих. Коли я бачив селянина, який ішов понуро й сумно, я його не зачіпав, бо це означало, що в гаманці у нього порожньо. Якщо ж подорожній був веселий, то я знав, що у нього гроші є. Я йшов за ним назирці, кусав його зненацька за шию і відбирав у нього гаманця. І це не тільки тут, у дюнах, а й по всіх шляхах і путівцях.
Тоді суддя сказав йому:
— Кайся і молись Богові.
Але рибник почав блюзнити:
— А хіба ж не Господь Бог створив мене таким, як я є? Я чинив не зі своєї волі, а з волі природи. Тигри люті, ви несправедливо караєте мене! Не паліть мене… Я не зі своєї волі чинив таке! Пожалійте, я бідний і старий. Я й так умру від ран. Не паліть мене!
Тоді його привели до Vierschare, під липу, щоб оголосити вирок перед усім народом.
І він був засуджений, як жахливий злочинець, душогуб і блюзнір, до такої кари: язика йому проштрикнути розпеченим залізом, праву руку відрубати, а самого палити на повільному вогні до смерті перед брамою ратуші.
А Торія кричала:
— Так йому й треба. Тепер він заплатить за все!
А народ кричав:
— Lang leven de Heeren van de wet! (Хай живуть панове судді!)
Рибника відвели у в'язницю, де йому дали м'яса й вина. Він дуже зрадів і сказав, що зроду ще не їв і не пив так смачно, але ж король не збідніє від того, що почастує його наостанку добрим обідом, бо він успадкує по ньому все його майно.
І він гірко засміявся.
Другого дня, на світанку, коли його вели на страту, він побачив Уленшпігеля, який стояв біля вогнища, і крикнув, показуючи на нього пальцем:
— Оцього-о також треба стратити як убивцю старого чоловіка! Десять років тому він кинув мене в канал у Дамме за те, що я доніс на його батька. А я ж вчинив це як вірнопідданий його католицької величності.
З дзвіниці Собору Богоматері залунав похоронний дзвін.
— По тобі також дзвонить цей дзвін, — гукнув рибник до Уленшпігеля, — тебе повісять, бо ти вбивця!
— Рибник бреше! — закричав натовп. — Бреше душогуб, катюга!
А Торія, наче божевільна, жбурнувши в нього камінь, поранила йому лоба й крикнула:
— Якби ж то він тебе втопив! Ти не вбив би моєї донечки, кровопивце!
Уленшпігель не відізвався й словом, а Ламме сказав:
— А хто бачив, як він тебе кидав у канал?
Уленшпігель мовчав.
— Ніхто не бачив, — кричав народ, — він бреше, катюга!
— Ні, не брешу! — вигукнув рибник. — Він кинув мене в воду, хоч як я благав пощади, і я ледве врятувався, вчепившись за човен коло берега. Мокрий як хлющ, я весь тремтів і насилу доліз до свого убогого житла. Я лежав у пропасниці і мало не вмер, бо ніхто не доглядав мене.
— Ти брешеш! — перебив його Ламме. — Ніхто цього не бачив.
— Ніхто, ніхто не бачив! — кричала Торія. — У вогонь катюгу! Перед смертю йому потрібна ще одна жертва, у вогонь його, хай заплатить! Він бреше! Якщо ти й зробив це, Уленшпігелю, не признавайся. Ніяких свідків нема. Хай розплатиться на повільному вогні, під розпеченими кліщами!
— Ти хотів його вбити? — спитав суддя Уленшпігеля.
Уленшпігель відповів:
— Я кинув у воду донощика, вбивцю Клааса. Попіл бився в мої груди.
— Він признався! — крикнув рибник. — Він також повинен умерти. Де шибениця? Хай я подивлюся. Де кат з мечем правосуддя? Подзвін також і по тобі, негіднику, що намірявся вбити старого чоловіка.
Уленшпігель знову сказав:
— Я кинув його в воду, щоб утопити. Попіл бився в мої груди.
А жінки з натовпу кричали:
— Навіщо ти признався, Уленшпігелю? Ніхто ж не бачив. Тепер ти вмреш.
А рибник реготав, аж підстрибував від зловтіхи, ворушачи зв'язаними руками, обмотаними закривавленим ганчір'ям.
— Він помре! — кричав рибник. — Він піде з цього світу в пекло з мотузкою на шиї, як злодій, волоцюга, вбивця. Він помре. Бог справедливий.
— Ні, він не помре, — сказав суддя. — У Фландрії, по закону, коли минуло десять років після вбивства, злочинець не підлягає карі. Уленшпігель скоїв лихий учинок, але з синівської любові, і його за це не притягнуть до суду.
— Хай живе закон! — гукнув народ.
Із дзвіниці Собору Богоматері залунав похоронний дзвін.
І рибник, заскреготівши зубами, похилив голову і заплакав уперше в житті.
Йому відрубали руку, проштрикнули язика розпеченим залізом і спалили на повільному вогні перед ратушею в присутності суддів.
Перед смертю він закричав:
— Король не дістане моїх грошей, я збрехав… Тигри кровожерні!.. Я ще вернуся, щоб вас покусати.
А Торія кричала:
— Ось розплата, ось розплата! Гляньте, як корчаться його руки, ноги, що поспішали на вбивство. Вже димить тіло душогуба! Його біла шерсть, шерсть гієни, горить на блідому писку! Це розплата! Це розплата!
І рибник вмер, виючи як вовк.
А із дзвіниці Собору Богоматері лунало подзвіння.
А Ламме та Уленшпігель знову сіли на своїх ослів.
А Неле-страдниця залишилася біля Катліни, що кричала безперестану:
— Заберіть вогонь! Голова горить! Вернися до мене, Гансе коханий.
Книга четверта
1
У Гейсті Уленшпігель і Ламме дивилися з дюни, як прибувають з Остенде, Бланкенберга, Кнокке рибальські судна, повні озброєних людей, які, за прикладом зеландських гезів, носили на шапках срібний півмісяць із написом: "Краще служити туркові, аніж папі".
Уленшпігель був радий, він співав жайворонком, а йому відповідав бойовий крик півня.
Поспродавши наловлену рибу, люди сходили на берег в Емдені. Там ще перебував Гільйом де Блуа[209], що з наказу принца Оранського лаштував кораблі.
Уленшпігель і Ламме прибули в Емден саме тоді, коли з наказу Трелонга кораблі гезів вийшли в море.
Трелонг просидів у Емдені одинадцять тижнів і знудився страшенно. Він усе ходив то з корабля на берег, то з берега на корабель, наче ведмідь на ланцюгу.
Тиняючись по набережній, Уленшпігель і Ламме побачили одного пристойного видом, але трохи смутного сеньйора, що виколупував своїм списом камінь з бруку. Хоч йому й не щастило цього зробити, проте він намагався довести справу до кінця. А позад нього в цей час якийсь пес гриз кістку.
Уленшпігель підійшов до пса і вдав, ніби хоче відібрати в нього кістку. Пес загарчав. Уленшпігель і далі дражнив його. Пес почав несамовито гавкати.
Сеньйор, обернувшись на гавкіт, сказав до Уленшпігеля:
— Чого ти причепився до собаки?
— А навіщо ви, мессіре, причепилися до бруку?
— Це зовсім не одне й те саме, — відповів сеньйор.
— Різниця невелика, — мовив Уленшпігель. — Пес держиться за свою кістку і не хоче її віддати, а камінь держиться за брук і хоче там залишитись. Коли такі люди, як ви, б'ють байдики на вулиці, то невелика біда, якщо такі люди, як ми, побайдикуємо біля пса.
Ламме тримався позад Уленшпігеля і не озивався й словом.
— Хто ти? — запитав сеньйор.
— Я Тіль Уленшпігель, син Клааса, спаленого на вогнищі за віру.
Тут він заспівав жайворонком, а сеньйор відповів півнем.
— Я адмірал Трелонг, — сказав сеньйор, — чого ти хочеш від мене?
Уленшпігель розповів про свої пригоди і передав йому п'ятсот каролю.
— А хто цей товстун? — запитав Трелонг, показуючи пальцем на Ламме.
— Мій вірний товариш, — відповів Уленшпігель. — Він хоче, як і я, заспівати на твоєму кораблі могутнім голосом аркебузи пісню визволення рідної землі.
— Ви обидва добрі хлопці, — сказав Трелонг. — Ідіть на мій корабель.
Це було в лютому. Дув різкий вітер, брався добрячий мороз. Пронудившись ще три тижні, Трелонг покинув нарешті Емден. Відпливши з Флі[210], він узяв курс на Тессель[211], але змушений був повернути на Вірінген[212], і тут його корабель застряв серед льоду.
Незабаром навколо корабля знялася весела метушня — катання на санчатах і на ковзанах. Хлопці-ковзанярі були всі в оксамиті, дівчата — у кофтах і спідницях, гаптованих золотом, бісером, з червоними, блакитними облямівками. Юнаки і дівчата гасали туди й сюди, сміялися, мчали одне за одним низкою або парами, співали на льоду пісень про кохання або заходили випити пива чи горілки в крамнички, прикрашені прапорами, закусити апельсинами, фігами, peperkoek'ами, schol'ями (камбалою), яйцями, вареними овочами, heetekoek'ами, тобто оладками, й вінегретом, а навколо під полозками санчат скреготів лід.
Ламме, шукаючи свою дружину, також бігав на ковзанах, як і вся ця весела компанія, але часто падав.
Тим часом Уленшпігель надибав невеличку таверну на набережній, де можна було випити й попоїсти за недорогу ціну; йому також приємно було погомоніти зі старою baesine.
Якось у неділю, о дев'ятій годині, він зайшов туди пообідати.
— Однак, — мовив він до вродливої жіночки, що підійшла прислужити йому, — як же ти помолоділа, хазяєчко, де ділися твої колишні зморшки? У твоєму ротику всі твої зубки білі й цілі, а щічки червоні, як вишні.