числом 1305 тис., а перед революцією населення Кубані становило 2089 тис., з яких 1037 тис. були козаки.
За царату козацтво як військова сила перебувало в розпорядженні уряду — і під час війни, і у випадках придушення бунтів і революційних демонстрацій — і часто було досить ефективним знаряддям режиму. Роль козаків у такому жахливому явищі, яким були погроми, також добре відома. Взагалі слово "козак" у Росії часто вживали стосовно вояків усіх видів кавалерії, а також кінних поліцаїв, що утруднювало ідентифікацію козацтва для західних дослідників.
Козаки являли собою багато в чому привілейовану та досить вільну мілітарно-сільськогосподарську громаду. Рівень їхньої освіти перед революцією князь П. Кропоткін у своїй статті в Британській Енциклопедії характеризує як вищий від пересічного російського рівня.
У безладді 1917–1918 рр. козаки проголосили свої землі незалежними. Загалом вони схилялися в бік білих армій, до яких приєдналися численні донські лідери. Але це не було одностайним, як показує Михайло Шолохов у своїй епопеї "Тихий Дон". Він також дає зрозуміти, що багато козаків, котрі спочатку досить прихильно ставилися до червоних або принаймні трималися нейтралітету, були змушені до активного опору більшовицькому теророві.
На Кубані та на Дону комуністи були навіть слабкіші, ніж в Україні. Більше того, козаки становили для них складнішу проблему з інших причин. На відміну від українських селян їхні традиції, організація, весь спосіб життя мали військовий характер. До того ж козацькі станиці були не тими осередками, які можна було придушити купкою міліціонерів, а великими селищами аж до 40 тис. мешканців, якщо не більше.
У 1922–1923 рр. і у 1928 р. відбулися козацькі повстання. Взагалі боротьба за колективізацію проходила на цих теренах украй напружено. У листопаді 1929 р. тут було розквартировано значні військові з'єднання. На додаток до міліційних частин на Дону розмістилися 14-та Московська стрілецька дивізія та ще дві дивізії для підсилення військ Північно — кавказького округу.
Ми не маємо наміру знову описувати процес розкуркулення та колективізації у цих районах, хіба що зазначимо виняткову впертість опору та утримування досить високої пропорції одноосібних господарств аж до 1933 р. — попри найсуворіші заходи більшовиків. Зокрема, було депортовано велику кількість дорослого населення, а з числа молодих людей, мобілізованих на дорожні роботи, багато померло. Врешті-решт влада вдалася щодо козаків до терору голодом.
* * *
Козацький опір стримував упровадження голоду довше, ніж будь-де. Як висловився перший секретар Північне-Кавказького крайкому партії Б. Шеболдаєв, у 1932 р. "куркулі знову намагалися боротися з нами у питанні хліба, на цей раз використовуючи колгоспи як базу для своїх дій"; отже довелося відрядити "групу членів ЦК під проводом товариша Кагановича до нас, щоб допомогти нам виправити становище". Ця комісія з'явилася в Ростові на початку листопада 1932 р. Вона відразу зустрілася з членами Північно-Кавказького крайкому і призначила спеціальних уповноважених для кожної округи. 4 листопада горезвісний сталінський поплічник Шкирятов був ухвалений ЦК як голова комісії для чистки північно-кавказьких і особливо кубанських партійних організацій від "осіб, ворожих комунізмові, що проводять куркульський курс". А двома днями пізніше вийшла інструкція про проведення подібної чистки комсомолу.
12 листопада, доповідаючи про стан справ, Шеболдаєв зазначав, що, наприклад, голова одного з колгоспів, колишній червоний партизан, нагороджений орденом Червоної Зірки, приховав половину державного хліба, — і таких фактів були сотні. Це переважало особливо на Кубані, де окопалася, як він висловився, величезна кількість "білогвардійського охвістя". Зокрема, у станиці Полтавській, яка свого часу активно опиралася більшовицьким військам, дві третини селян все ще були одноосібниками.
Із усього випливало, що кампанія хлібозаготівель зазнає провалу в багатьох округах. Навіть у великому радгоспі "Кубань" площею 87,5 тис. га, який роками слугував зразком "комуністичної організації праці", третину робітників і адміністраторів звільнили і близько двох третин членів партії піддали чистці за "саботаж".
Сер Джои Мейнард, який відвідав цей регіон і загалом заперечував наявність там голоду, згадує про депортування з Північного Кавказу та особливо з Кубані комуністів і місцевих відповідальних урядовців, котрі намагалися покращити становище селян, і додає, що смертність там була дуже високою.
Зрештою на Дону та Кубані оголосили надзвичайний воєнний стан під приводом епідемії холери (цей відомий метод був використаний також під час Новочеркаського бунту 1962 р.). У січні 1933 р. весь край повністю підпорядкували спеціальній комісії, уповноваженій "впроваджувати примусову працю, депортувати та карати навіть смертю тих, що опиралися". Тоді кожна камера ростовської тюрми вміщувала до 50 ув'язнених.
Нападки Шеболдаєва на станицю Полтавську не були простою словесною погрозою. 17 грудня 1932 р. за розпорядженням голови крайвиконкому депортували всіх 27 тис. мешканців станиці.
Партизанський рух у цій окрузі існував до 1925 р., а окремі групи діяли і значно довше. У 1929–1930 рр. депортували 300 з 5600 господарств і судили 250 осіб за невиконання зернових заготівель, із числа яких близько 40 розстріляли. "Бабський бунт" у цій місцевості очолили вдови червоних партизанів. У 1930–1931 рр. там провели серію арештів підозрюваних членів "Спілки визволення України".
Тепер, у грудні 1932 р., у Полтавській відбулося справжнє повстання, учасники якого вбивали співробітників ОДПУ та активістів; станиця перейшла під контроль повстанців, котрі відрядили свої ескадрони до сусідніх селищ із закликом приєднатися до них. Одначе вони робили це надто повільно, і владі вдалося сконцентрувати коло Полтавської переважаючі сили і після тяжких боїв знову взяти станицю у свої руки.
Начальник ОДПУ Кубаєв віддав наказ: через те що Полтавська опинилася в руках куркулів, депортувати все населення, за винятком кількох лояльних громадян. Із цією метою оголосили воєнний стан, а жителів попередили, що за будь-яке порушення наказів винуватці отримають "найвищу міру соціалістичної законності — розстріл": це стосувалося тих, хто "проводив агітацію, ширив провокаційні чутки, спричиняв паніку або плюндрував власність чи продукцію". Згодом до станиці наїхали російські поселенці, і її перейменували в "Красноармейскую".
Полтавська операція набула великого розголосу як "приклад для інших", але не єдиний приклад. Подібні акти було вчинено у станицях Уманській, Медведицькій, Мишатівській та іи. Повстанців великої станиці Лабинської судили в Армавирі, і багато дістали смертні вироки, хоча її мешканців в основному не висилали. Рой Медведєв зазначає, що населення 16 станиць повністю депортували на Крайню Північ загальним числом десь 200 тис. У деяких станицях (наприклад, Іванівській) депортували лише половину населення, одначе всі ці цифри стали частиною загальних даних, які вражають.
Один військовий розповідає про своє прибуття до станиці Брюховецької в Армавирському окрузі, яка перед тим мала 20 тис. населення. Як і в інших місцях, кілька місяців тому придушили спробу повстання й усіх уцілілих — чоловіків і жінок, дітей та інвалідів — депортували, за винятком якоїсь старої пари. На вулиці виріс бур'ян висотою з дерево, а зруйновані та покинуті хати ледь було видно. Він увійшов у дім: "За півхвилини, що я провів там, я побачив два людських трупи. Стара жінка сиділа на підлозі, і голова з сивим нечесаним волоссям упала їй на груди. Вона похилилася на ліжко, широко розставивши ноги. ЇЇ мертві руки схрещувалися на грудях. Вона вмерла саме так, віддавши Богові душу, і як хрестилася, так і застигла навіки. Чиясь жовта рука простяглася з ліжка і лежала на голові жінки. На ліжку виднілося тіло старого чоловіка в домотканій сорочці та штанях. Старі підошви ніг стирчали над краєм ліжка, і видно було, що ці ноги багато ходили по землі. Я не міг бачити обличчя чоловіка, воно було обернуте до стіни. З соромом мушу признатися, мені було справді страшно. Чомусь та рука, що лежала на голові старої, особливо потрясла мене. Можливо, в останньому зусиллі старий опустив руку на голову своєї мертвої жінки, і так вони обоє й померли. Коли це сталося — тиждень тому чи два?" Але все ж таки там була одна жива душа. Голий чоловік із довгим волоссям і бородою воював зі зграєю кішок під акацією за володіння мертвим голубом. Він збожеволів, але оповідач зміг поєднати в одне ціле його історію. Той був комуніст і голова місцевої сільради, але з початком колективізації розірвав свій партквиток і приєднався до повстанців, їх у більшості розстріляли, але йому вдалося заховатися в малярійних болотах поблизу річки Кубані. Його жінка та діти були серед депортованих. Чоловікові якось удалося пережити зиму, а тоді він повернувся до свого старого дому — останній мешканець того, що колись було великим і заможним селищем…
* * *
Як і в Україні, національна культура зазнала у цьому регіоні сильних утисків, але тут вони були ще жорсткіші. У 1926 р. на Північному Кавказі проживало З 107 000 українців, ізних 1 412 276 — лише на Кубані. Існувало багато українських шкіл, які перебували під юрисдикцією Скрипника як тодішнього наркома освіти. У Краснодарі працював український педагогічний інститут, у станиці Полтавській — педагогічний технікум.
У грудні 1929 р., під час загальної культурної чистки в Україні, заарештували деяких науковців кубанського походження. У 1932–1933 рр. місцева преса (зокрема газета "Молот") вже рясніла звинуваченнями багатьох визначних осіб у "місцевому націоналізмі". На початку 1933 р. було арештовано чимало партійно-державних та культурних діячів, у тому числі майже всіх професорів українських навчальних закладів. Російська мова стала витіснювати українську як мова навчання. А між 1933 та 1937 роками всі 746 українських початкових шкіл на Кубані перетворили на російські.
Роздавлена, знелюднена депортуваннями, повністю денаціоналізована Кубань потерпіла, мабуть, більше, ніж інші регіони. Можна стверджувати, що влада досягла тут повної перемоги над місцевим населенням.
* * *
Серед тих, кого не депортували, розпочався голод.