Ми йшли, тремтячи, ковзаючи по гнилому листі, важко дихаючи, врозсип, наче військо у відступі. Познаходили один одного ми вже на дорозі. За які дві години ми могли бути у Мілані. Перед тим як сісти у свою машину разом з Ґарамондом, Альє попрощався з нами:
— Пробачте, що я зірвав виставу. Я хотів лише познайомити вас із чимось, тобто з кимось, хто існує навколо нас, і на кого, по суті, ви теж тепер працюєте. Але більше бачити вам не можна. Коли мене повідомили про цю подію, я мусив пообіцяти, що ми не заважатимемо церемонії. Наша присутність могла кепсько вплинути на наступні фази.
— А свині? Що там відбувається зараз? — поцікавився Бельбо.
— Все, що міг сказати, я сказав.
63
— Про що нагадує тобі ця риба?
— Про іншу рибу.
— А про що нагадує тобі інша риба?
— Про іншу рибу.
Joseph Heller. Catch 22,
New York, Simon & Schuster, 1961, XXVII
Я повернувся з П'ємонта з почуттям провини. Але, побачивши Лію, забув про всі жадання, які озивалися в мені останнього часу.
І все ж ця подорож залишила в мені інші сліди, і тепер мене непокоїть, що тоді вони не викликали в мені тривоги. Я остаточно впорядковував, розділ за розділом, ілюстрації для історії металів і більше не був у змозі встояти перед демоном подібностей, як це вже зі мною трапилось у Ріо. Чим відрізнялися між собою ця циліндрична піч Реомюра 1750 року, інкубатор для яєць, атанор XVII століття, материнська утроба і темна матка для висиджування хтозна-яких містичних металів? Це було так, ніби у п'ємонтському замку, який я відвідав минулого тижня, розмістили Дойчес музеум.
Мені ставало дедалі важче відмежовувати світ магії від того світу, який сьогодні називають Всесвітом точності. Я зустрічав персонажів, про яких виніс зі школи уявлення як про носіїв математичного та фізичного світла серед забобонної темноти, і відкривав, що вони працювали, стоячи одною ногою в Кабалі, а другою — в лабораторії. Невже це наші дияволісти змушували мене перечитувати своїми очима всю історію? Але потім я знаходив цілком вірогідні тексти, де розповідалось, як фізики-позитивісти, ледве одержавши університетські дипломи, йшли на спіритичні сеанси та засідання астрологічних гуртків, і як Ньютон дійшов до закону всесвітнього тяжіння, бо вірив в існування окультних сил (мені пригадалися його дослідження розенкройцерської космології).
Я вважав своїм науковим обов'язком ставитись до всього з недовірою, але тепер мусив з недовірою ставитися й до вчителів, котрі навчили мене бути недовірливим.
Я сказав собі: я такий самий, як Ампаро, — не вірю, але підкоряюсь. І я ловив себе на тому, що роздумую над тим фактом, що, по суті, висота великої піраміди справді становить одну мільярдну відстані Земля — Сонце, що між міфологією кельтів та міфологією американських індіян справді простежуються аналогії. І я починав ставити запитання до всього, що мене оточувало, — до будинків, вивісок крамниць, хмар на небі та Гравюр у бібліотеці, прагнучи, щоб вони мені розповіли не свою, а іншу історію, яку вони, звісно, приховували, але яку, зрештою, відкривали з причини своїх таємничих подібностей і завдяки їм.
* * *
Мене врятувала Лія, принаймні тимчасово.
Я розповів їй усе (майже все) про поїздку до П'ємонта. Вечір за вечором я повертався додому з новими дивовижними фактами, додаючи їх до свого перехресного каталога. Вона примовляла: "Поїж, ти ж худий, як тріска". Одного вечора вона сіла поруч із письмовим столом, розділивши свою гриву посередині чола, щоб дивитись мені просто у вічі, і згорнувши руки на колінах, як це роблять домогосподарки. Вона ніколи раніш не сідала в такій позі, розставивши ноги, з натягнутою між колінами спідницею. Я подумав, що ця поза не дуже вишукана. Але потім розглянув її лице, і воно, вкрите легким рум'янцем, здалося мені ще більш розпроміненим, ніж завжди. Я слухав її — але ще не знав чому — з шанобою.
— Піме, — сказала вона, — мені не подобається те, як ти ставишся до роботи в "Мануціо". Раніше ти збирав факти, як збирають мушлі. А тепер здається, ніби ти викреслюєш номери в лотереї.
— Мене це розважає, та й годі.
— Ти не розважаєшся, а захоплюєшся, а це різні речі. Уважай, через них можеш позбутися глузду.
— Не треба перебільшувати. Якщо хтось божевільний, то це вони. Ніхто не стає божевільним, працюючи санітаром у божевільні.
— Це ще треба довести.
— Ти знаєш, що я завжди недовірливо ставився до аналогій. А тепер я опинився на святі аналогії — Коні-Айленд, Перше травня в Москві, Ювілейний рік аналогій — я усвідомлюю, що деякі з них вірогідніші за інші, і запитую себе, а може, все це справді має під собою ґрунт.
— Піме, — мовила Лія, — я бачила твої картки, адже це мій обов'язок — їх упорядковувати. Хоч би що там відкрили твої дияволісти, все це вже тут, дивись, — і вона поплескала себе по животі, по боках, по стегнах та по чолі. Сидячи напроти мене з розставленими ногами, на яких напиналася спідниця, вона, така тендітна й гнучка, була схожа на здорову, міцної статури годувальницю, і погідна мудрість осявала її матріархальною авторитетністю.
— Піме, архетипів нема, є тіло. Всередині живота гарно, адже там росте дитина, туди встромляється твій пташок, веселий і стрімкий, і тече добра, смачна їжа, — ось чому печера, яр, тунелі, підземелля гарні й важливі, навіть лабіринт, адже він влаштований, як наші добрі й святі тельбухи, і коли хтось відкриває щось важливе, то воно виходить саме звідти, бо звідти з'явився й ти у час твого народження, бо плодючість завжди міститься в якійсь дірі, де щось спершу гниє, а тоді — ось на тобі, маленький китаєць, фінік, баобаб. Але зверху краще, ніж внизу, бо якщо ти стоятимеш головою вниз, кров припливатиме тобі до голови. бо ноги смердять, а волосся не дуже, бо краще залізти на дерево й збирати фрукти, ніж опинитися під землею і годувати хробаків, бо рідко ти зазнаєш болю, зачепивши щось зверху (хіба що на горищі), а звичайно ти робиш собі боляче, падаючи додолу, ось чому висота — ангельська, а низ — диявольський. Але оскільки справедливе й те, що я сказала раніше про свій животик, то істинні обидва твердження: внизу і всередині чудово в одному розумінні, а нагорі й назовні — в іншому, і дух Меркурія та вселенська суперечність не мають до цього жодної причетності. Вогонь тримає тепло, а холод викликає у тебе запалення легенів, особливо якщо ти мудрець, який жив чотири тисячі років тому, отже, вогонь має таємничі властивості, до того ж він варить тобі курку. Але холод не дає цій самій курці псуватися, а вогонь, якщо до нього доторкнутися, викличе у тебе отакенний пухир, отже, якщо ти розмірковуєш про щось, що зберігається тисячоліттями, як, приміром, мудрість, ти повинен робити це на горі, у вишині (а ми бачили, що це прекрасно), до того ж у печері (яка так само чудова) і в вічному холоді тибетських гір (що найкраще зі всього). А якщо хочеш знати, чому вся мудрість приходить зі сходу, а не зі швейцарських Альп, то ось тобі відповідь: коли тіло твоїх предків зранку прокидалося, було ще темно, і воно дивилося на схід, сподіваючись, що з'явиться сонце і не буде дощу.
— Так, матінко.
— Звичайно, що так, дитино моя. Сонце чудове, бо воно корисне для тіла і має достатньо глузду, щоб з'являтися щодня, отже, чудовим є те, що повертається, а не те, що минає і пропадає без сліду. Найзручніший спосіб повернутися туди, де ти вже проходив, не йдучи двічі тією самою дорогою, — це йти по колу. А що єдина тварина, яка згортається в коло, — змія, то саме тому є стільки культів і міфів, пов'язаних зі змією, бо ж важко зобразити повернення сонця, згортаючи калачиком гіпопотама. Крім того, якщо ти маєш провести церемонію викликання сонця, тобі треба рухатися колом, адже, рухаючись по прямій, ти віддалятимешся від дому і церемонія буде дуже короткою, з іншого боку коло — це найзручніша для обрядів структура, це відомо також пожирачам вогню, що виступають на майданах, адже у колі всі бачать однаково того, хто стоїть у центрі, а якби ціле плем'я вишикувалося вздовж прямої лінії, як взвод солдатів, то ті, хто стояв би далі, нічого б не бачили, ось чому коло і круговий рух та циклічне повернення становлять основу всякого культу та всякого обряду.
— Так, матінко.
— Звичайно, що так. А тепер перейдімо до магічних чисел, які так подобаються твоїм авторам. Один — це ти, адже ти — не два, одна — ота твоя штучка, одна й оця моя штучка, один маємо ніс і одне серце, отже, бачиш, скільки важливих речей є в одиничній кількості. А очі, вуха, ніздрі, мої груди, твої яєчка, ноги, руки, сідниці — по двоє. Три — це наймагічніше число, бо наше тіло його не знає, у нас нема нічого, чого було б по три, отже, це число — надзвичайно таємниче і ми приписуємо його Богові, хоч би де ми жили. Але якщо добре подумати — у мене одна штучка, і в тебе одна штучка — помовч, жарти набік — і якщо ми з'єднаємо ці дві штучки разом, виходить ще одна штучка, і нас стає троє. То хіба потрібно університетського професора, аби виявити, що всі народи мають потрійні божества, трійці й інші подібні речі? Таж релігії вигадували зовсім не за допомогою комп'ютера, все це робили звичайні люди, які кохалися, аж гай шумів, і всі тринітарні структури — зовсім не таємниця, це розповідь про те, що робиш ти і що робили вони. Але дві руки і дві ноги — це вже чотири, і тому чотири теж гарна цифра, особливо якщо подумати, що тварини мають по чотири лапи, а малі діти лазять на чотирьох, про що добре знав Сфінкс. Про п'ять годі й казати, це пальці на руці, а дві руки разом дають ще одне священне число — десять, і навіть заповідей повинно бути обов'язково десять, бо якби їх було дванадцять, то коли священик перераховує — один, два, три, загинаючи пальці, то, підійшовши до двох останніх, мусив би позичати пальців у паламаря. Тепер візьми тіло і полічи все те, що виступає з тулуба, — руки, ноги, голова, прутень, буде шість, а в жінки — сім, тому мені здається, що серед твоїх авторів число шість ніколи не сприймалося серйозно, хіба що двічі по три, адже воно є лише у чоловіків, котрі натомість не мають числа сім, і коли керують вони, то їм хочеться бачити у ньому священне число, забуваючи, що мої груди теж виступають, але менше з тим. Вісім — овва, у нас нема жодної вісімки...