Якщо барон упорався з професійним дуелянтом, то він і справді нездоланний, дістати від нього рану — це не така вже й нестерпна ганьба для самолюбства. До того ж Валомбрезові при всьому його шаленстві здавалося, що вбивство Сігоньяка — вчинок не вельми порядний, здавалося не від якоїсь його чутливості чи вразливості, а тому, що супротивником був дворянин; герцог без ніяких докорів сумління покалічив би або знищив з півдюжини городян, котрі заважали б йому,— кров цих нікчем була для нього що вода з рівчака. Він волів би знищити суперника сам, але перевага Сігоньяка у фехтуванні, перевага, про яку йому нагадувала недавня рана на руці, не давала підстав сподіватися на успіх у новому поєдинку чи в збройному нападі. Отож він більше думав про викрадення Ізабелли, і .думка ця малювала в його уяві манливі любовні картини. Він не сумнівався, що відірвана від Сігоньяка і своїх товаришів, молода актриса пом'якшає і не встоїть перед чарівністю герцога, якого до нестями кохали найвисокопоставленіші придворні дами. Валомбрез був незмінний у своїй пихатій самовпевненості і мав для того доволі підстав, бо навіть у найзухваліших хвастощах молодого вельможі не було ні краплі вигадки. Успіх виправдував усі його домагання. І хоча з Ізабеллою він уже зазнав невдачі, однак і думки не припускав, що його можуть пе любити,— це видавалося герцогові чимось нелогічним, абсурдним, неймовірним і образливим.
"Якщо я подержу її кілька днів десь у відлюдному місці,— казав він собі,— щоб не могла уникати мене, то, безперечно, приборкаю. Буду з нею дуже чемний, ніжний та щирий, і вона скоро й сама дивуватиметься, що могла обходитися зі мною так строго. Побачу, як ця актриса ніяковітиме, мінячись на лиці, як опускатиме довгі вії, коли я зайду, а потім, уже в моїх обіймах, схилить голову мені на плече, ховаючи свою сором'язливість та збентеження. І в поцілунку скаже, що завжди кохала мене, а впиралася задля того, аби ще дужче розпалити мою пристрасть, чи боялася й соромилась як звичайна смертна, котру переслідує бог, а може, говоритиме ще якісь милі дурнички,— жінки, навіть най-цнотливіші, легко знаходять їх у такі хвилини. Зате коли вона душею і тілом буде моя — о! тоді я ломщуся за всі її колишні грубі відмови".
ХУо Малартик за роботою
Дуже сердився молодий герцог, повернувшись з порожніми руками, але й барон лютував не менше, коли довідався про нову вихватку Валомбреза щодо Ізабелли. Хотів одразу ж бігти до нього і викликати на дуель — Тиран та Блазіус довго умовляли його, поки нарешті відрадили: вельможа неодмінно відмовився б від поєдинку, бо ж Сігоньяк де брат, не чоловік, ані визнаний коханець актриси, він не мав ніякого права вимагати пояснень з приводу вчинку, в якому до того ж не було нічого недозволеного. У Франції ніколи не заборонялося залицятись до гарненьких жінок. Бандитський напад на Новому мості, безперечно, менш законний; напевне, й там усе йшло від герцога, але як ти простежиш ті темпі ходи, що зв'язували негідника з вельможним аристократом? Припустімо навіть, що їх розкрили б — як усе довести й де шукати справедливості та захисту від цих підлих нападів? В очах вищого світу Сігоньяк, який приховував своє походження, був просто нікчемним комедіантом, ницим блазнем, коли б він чимось не догодив або заважав у чомусь такому дворянинові, як Валомбрез, той міг просто відлупцювати його палицями, запроторити в тюрму чи вбити, і піхто б за це нічого не сказав. Ізабелла, яка відбиває посягання па свою честь, видалася б кривлякою і святенницею; доброчесність театральних актрис натрапляла не на одного Хому невірного і скептика Піррона 1. Так що відкрито звинуватити герцога не можна було, і це злило Сігоньяка, хоч він мимоволі визнавав слушність порад Ірода й Педанта: не подавати ніяких ознак життя, але пильнувати і прислухатися, бути насторожі, бо той клятий герцог, гарний, мов янгол,-і злий, наче диявол, звісно ж, не відмовиться від своїх домагань, хоч вони й зазнали цілковитої невдачі. Ласкавий погляд Ізабелли, коли вона білими ручками взяла тремтячі руки Сігоньяка і попросила ради любові до неї стримати своє завзяття, остаточно заспокоїв барона, й усе знову пішло звичним ходом.
Перші вистави трупи мали великий успіх. Сором'язлива чарівність Ізабелли, іскристий запал Субретки, витончене кокетування Серафіни, горда дивакуватість капітана Фра-каса, урочиста бундючність Тирана, білі зуби й рожеві ясна Леандра, комічна добродушність Педанта, Лукава дотепність Скапена, досконалий комізм Дуеньї справляли в Парижі таке саме враження, як і в провінції; здобувши визнання в місті, акторам лишалося тепер дістати схвалення королівського двору, там особливо тонкі знавці, які відчувають і розуміють прекрасне; говорили навіть, буцімто акторів запросять у Сен-Жермен, бо сам король, почувши про театр, захотів побачити його, що вельми тішило Ірода, керівника і скарбівничого трупи. Нерідко знатні люди просили дати виставу у них дома, з нагоди якогось свята чи бенкету,— дамам цікаво було побачити трупу, яку прирівнювали до "Бургундського отелю" і театру "Маре".
Отож Ірод, звиклий до таких запросин, не здивувався, коли одного чудового ранку якийсь чоловік, схожий на управителя чи дворецького, вельми поважний — такими бувають че'лядники, що постаріли, слугуючи в знатних домах,— появився в заїзді на вулиці Дофіна і, підступивши до нього, сказав, що хоче від імені свого хазяїна, графа де Померейля, поговорити про справи театру.
Дворецький був одягнений від голови до ніг у чорний оксамит, з ланцюгом золотих дукатів на шиї, в шовкових панчохах, у черевиках з пишними бантами, тупоносих і просторих, що й годяться старому, якому часом дошкуляє подагра. Виложистий комір білів на чорному камзолі, вирізняючи засмагле на свіжому сільському повітрі лице, на якому виступали, наче клапті снігу на античній скульптурі, брови, вуса й борідка. Довге, зовсім сиве волосся спадало аж до плечей, надаючи прибульцеві дуже патріархального і поважного вигляду. Певно, він був з тієї нині вже зниклої породи слуг, які дбають про добробут хазяїв куди більше, ніж про свій власний, дорікають їм за нерозумні витрати, а в трудний час приносять свої мізерні заощадження, щоб підтримати сім'ю, яка годувала їх у дні свого розквіту.
Ірод не міг одірвати захопленого погляду від цього дворецького, милуючись його приємною зовнішністю і щирістю, а той, уклонившись, чемно мовив:
— Отже, ви — той самий Ірод, котрий, неначе Аполлон, твердою рукою керує музами — чудовою трупою, добра слава якої не тільки розійшлася по місту, а й переступила вже його межі, досягнувши володінь мого хазяїна.
— Справді, мені випала ця честь,— відповів Ірод, кланяючись так люб'язно, як тільки можна було при його суворому вигляді трагіка.
— Граф де Померейль,— вів далі старий,— дуже хотів би розважити своїх знатних гостей виставою у себе в замку. Він дійшов думки, що жодна трупа не зробить цього крагДе, ніж ваша, і прислав мене запитати, чи не погодитесь ви дати виставу в його маєтку, за кілька льє звідси. Граф, мій хазяїн,— вельможний пан, який не зважатиме на витрати й нічого не пошкодує, аби тільки ваша уславлена труна прибула до нього.
— Я зроблю все, щоб вдовольнити такого шляхетного добродія,— відповів Тиран,— хоч у цей час найбільших успіхів нам і трудно виїхати з Парижа навіть на кілька днів.
— Трьох днів буде цілком достатньо,— сказав дворецький.— Один на дорогу, другий — па виставу і останній — на поїздку назад. У замку є обладнаний театр, вам треба буде тільки поставити декорації; крім того, граф де Померейль велів мені вручити вам сто пістолів на дрібні дорожні витрати; ще стільки ви одержите після вистави, актриси ж, безперечно, дістануть подарунки — персні, брошки чи браслети, до яких ніколи не буває байдужим жіноче серце.
Поєднуючи слова з ділом, економ графа де Померейля витяг з кишені продовгуватий гаманець — важкий, аж пухлий від грошей, нахилив його і висипав на стіл сто красивих, новеньких, спокусливо сяючих монет.
Погладжуючи широку чорну бороду, Тиран задоволено дивився на ці гроші, що купою лежали на столі. Вволю надивившись, він зібрав монети, склав стовпчиком, а тоді висипав собі в кишеню і на знак згоди кивнув головою.
— Таким чином, ви приймаєте запрошення,— сказав економ,— і я доповім своєму хазяїнові, що ви приїдете.
— Я і мої товариші — в розпорядженні його світлості,— відповів Ірод.— Тепер скажіть мені, коли саме має відбутися вистава і яку п'єсу волів би пан граф, щоб ми могли взяти з собою костюми й усе потрібне для спектаклю.
— Добре було б зробити це в четвер,— мовив економ,— мій хазяїн дуже нетерпеливиться; а в виборі п'єси він покладається на ваш смак і розсуд.
— Остання новинка — це "Комічна ілюзія" 2 молодого норманського автора, який подає великі надії,— мовив Ірод.— Вона зараз дуже популярна.
— Може бути й "Комічна ілюзія": там непогані вірші і прекрасна роль хвальковитого капітана.
— Тепер тільки скажіть точно, щоб ми не блудили, де міститься замок і якою дорогою туди їхати.
Економ графа де Померейля дав такі точні й докладні відомості, що їх вистачило б і сліпому, котрий намацує дорогу костуром; та, певно, побоюючись, що актор у дорозі може переплутати його вказівки — "їдьте прямо, потім зверніть праворуч, а тоді візьміть наліво",— він додав:
— Не обтяжуйте такими буденними, прозаїчними відомостями свою пам'ять, зайняту чудовими віршами наших найкращих поетів — я пришлю лакея, і він проведе вас.
Закінчивши діло, старий почав прощатися, раз у раз кла-пяючись; Ірод відповідав йому тим же, а економ на кожен уклін актора кланявся, згинаючись іще нижче. Скидалося, що то дві дужки трясуться одна навпроти одної в танці святого Віта3. Не бажаючи бути переможеним у цьому змаганні з чемності, Тиран спустився зі сходів, перейшов через увесь двір, зупинився аж на порозі хвіртки і ще раз, уже востаннє, вклонився славному дідуганові — щільно притуливши руки до боків, вигнувши спину й увібравши груди, наскільки дозволяв йому ягавіт, а головою майже торкаючись землі.
Коли б Ірод простежив поглядом за економом графа де Померейля хоча б до кінця вулиці, то, можливо, помітив би, що всупереч законам перспективи, постать його з відстанню не меншала, а ставала більшою.