Я не була скупа до бідних, як на мої статки, то я давала часом і забагато, але це робилось так, між іншим, аби спекатись, свої ж турботи я спрямовувала тільки на родичів. Зовсім іншою була моя небога. Я ніколи не бачила, щоб вона давала бідним гроші, а на ті, що отримувала від мене на бідних, купувала найпотрібніше для них. Ніколи не здавалась вона милішою мені, як тоді, коли плюндрувала мої шафи з одягом та білизною, завжди знаходячи там щось таке, чого я пе посила, що було мені непотрібне, і ці старі речі перешивала і зодягала яку-пебудь обірвану дитину, почуваючи в цьому найбільшу втіху.
її сестра була зовсім іншої вдачі. Вона скидалася на матір, обіцяла зарання стати дуже гарною і привабливою, і, здається, додержить обіцянки; вона вельми дбає про свою зовнішність і вже змалку вміє так причепуритись і вбратись, що це одразу впадає в очі. Я й досі пам'ятаю, з яким захватом вона, ще малою дитиною бувши, крутилась перед свічадом, коли упросила мене почепити їй намисто з пре-* красних перлів, яке залишилось мені після матері і яке вона випадково знайшла у мене.
Спостерігаючи ці різні нахили, мені приємно було думати, що моє добро після смерті буде поділене і знову оживе. Я вже бачила, як батькова мисливська рушниця знову мандрує по полях за плечима мого небожа і як з його ягдташа звисають куропатви; бачила, як весь мій гардероб на великодній конфірмації, припасований до хмаленьких дівчат, виходить із церкви, бачила і кращі свої сукні на скромних міщанських дівчатах у день їхнього весілля, бо На-талія вельми любила зодягати таких дітей і чесних бідних дівчат, хоча мушу тут зауважити, я не помітила, щоб вона виявляла особливу любов чи, так би мовити, потребу в прихильності до якоїсь видимої чи невидимої істоти, що так палко почувала я у дні своєї молодості.
Коли Я тепер думала, що наймолодша в один із таких днів понесе мої перли й коштовності до двору, то була спокійна за свій набуток, що, подібно моєму тілу, вернеться у свою стихію.
Діти виросли і, на мою превелику радість, стали здоровими, гарними створіннями. Я не ремствую, що дядько тримає їх далеко від мене, зрідка бачуся з ними, коли вони бувають десь поблизу або навіть і в місті.
Догляд над усіма дітьми, які виховуються в різних місцях і живуть в різних пансіонах, має один добродій, якого вважають за французького абата, хоча ніхто докладно не знає, звідкіля він.
Я не вбачала спочатку жодного плану в цьому вихованні, поки мені лікар не з'ясував такого: абат переконав дядька, що коли ми хочемо виховати людину, то мусимо спочатку придивитися, куди спрямовані її нахили й бажання. Потім поставити її в такі умови, які могли б задовольнити геть усі її забаганки, щоб вона якнайшвидше досяг-
ігула до того, чого прагне, і коли вона зблудить, щоб завчасно могла спостерегти, що вона на хибному шляху, а коли потрапить на добру путь, щоб міцніше трималася її і йшла нею вперед. Я бажала б, щоб цей дивний досвід удався. З такими хорошими натурами це, мабуть, можливо.
Але чого я не можу в цих вихователях схвалити, це того, що всі вони намагаються віддалити од дітей все, що може заглибити їх у самих себе і наблизити до незримого, единого вірного друга. Еге ж, мені прикро, що дядько навіть і тут вважає мене за небезпечну для дітей. В дійсності в житті нема толерантної людини. Навіть той, хто запевняє, що ладен дати кожному повну волю переконань, намагатиметься заборонити діяльність тим, хто думатиме не так, як він.
Це бажання віддалити од мене дітей засмучує мене тим більше, що більше я впевнююсь у реальності моєї віри. Чому вона не може бути божественного походження, не може мати реального предмета, коли виявляє на практиці свої впливи? Коли ми лише на практиці переконуємось у нашому власному існуванні, то чому не переконатися таким же робом в існуванні істоти, яка напучує нас до всього доброго? І коли я завжди йду вперед і ніколи назад, коли мої вчинки все більше наближаються до ідеї досконалості, створеної мною, коли я кожного дня почуваю, що мені все легше стає робити те, що я вважаю за справедливе, навіть незважаючи на моє немічне тіло, через яке я так багато втрачаю, то хіба ж можна все це з'ясувати лише людською природою, тлінність якої я так глибоко збагнула? По-моєму, аж ніяк.
Я чи й пам'ятаю хоч одну заповідь, нічого не уявляю собі в формі закону; мене тягне якийсь потяг, що завжди скеровує на правильну путь; я вільно йду за своїми переконаннями і відчуваю так же мало обмежень, як і каяття. Хвала богові, що я знаю, кому зобов'язана за те щастя й переваги, про які скромно сміла тільки думати. Я ніколи не впаду в небезпеку бундючитися своїми силами й здібностями, бо збагнула, яких чудищ може людина виплекати й виховати в своїх грудях, якщо не вбереже нас вища сита.
КНИГА СЬОМА
Розділ перший
Прийшла весна у повній красі. Рання гроза, що збиралася цілий день, бурхливо спала на гори і обмила дощем землю, сонце заблисло знову, і на сивому тлі неба з'явилась прекрасна веселка. Вільгельм їхав назустріч їй і сумно дивився на неї.
"Ах,— сказав він подумки,— чи не так само й нам з'являються найкращі барви життя лише на темному тлі? Падають лише краплинами, коли ми аж захлинаємось від захоплення. Веселий день все одно, що й сірий, коли ми байдуже дивимось на нього в смутку, і що ж може найкраще нас зворушити, як не тиха надія на те, що природжені нахили серця нашого не залишаться без предмета? Нас зворушує розповідь про кожний добрий вчинок, зворушує вигляд кожної гармонійної речі, і ми при цьому почуваємо себе не зовсім на чужині, мріємо, що ближче стали до вітчизни, до якої палко прагнуть наші найкращі, найщирі-ші почуття.
Тим часом його наздогнав і приєднався до нього піша-нин. Він швидко йшов, не відстаючи від коня, і після кількох незначних слів звернувся до вершника:
— Коли не помиляюсь, то ми десь уже з вами бачились.
— Я також пригадую вас,— відповів Вільгельм.— Чи не з вами одного разу ми зробили веселу прогулянку на річці.
— Атож! — мовив той.
Вільгельм уважніше придивився до нього і, помовчавши хвильку, сказав:
— Я не знаю, яка зміна могла статися з вами; тоді я вважав вас за лютеранського священика, а тепер ви скорше схожі на католицького.
— От тепер ви не помилились,— промовив той, здіймаючи капелюха і показуючи тонзуру.— А де ж ваша труна? Чи ви довго пробули з нею?
— Довше як слід було. На жаль, коли я згадую часи, які я пробув з нею, то мені здасться, що дивлюся в безмежну порожнечу. Нічим і згадати.
— Тут ви й помиляєтесь. Все, що з нами трапляється, залишає свій слід, все непомітно сприяє нашому розвиткові, але небезпечно здавати собі з цього справу, бо тоді ми або запишаємось і станемо ліниві, або вдаємося в тугу і малодушність, а те і друге має однаково шкідливі наслідки. Найкраще ж усього — робити справу, яка найближче до нас лежить, себто зараз треба поспішитися до мети нашої мандрівки.
Вільгельм запитав, чи далеко ще до Лотарієвого маєтку. Той відповів, що він лежить за горою.
— Можливо, я застану вас там,— вів далі він.— Я тільки маю ще зайти до сусідів у деяких справах. А поки бувайте здорові! — Сказавши це, він звернув на круту стежку, що вела навпростець через гору.
<<А він таки має рацію,— сказав собі Вільгельм, їдучи далі.— Треба думати про найближче, а для мене зараз нема ближчої справи, як сумне доручення, яке я повинен виконати. Ану побачимо, чи держиться ще мені в голові промова, якою я маю присоромити жорстокого коханця".
І він почав проказувати витвір свого мистецтва. Він не забув ні словечка з нього і що більше повторяв його, то більше зростав його запал і звага. Страждання і смерть Аврелії встали яскраво перед ним.
— Духу моєї подруги,— покликнув він,— обвій мене! І, якщо можеш, дай мені знак, що ти знайшов спокій, що ти змирився.
З цими словами й думками доїхав він до вершини гори, і зуздрів по другому боці на її схилі дивну будівлю, і одразу вгадав, що то Лотарієве житло. Старий незграбний замок з кількома вежами й фронтонами був, мабуть, основою всієї будівлі. Але ще недоладніші здавалися нові прибудови, що були розташовані одні ближче, другі далі від головного замка і з'єднувалися з ним кружганками і критими переходами. Вся зовнішня симетрія, увесь архитекто-нічний вигляд були пожертвувані ааради внутрішньої вигоди. Не було видно ні валів, ні фоси, ні штучних гаїв та алей. Овочевий сад і город тиснулися аж до самих будівель, а невеликі городні грядки були посаджені навіть і проміж ними. Трохи оддалік Лежало привітне сільце. І садки, і поля були, здавалося, в найкращому стані.
Заглиблений у свої власні сумні думи, їхав Вільгельм Далі, не вельми зважаючи на те, що бачив перед собою, а приїхавши, поставив коня в заїзді і не без хвилювання поспішив до замка.
Старий слуга зустрів його в дверях і добродушно повідомив, що сьогодні важкенько дістатися до пана. Йому, мов, треба написати купу листів, і віп не прийняв навіть людей, що прийшли до нього в справах. Вільгельм стояв на своєму, і старий мусив здатись і піти доповісти про нього. Вернувшись, він повів Вільгельма в велику старовинну залу і тут попросив його зачекати, бо господар, мабуть, затримається ще якийсь час Вільгельм нетерпляче ходив по кімнаті, поглядаючи на лицарів і дам, старовинні портрети яких висіли наокруг по стінах, і повторяв початок своєї промови, що поміж цих комірів і панцирів здавалась йому вельми доречна. Щойно він зачував якийсь шурхіт, то одразу ставав у позу, щоб гідно зустрінути свого супротивника, спочатку передати йому листа, а потім напасти на нього зі зброєю докорів.
Кілька разів уже обманувшись, він і справді почав нетерпеливитись і дратуватись, коли нарешті з бічних дверей вийшов вродливий панич у чоботях і простому сурдуті.
— Що ви привезли мені гарного? — запитав він приязним голосом Вільгельма.— Пробачте, що заставив вас чекати. ,
Говорячи це, він почав складати листа, якого тримав у руках.
Вільгельм не без збентеження подав йому листа від Аврелії і сказав:
— Я привіз останні слова приятельки, які ви читатимете не без хвилювання.
Лотаріо взяв листа і зразу пішов у другу кімнату, де спочатку,— Вільгельмові добре це було видно крізь відчинені двері,— запечатав кілька листів і надписав адреси, а потім уже розпечатав і почав читати листа від Аврелії.