Якби я тебе не відвернула, ти була б тепер у руках того лиходія.
Емелін здригнулася.
Деякий час обидві мовчали. Кассі взялася читати якусь французьку книжку; Емелін, знеможена втомою, задрімала. Збудили її голосні вигуки, тупотіння кінських копит і гавкіт собак. Вона підхопилась і злякано скрикнула. І
– То ловці вернулися,– спокійно мовила Кассі.– Не бійся. Виглянь но в оце вічко. Бачиш, онде вони внизу. На сьогодні з Саймона досить. Поглянь, як забрьохався в болоті його кінь. Та й собаки ледве дихають. Атож, пане господарю, ви ще не раз отак попоганяєтесь! А дичина ваша зовсім не там!
– Ой, цить! – мовила Емелін.– А що, як вони тебе почують?
– Якщо й почують, то це їх ще дужче настрахає,– відказала Кассі.– Нам нема чого боятися. Хоч яку бучу ми зчинимо, це буде тільки нам на користь.
Нарешті будинок огорнула тиша. Проклинаючи свій лихий талан і присягаючись жорстоко помститися втікачкам, Легрі подався спати.
Розділ XL
СТРАДНИК
Як найдовша дорога має свій кінець, так і найтемніша ніч поступається світанку. Безупинний і невблаганний плин часу обертає лихий день на вічну ніч, а добру ніч – на вічний день. Разом з нашим скромним другом Томом ми довго йшли долиною рабства – спочатку через квітучі галяви благоденства та добра, далі крізь болісну розлуку з усім, що любе людині; потім якийсь час були з ним на сонячному острівці, де благородні руки сховали його кайдани під квітами; і ось нарешті бачимо його серед чорного мороку, що Поглинув останній промінь надії.
Та над верхів'ями гір уже зайнялася вранішня зоря і повіяло свіжим благодатним вітром – то прочинилася брама вічного дня.
Втеча Кассі й Емелін до краю збурила й без того лиху вдачу Легрі, і, як неважко було передбачити, вся його нестримна лють спала на беззахисну голову Тома. Коли він квапливо оповістив своїх невільників про цю пригоду, повз його увагу не пройшло, як радісно спалахнули Томові очі і як він вдячно звів руки до неба. Помітив Легрі й те, що Том не приєднався до переслідувачів. Він хотів примусити його силоміць, та, знаючи з досвіду, як уперто цурається Том усякого лиходійства, визнав за краще не гаяти часу на марні спроби.
Коли Легрі повернувся з ловів, зазнавши дошкульної невдачі, у душі його з новою силою здійнялася вся довго тамована ненависть до непокірного раба. Хіба не опирався йому цей зухвалий і затятий негр від першого ж дня, як він купив його? Хіба не вчувався в ньому хоча й мовчазний, але непохитний дух, що пік його, Легрі, наче згубним вогнем?
– Ненавиджу його! – вигукнув Легрі, підхопившись серед ночі на ліжку.– Ненавиджу! Хіба він не моя в л ас н і с т ь? Хіба я не можу зробити з ним що захочу? Хто мені перешкодить, га? – І він так стиснув кулачиська, неначе в руках у нього було щось таке, що він радо розтрощив би на друзки.
Та водночас як робітник Том не мав собі рівних, і, хоч Легрі ненавидів його за це ще дужче, не зважати на цю обставину він не міг і трохи стишив свій гнів.
Отож він вирішив не чіпати Тома другого ранку, а зібрати по сусідніх плантаціях добрячий гурт ловців з рушницями та собаками, оточити мочарі і обшукати там кожну п'ядь. Якщо лови будуть вдалі – тим краще, а як ні – тоді він покличе до себе Тома і...– На цю думку він аж зубами заскреготів з люті.– І тоді він або поставить цього зухвальця на коліна, або ж... Отаке нашіптував йому лиховісний внутрішній голос, якому радо вторувала його душа.
Ось ви кажете, ніби вигода господаря – достатня запорука безпеки раба. Та коли людину жере шалена злоба, вона ладна цілком свідомо, не змигнувши оком, занапастити власну душу, аби тільки поставити на своєму. То чи дбатиме вона про безпеку своїх ближніх?
– Ага! – мовила Кассі другого дня, визирнувши у вічко надвір.– Вони знов вирушають на лови!
На площині перед будинком гарцювало кілька вершників. Чужі собаки, люто валуючи, рвалися з повідців один до одного, і негри насилу здержували їх.
Двоє вершників були наглядачі з навколишніх плантацій, решта – горілчані брати Легрі з сусіднього містечка, що приїхали задля потіхи. Важко було уявити собі мерзеннішу ватагу. Легрі щедро частував горілкою і їх, і негрів з інших плантацій, яких теж покликали на допомогу. Так уже було заведено, щоб негри вважали ці лови за свято.
Кассі притулила вухо до вічка. Вранішній вітерець повівав просто на будинок, і вона чула багато з того, що говорилося надворі. її похмуре обличчя викривила гірка посмішка, коли вона почула, як ловці умовляються, хто де шукатиме, вихваляють один перед одним своїх собак, дають настанови помічникам, коли стріляти й що робити з утікачками, заскочивши їх.
Кассі відхилилась од вічка й, болісно зчепивши руки, вигукнула:
– О боже! Що ми лихого вчинили, щоб отак нас цькувати?..
Щоки її палали, голос уривався.
– Якби не ти, дитино,– мовила вона, дивлячись на Емелін,– я б сама вийшла до них і подякувала тому, хто застрелить мене. Навіщо мені воля? Хіба вона поверне мені моїх дітей, хіба зробить мене знов такою, як я була?
По дитячому простодушна Емелін аж злякалася відчаю Кассі і розгублено мовчала. Потім лагідно взяла її за руку.
– Не треба! – сказала Кассі, намагаючись відштовхнути її руку.– Бо я можу полюбити тебе, а я зареклася когось любити!
– Бідолашна Кассі! – промовила Емелін.– Не тужи так тяжко! Якщо ми станемо вільні, ти, може, ще й знайдеш своїх дітей. А ні, то я буду тобі за дочку. Я ж ніколи більш не побачу своєї старенької матусі! І я любитиму тебе, Кассі, хоч би ти мене й не любила!
Лагідна дитяча душа взяла гору. Кассі підсіла до Емелін, обняла її і стала гладити її м'які каштанові коси. А Емелін зачудовано дивилася на її прекрасні очі, зволожені слізьми.
– Ах, Ем! – мовила Кассі.– Як я знудилася за своїми дітьми" як зболіло моє серце й висохли очі з туги за ними! А отут,– вона притулила руку до грудей,– нічого вже не лишилося, сама холодна пустка!..
Ловці шукали довго, старанно й заповзятливо, однак нічого не знайшли, і Кассі з похмурою зловтіхою бачила, як стомлений, роздратований Легрі злазить з коня.
– Ну, Квімбо,– сказав Легрі, розвалившись на канапі у вітальні"– а тепер іди й тягни сюди Тома, та мерщій! Усе воно напевне не обійшлося без того старого негідника. Я злуплю його чорну шкуру, але дізнаюся, що і як!
Хоч як ненавиділи один одного Сембо й Квімбо, про те їх єднала спільна ненависть до Тома. Ще тільки но купивши Тома, Легрі сказав їм, що має намір поставити його за головного наглядача на час своїх відлучок з дому. Відтоді ці підлі лакизи й відчували до нього злість, а коли побачили, що він потрапив у неласку в господаря" зненавиділи його ще дужче. Отож Квімбо залюбки подався виконувати наказ Легрі.
Почувши, що його кличе господар, Том серцем збагнув недобре. Він знав, що замислили втікачки й де вони сховалися. Знав і лиху, свавільну вдачу людини, перед якою мав зараз стати. Однак він був певен, що йому не забракне духу краще прийняти смерть, ніж зрадити тих двох бідолах.
Поставивши свій кіш додолу, він спокійно підійшов до Квімбо, який грубо схопив його і потягнув за собою.
– Ой начувайся! – сказав дорогою той чорний велетень.– Зараз буде тобі! Хазяїн аж казиться з люті! Цього разу ти вже не відкрутишся, ні! Ой, буде ж тобі, щоб я так жив! Знатимеш, як пособляти втікачам! Ось побачиш, що тобі буде!
Але його брутальна мова не досягала Томових вух. У душі того нещасного звучали інші слова, і він почував себе сміливим та дужим. Обіч дороги мигтіли дерева, кущі, вбогі халупи рабів; і здавалося, всі ті місця, де він зазнав стільки лиха" стрімко відступали назад,
мов краєвид за швидкою коляскою. Душа Тома сповнилася блаженним трепетом – наставала година визволення.
– Ну, Томе, – підводячись йому назустріч і аж сіпаючись з люті, процідив Легрі крізь зуби й схопив його за комір, – чи знаєш ти, що я вирішив убити тебе?
– Мабуть, так воно й є, пане,– спокійно відказав Том.
– Атож,– з похмурим моторошним спокоєм провадив Легрі,– отак я вирішив, Томе, якщо ти не розкажеш мені все про тих двох жінок.
Том мовчав.
– Ти чуєш? – ревнув Легрі, мов розлючений лев, і тупнув ногою.– Кажи!
– Мені нема чого казати, пане,– твердо й неквапливо відповів Том.
– Ти смієш казати мені, чорний святеннику, що ти не знаєш? – спитав Легрі.
Том мовчав.
– Відповідай! – гримнув Легрі й щосили луснув його кулаком.– Знаєш ти що небудь?
– Знаю, пане. Але сказати не можу. Я можу тільки вмерти!
Легрі звів дух і, насилу тамуючи лють, схопив Тома за руку. Подавшись до самого його обличчя, він проказав моторошним голосом:
– Слухай, Томе, ти думаєш, що як я попускав тобі раніш, то й тепер просто нахваляюся? Ні, цього разу я
твердо вирішив і навіть збиток полічив. Ти завжди чинив мені наперекір, тож тепер я або приборкаю тебе, або ж у б'ю – одне з двох! Я точитиму з тебе кров, краплю по краплі, аж поки ти скоришся!
Том звів на нього очі й відказав:
– Пане, якби моя кров могла врятувати вашу душу, я радо віддав би всю її до останньої краплі. Ой пане, не беріть на себе такого гріха! Вас це вразить тяжче, ніж мене. Хоч би що ви вчинили, моїм мукам однаково скоро кінець, а ваші ніколи не скінчаться!
Ці схвильовані слова були наче звуки неземної музики між поривами буревію, і в кімнаті на хвилю запала мовчанка. Легрі прикипів до місця й не спускав очей з Тома. Стало так тихо, що чути було розмірене цокання старого годинника.
Але так тривало лише мить. А тоді ця мить вагання, нерішучості й сумніву минула, і дух зла повстав з новою, вдесятеро збільшеною силою. Аж запінений з шалу, Легрі схопив свою жертву і збив її з ніг.
Картини кривавої розправи прикро вражають наші почуття. Людям не вистачає духу слухати про діяння, що їх іншим людям цілком вистачає духу чинити. Не треба розповідати нам про страждання, яких зазнають наші брати,– адже це крає нам серце! А тим часом, о мій рідний краю, такі речі відбуваються під захистом твоїх законів! І свята церква теж бачить їх, бачить – і мовчить!..
– Він от от сконає, пане,– сказав Сембо, мимохіть зворушений стійкістю жертви.
– Не спиняйся, доки не заговорить! Наддай... наддай! – погукував Легрі.– Усю кров з нього виточу, як не признається!
Том розплющив очі й подивився на господаря.
– Жалюгідний хробак! – мовив він.– Нічого вже ти мені не заподієш! – І знепритомнів.
– Здається, таки сконав нарешті,– сказав Легрі, підступаючи ближче, щоб подивитися на Тома.– Еге, так і є! Ну що ж, тепер хоч замкнув свою пельку – і то добре!
Але Том ще не вмер.