Йому згадався останній материн лист. "Що б вона відчула,— подумав він,— коли б побачила мене тепер тут, на цьому полі і з націленими на мене гарматами?"
В селі Гостієрадек були хоч і поплутані, але в більшому порядку російські війська, що йшли з поля бою. Сюди вже не досягали французькі ядра, і звуки стрілянини здавались далекими. Тут усі вже ясно бачили й говорили, що битву програно. Хоч би до кого звертався Ростов, ніхто не міг сказати йому ні де був государ, ні де був Кутузов. Одні казали, що чутка про поранення государя, вірна, другі казали, шо ні, і пояснювали цю неправдиву вже поширену чутку тим, що справді в государевій кареті промчав назад з поля бою блідий і зляканий обер-гоф-маршал граф Толстой, який виїхав з іншими в почті імператора на поле бою. Один офіцер. сказав Ростову, що за селом, ліворуч, він бачив когось з вишого начальства, і Ростов поїхав туди, уже не сподіваючись знайти будь-кого, а для того лише,4 щоб перед самим собою очистити свою совість. Проїхавши верст зо три й поминувши останні російські війська, Ростов побачив біля города, обкопаного ровом, двох вершників, які стояли проти рова. Один, з білим султаном на капелюсі, здався чомусь знайомим Ростову; другий, незнайомий вершник на прекрасному рижому коні (кінь цей здався знайомим Ростову) під'їхав до рова, штовхнув коня острогами і, випустивши поводи, легко перестрибнув через рів города. Лише земля обсипалася з насипу від задніх копитів коня. Круто повернувши коня, він знову перестрибнув назад через рів і шанобливо звернувся до вершника з білим султаном, очевидно, пропонуючи йому зробити те саме. Вершник, постать якого здалася Ростову знайомою і чомусь мимоволі привернула до себе його увагу, зробив заперечливий жест головою і рукою, і по цьому жесту Ростов миттю впізнав свого оплакуваного,. обожуваного государя.
"Але це не може бути він, сам один посеред цього голого поля",— подумав Ростов. У цей час Олександр повернув голову, і Ростов побачив любимі риси, що так виразно викарбувалися в його пам'яті. Государ був блідий, щоки й очі його позападали, але тим більше чарівності, лагідності було в його рисах. Ростов був щасливий, переконавшись у тому, що чутка про поранення царя була неправдивою. Він був щасливий, що бачив його. Він знав, що міг, навіть повинен був просто звернутися до нього й передати те, що наказано було передати від Долгорукова.
Але як закоханий юнак тремтить і мліє, не сміючи сказати того, про що він мріє ночами, і злякано озирається, шукаючи допомоги чи можливості відстрочки і втечі, коли настала жадана хвилина, і він стоїть віч-на-віч із нею, так і Ростов тепер, досягнувши того, чого він бажав найбільше в світі, не знав, як підступити до государя, і в нього виникали тисячі міркувань, чому це було незручно, непристойно і неможливо.
"Як! Я неначе радий з нагоди скористуватися тим, що він сам #один і зажурений, йому неприємною і важкою може здатися' невідома особа в цю хвилину смутку; потім, що я можу сказати йому тепер, коли рід одного погляду на нього в мене завмирає серце й пересихає в роті?" Жодна з тих незчисленних промов, які він, звертаючись до государя, складав у своїй уяві, не спадала йому тепер на думку Ті промови здебільшого виголошувалися зовсім за інших умов, ті говорилися в більшості випадків у хвилини перемог і урочистих свят і переважно на смертному одрі після поранення, тимчасом як государ дякував йому за геройські вчинки, і він, помираючи, висловлював йому потверджену на ділі любов свою. •
"Потім, чого ж я буду питати государя про його накази на правий фланг, коли вже тепер четверта година вечора, і битву програно? Ні, безперечно, я не повинен під'їжджати до нього, не повинен порушувати його задуми. Краще померти тисячу разів, ніж дістати від нього, поганий погляд, залишити погану думку",— вирішив Ростов і зі смутком і розпачем у серці поїхав геть, раз у раз оглядаючись на государя, що все ще стояв у тому ж стані нерішучості.
У той час, як Ростов так міркував і сумно від'їжджав від, государя, капітан фон-Толь випадково наїхав на те саме місце і, побачивши государя, просто під'їхав до нього, запропонував йому свої послуги і допоміг перейти пішки через рів. Государ, бажаючи відпочити і почуваючи себе нездоровим, сів під яблуню, і Толь зупинився біля нього. Ростов здалеку з заздрістю і каяттям бачив, як фон-Толь щось довго і з запалом говорив государеві, як государ, видно, заплакавши, закрив очі рукою і потиснув руку Толю.
"І це я міг би бути на його місці!" —подумав сам собі Ростов і, ледве стримуючи сльози жалю про долю государя, в цілковитому відчаї поїхав далі, не знаючи, куди і чого він тепер їде.
Його відчай був тим більший, що він відчув, що його власна слабість була причиною його горя.
Він міг би... не тільки міг би, а він повинен був під'їхати до государя. І це була єдина нагода показати государеві свою відданість. І він не скористався з неї... "Що я наробив?" — подумав він. І він повернув коня і помчав назад до того місця, де бачив імператора; та нікого вже не було за ровом. Тільки їхали повозки та екіпажі. Від одного фурмана Ростов довідався, що кутузовський штаб перебуває недалеко в селі, куди йшли обози. Ростов поїхав за ними.
Попереду його йшов берейтор Кутузова, ведучи коней у попонах. За берейтором їхала повозка, і за повозкою йшов старик двірський, у кашкеті й кожушку, з кривими ногами.
— Тите, гов, Тите! — сказав берейтор.
— Чого? — неуважно озвався старий.
— Тите, йди молотити.
— Е, дурень, тьху! — сердито плюнувши, сказав старий. Минув якийсь час мовчазного руху, і повторився знову той
самий жарт.
О п'ятій годині вечора битва була програна на всіх пунктах. Понад сто гармат було вже в руках французів.
Пржебишевський із своїм корпусом склав зброю. Інші колони, розгубивши майже половину людей, відступали розладженими, перемішаними юрмами.
Залишки військ Ланжерона і Дохтурова, змішавшись, тиснулися біля ставків на греблях та берегах біля села Аугеста.
19 Війна 1 мир
289
О шостій голині тільки біля греблі Аугеста ще чутно було гарячу канонаду самих лише французів, які вистроїли численні батареї на схилі Праценських висот і били по наших відступаючих військах..
В ар'єргарді Дохтуров та інші, збираючи батальйони, відстрілювалися від французької кавалерії, що переслідувала наших. Починало смеркати. На вузькій греблі Аугеста, на якій частенько стільки років мирно сидів старенький мельник, у ковпаку, з вудочками, тимчасом як онук його, закачавши рукави сорочки, перебирав у лійці сріблясту трепетливу рибу; на цій греблі, по якій стільки років мирно проїжджали на своїх парних возах, навантажених пшеницею, у волохатих шапках і в синіх куртках, морави і виїжджали тією ж греблею, запилені мукою, з білими возами,— на цій вузькій греблі тепер між фурами й гарматами, під кіньми і між колесами юрмилися спотворені страхом смерті люди, давлячи один одного, помираючи, переступаючи через помираючих і вбиваючи один одного для того лише, щоб, пройшовши кіль^ кроків, бути так само вбитими.
Кожні десять секунд, нагнітаючи повітря, ляскало ядро або вибухала граната в середині цього густого натовпу, вбиваючи й забризкуючи кров'ю тих, що стояли близько. Долохов, поранений у руку, пішки, з десятком солдатів своєї роти (він був уже офіцером), і його полковий командир, верхи, являли собою залишки всього полку. їх тягнув натовп; вони втислися у вхід до греблі і, здушені з усіх боків, зупинилися, бо спереду впав кінь під гарматою, і юрма витягала його. Одно ядро вбило когось позад них, друге вдарилося спереду й забризкало кров'ю Доло-хова. Юрма одчайдушно наперла, стиснулася, просунулася кілька кроків і знову зупинилася.
"Пройти цих сто кроків — і, напевно, врятований; простояти ще дві хвилини — і загинув, напевно",— думав кожен.
Долохов, стоячи в середині натовпу, рвонувся до краю греблі, збивши з ніг двох солдатів, і збіг на слизький лід, що вкрив ставок.
— Звертай! — закричав він, підстрибуючи на льоду, що тріщав під ним,— звертай!—кричав він на гармату.— Тримає!..
Лід тримав його, але гнувся і тріщав, і очевидно було, що не тільки під гарматою чи натовпом людей, але й під ним самим він зараз проламається. На нього дивились і тиснулись до берега, не наважуючись ще ступити на лід. Командир полку, стоячи верхи біля в'їзду, підняв руку й розкрив рота, звертаючись до Долохова. Раптом одно з ядер так низько засвистіло над натовпом, що всі нагнулися. Щось ляпнуло в мокре, і генерал упав з конем у калюжу крові. Ніхто не глянув на генерала, не подумав підняти його.
— Рушай на лід! Давай по льоду! Давай! звертай! Чи не чуєш! Рушай!—раптом після ядра, що влучило в генерала, залунали незчисленні голоси, не знаючи, що і нащо кричать.
Одна з задніх гармат, пю вступала на греблю, звернула на лід. Юрми солдатів стали збігати з греблі на замерзлий ставок. Під одним з передніх солдатів тріснув лід, і одна нога ввійшла в воду, він хотів стати краше і заломився по пояс. Найближчі солдати зам'ялися, гарматний їздовий зупинив свого коня, але ззаду все ше лунали вигуки: "Давай на лід, чого стоїш? Рушай! Рушай!" І вигуки жаху почулися в натовпі. Солдати, оточуючи гармату, махали на коней і били їх, щоб вони звертали і просувалися. Коні рушили з берега. Лід, який тримав піших, провалився величезною крижиною, і чоловік сорок, що були на льоду, кинулися хто вперед, хто назад, потопляючи один одного.
Ядра все так само рівномірно свистіли і ляскали на лід, у воду, і найчастіше в натовп, що вкривав греблю, ставки і берег.
XIX
На Праценській горі, на тому самому місці, де він упав з древком прапора в руках, лежав князь Андрій Волконський, стікаючи кров'ю, і, сам не знаючи того, стогнав тихим, жалісним дитячим стогоном.
Надвечір він перестав стогнати і зовсім затих. Він не знав, скільки часу тривало його забуття. Раптом він знову відчув, що він живий і страждає від пекучого болю, який розриває щось у голові.
"Де воно, це високе небо, якого я не знав досі й побачив сьогодні? — було першою його думкою.— І муки цієї я не знав також,— подумав він.— Так, я нічого, нічого не знав досі. Але де я?"
Він став прислухатися і почув, що наближаються звуки тупоту коней і звуки голосів, які розмовляють по-французькому.