На поклик Ганки Філіпка невдоволено пробурчала:
— Біжить, як пес за вороною, думає — швидше вхопить що-небудь.
— Ото дожилася, бідолаха! — співчутливо сказала Кракалина.
— Нічого, досить вона вигрівалася в Борининій хаті! Поїла всмак, натішилася добром досхочу, може тепер і злиднів скуштувати. Інші ціле життя голодують, працюють, як воли, а ніхто їх навіть не пожаліє...
— Раніше вона з нами і не віталася ніколи...
— Любі ви мої, недарма кажуть, що хліб дає роги, а голод — ноги.
— Прийшла я колись до неї позичити терницю, то вона сказала, що їй самій треба.
— Правда, скупувата була й чванлива, як усі Борини, та шкода жінки, шкода!
— По справедливості, звісно, шкода! Ну й негідник цей Антек!
— Справжнісінький негідник. Але воно й те сказати — сучка не схоче, пес не скочить! Кожен чоловік побіжить, як його поманити спідницею.
— Коли б це на мене, то я посеред дороги схопила б Ягну за коси, відлупцювала та патли повисмикувала, та вилаяла б її так, щоб усе життя пам'ятала.
— Дійде й до цього, якщо чимось гіршим не скінчиться!
— То вже така порода, і Домінікова замолоду не краща була, ні!
— Ну, ходім швидше; вітер щось низом віє, може, на ніч і зовсім вщухне.
Вони швидко добрели до лісу й порозходилися в різні боки, тримаючись поблизу одна від одної, щоб легше було скликати всіх, коли вертатимуться назад.
Лісовий присмерк оповив їх і наче проковтнув, тільки де-не-де на снігу виднілися сліди.
Ліс був старий, величезний. Непрохідною хащею височіли сосни, такі стрункі й могутні, що здавалися величезними колонами з позеленілої міді, які тісними рядами здіймалися в мороці сіро-зеленого лісового склепіння. Холодний крижаний відсвіт линув знизу, від снігу, а в височині, поміж розпатланими верхівками, мов крізь дірявий дах, просвічувало каламутне, білясте небо.
Вітер линув угорі, і часом унизу западала тиша — мов у костьолі, коли раптом змовкне орган, обірветься спів і тільки шелестять останні зітхання, тупіт, приглушені слова молитов, затаєні, вмираючі звуки. Бір стояв тоді нерухомий, занімілий — здавалося, він прислухається до несамовитого виття, дикого лементу полів, пошматованих вихором, який рвався звідкілясь неподалік, линув високо-високо і тільки протяглою луною відгукувався поміж деревами.
Та раптом вихор знову всією силою кидався на ліс, стукотів іклами по стовбурах, врізався в глибочінь лісової хащі, гарчав у мороці, шарпав лісових велетнів, але даремно, бо не міг їх подужати. Хутко він, знесилившись, стишувався, лягав і з виттям умирав серед густих, припалих до землі кущів, а ліс тоді ні разу не здригався, жодна гілка не тріщала, не хитався жоден стовбур. Тиша ставала ще глибшою, ще разючішою. Хіба що якийсь птах зрідка затріпоче у темряві.
Хуга налітала раптово, несподівано й могутньо, мов зголоднілий яструб. Лопотіла крилами, шарпала верхівки дерев, з шаленим ревом руйнувала все на своєму шляху, і ліс здригався, наче прокидаючись, струшував з себе мертве заціпеніння й гойдався весь, від краю і до краю, з грізним придушеним гудінням. Потім раптово випростувався, зводився, наче рвався вперед, і зненацька, важко прихилившись, дико ревів, мов велетень, засліплений люттю й жадобою помсти. Здіймався гамір, хащі повнилися гулом бою, страх охоплював усе живе, що причаїлося в своїх схованках, і ошалілі від жаху птахи кружляли в снігу, який сипався бурхливими лавинами, серед розтрощених гілок і розшарпаних верхівок.
Потім — знову довга, мертва тиша, в якій виразно чути якісь далекі важкі удари.
— Це ж ліс рубають біля Вовчого Долу — чуєш, дерева падають...— пошепки сказав старий Билиця, дослухаючись до глухого двигтіння землі.
— Добре, не відставайте, не сидіти ж нам тут до ночі!
Вони заглибились у високі молоді зарості, в хащу сплетених гілок, крізь яку ледве можна було протиснутись. Мертва тиша оповила їх. Сюди вже не долинав жоден звук, навіть денне світло ледве просочувалось крізь снігову товщу, яка, наче дах, укривала верхівки дерев. Землисто-попелясті тіні стояли в хащі, на землі майже не було снігу, її встеляло давно опале сухе листя й сучки, нога місцями грузла в сушняку по коліно, а де-не-де зеленіли галявинки моху та кущики ягід.
Ганка почала ламати товстіші гілки, обрізала їх усі під одну мірку і складала на простелене рядно. Працювала так ретельно, що їй навіть гаряче стало і вона скинула хустку. За якусь годину вона назбирала стільки хмизу, що ледве могла його підняти. Старий теж назбирав чималий оберемок і, обв'язавши його мотузком, тягнув по землі, шукаючи пенька, з якого легше було б завдати цей оберемок на спину.
Вони почали гукати жінок, але у великому лісі знову схопилася завірюха, і вони нікого не докликались.
— Ганнусю, нам до тополиної дороги треба пробратися, легше йти буде, ніж полем.
— Гаразд, ходім! Ви за мною ідіть, не відставайте.
Вони звернули ліворуч, в старий дубовий гай. Іти тут було важко, снігу — аж по коліна. Місцями намело цілі кучугури, бо дерева стояли рідко і на них не було листя. Тільки де-не-де поміж розложистими гілками наче сивіли довгі бороди; інколи молодий дубок трусив поруділими кучерями і з посвистом хилився до землі. Вітер віяв скажено, здіймаючи таку порошу, що йти стало неможливо. Старий одразу знесилився і зупинився, та й у Ганки вже не було снаги, і вона раз у раз притискала свій оберемок до дерева, зляканими очима шукаючи кращої дороги.
— Ні, тут не пройдемо, а за дубками — болото. Краще повернемо в поле.
Вони увійшли в густий і величезний сосновий ліс, де було трохи затишніше й сніг не дуже глибокий, і незабаром вибралися в поле. Однак у полі кружляла така завірюха, що й за два кроки нічого не було видно,— суцільна каламуть хвилями клубочила навколо. А вітер усе рвався до лісу, відбивався від нього, наче від стіни, падав навзнак на поля і знову зводився, згрібав цілі гори снігу й білою хмарою жбурляв його на дерева, аж стогін котився лісом. Завірюха так кружляла й шарпала, що не встигли Ганка з батьком вийти в поле, як вітер звалив старого на землю, і Ганці довелося його підводити, хоч вона й сама ледве трималася на ногах.
Вони повернулися в ліс і, заховавшись за стовбурами, стали міркувати, в який бік іти, бо не могли визначити напрямку.
— Тут, ліворуч, є стежка, нею ми якраз вийдемо на тополину дорогу, саме проти хреста.
— Та я не бачу ніякої стежки.
Старий довго умовляв Ганку, але вона боялась іти навмання.
— Та ви хоч здогадуєтеся, в який бік треба йти?
— Думається мені, ліворуч.
Вони побрели узліссям, де не так віяло.
— Ходімте швидше, от-от стемніє.
— Зараз, ось тільки дух переведу! Біжу, біжу, Ганнусю!
Так, нелегко їм було пробиратися: стежку геть замело, і до того ж з поля весь час віяв сильний вітер та жбурляв у них снігом. Даремно вони ховалися за дерева або присідали, мов зайці під кущем ялівцю,— скрізь пронизувало до кісток, а хащами йти було страшно, дерева дико шуміли, весь ліс гойдався, мало не замітаючи землю вершинами, сучки хльоскали по обличчю; а іноді з таким тріском падала ялина, що здавалося — весь ліс зараз звалиться, розтрощений на друзки.
Вони побігли щодуху, щоб швидше вибратися на дорогу і встигнути додому до ночі, яка насувалася з кожною хвилиною,— в полях уже сіріло, і крізь завірюху пробивалися якісь темні смуги, схожі на дим.
Нарешті Ганка і старий вибралися на дорогу і впали під хрестом, ледве живі від утоми.
Хрест стояв край лісу, біля самої дороги; від лісу його відокремлювали чотири високі берези в білих саванах, з обвислими, мов коси, гілками. На чорному хресті висів розіп'ятий Христос, так добре розмальований, що здавався живим. Але його відірвало вітром — він висів на одній руці, гойдався, стукаючись об дерево, і хрипко рипів, наче благав порятунку.
Берези, хитаючись од вітру, раз у раз затуляли розп'яття, а хуга оповивала сніговим туманом, крізь який часом мигтіло синє тіло й бліде закривавлене обличчя — на нього страшно було дивитись.
Старий із жахом поглядав на розп'яття й хрестився, однак не зважувався обізватися й словом, бо обличчя в Ганки було суворе й таємниче, мов ця ніч, яка вже надходила, прокрадаючись крізь вітер і сніг.
Ганка, здавалося, не бачила, не помічала нічого навколо. Вона сиділа, заглибившись у свої похмурі думи,— все про одне, про Антекову зраду. В серці її теж клубочилися снігові завії, повні стогонів, закривавлених, мов Ісусове тіло на хресті, повні сліз, застиглих, крижаних, але жагучих, повні живих, але хрипких від болю голосів.
"Сорому в нього немає, бога він не боїться — адже це все одно, що з рідною матір'ю злигатись! Ісусе! Ісусе!"
Жах налетів на неї ураганом, вона навіть затрусилася вся, а потім спалахнула гнівом, мстивим, диким, мов цей бір, який раптом прихилився і дав жорстоку відсіч бурі.
— Ходім швидше, ходім! — скрикнула вона, завдала на спину оберемок і, зігнувшись під його тягарем, рушила дорогою, не оглядаючись на батька.
— Відплачу я тобі за все, відплачу! — вихопилося в неї з грудей, і це було схоже на стогін оголених тополь, які боролися з вітром.
"Досить з мене! І камінь би тріснув, коли б його такий черв'як точив! Як Антек хоче, нехай пропадає, нехай сидить у корчмі день і ніч, а я своєї кривди не подарую, відплачу тій мерзотниці за все! Хоч я за це в острозі згнию, все одно! Бо вже й справедливості на світі не було б, якби така, як вона, могла ходити собі спокійно по святій землі!" — думала Ганка з люттю. Але поступово злість у ній вщухала, блідла, мов квіти на морозі: сили її виснажувались, спину гнітив важкий тягар, сучки навіть крізь хустку й кофту врізалися в тіло, страшенно боліли плечі, а вузол ковдри, якою був зв'язаний хмиз, врізався в шию й душив. Ганка йшла чимраз повільніше, ступала дедалі важче.
Дорога була завалена кучугурами, відкрита вітрам з усіх боків, і тополі обабіч ледве видніли крізь снігову куряву. Їхні нескінченні хисткі ряди розпачливо шуміли й метушилися, мов заплутані в сильцях птахи, які наосліп б'ють крилами й кричать. Вгорі вітер наче вже втрачав силу і вщухав, зате шаленів він у полях, які лежали навколо. На рівнині, в каламутно-сірій далечині, все так само вила завірюха, тисячі снігових клубків здіймалися з землі, зростали, крутилися, мов величезні білі гудючі веретена, тисячі велетенських снігових пагорбів, мов розшарпані білі скирти, мчали в полях, клубочили, підносилися вгору, сягали, здавалося, до самого неба, затуляли все і руйнувалися з посвистом і виттям.