Ранок був ясний, кінь під ним був добрий. На душі його було радісно і щасливо. Отримавши наказ, він пустив коня і поскакав уздовж по лінії. Спочатку він їхав по лінії Багратіонових військ, які ще не вступали в справу і стояли нерухомо; потім він в'їхав в простір, займаний кавалерією Уварова і тут помітив уже пересування і ознаки приготувань до справи; проїхавши кавалерію Уварова, він уже ясно почув звуки гарматної і рушничної стрільби попереду себе. Стрілянина все посилювалася.
У свіжому, ранковому повітрі лунали вже, не як раніше в нерівні проміжки, по два, по три постріли і потім один або два гарматних постріли, а по схилах гір, попереду Працена, чулися перекати рушничної стрілянини, які перебивалися такими частими пострілами з гармат, що іноді кілька гарматних пострілів вже не відділялися один від одного, а зливалися в один загальний гуркіт.
Видно було, як по схилах димки рушниць начебто бігали, наздоганяючи один одного, і як дими гармат клубочилися, розпливалися і зливалися одні з іншими. Видно було, за блиском багнетів між димом, що там рухалися маси піхоти і вузькі смуги артилерії з зеленими ящиками.
Ростов на пагорбі зупинив на хвилину коня, щоб розглянути те, що робилося; але як він не напружував увагу, він нічого не міг ні зрозуміти, ні розібрати з того, що робилося: рухалися там в диму якісь люди, рухалися і спереду і ззаду якісь полотна військ; але навіщо? хто? куди? не можна було зрозуміти. Вид цей і звуки ці не тільки не порушували в ньому якогось похмурого або боязкого почуття, але, навпаки, надавали йому енергії та рішучості.
"Ну, ще, ще наддав!" — звертався він подумки до цих звуків і знову пустився скакати по лінії, все далі і далі проникаючи в область військ, що вже вступили в справу.
"Вже як це там буде, не знаю, а все буде добре!" думав Ростов.
Проїхавши якісь австрійські війська, Ростов зауважив, що наступна за тим частина лінії (це була гвардія) вже вступила в справу.
"Тим краще! подивлюся поблизу ", подумав він.
Він поїхав майже по передній лінії. Кілька вершників скакали у напрямку до нього. Це були наші лейб-улани, які розладнаними рядами поверталися з атаки. Ростов минув їх, помітив мимоволі одного з них в крові і поскакав далі.
"Мені до цього діла немає!" подумав він. Не встиг він проїхати кількасот кроків після цього, як вліво від нього, навперейми йому, показалась на всьому протязі поля величезна маса кавалеристів на вороних конях, в білих блискучих мундирах, які риссю йшли прямо на нього. Ростов пустив коня на повний клус (майже чвалом. Перекл.), для того щоб виїхати з дороги від цих кавалеристів, і він би поїхав від них, якщо б вони йшли все тим же алюром, але вони все додавали ходу, так що деякі коні вже йшли чвалом. Ростову все більше і більше чутним ставав їх тупіт і брязкіт їх зброї і видніше ставали їх коні, фігури і навіть лиця. Це були наші кавалергарди, що йшли в атаку на французьку кавалерію, що мчала їм назустріч.
Кавалергарди скакали, але ще притримуючи коней. Ростов вже бачив їхні обличчя і почув команду: "марш, марш!" виголошену офіцером, який випустив на повний мах свого кровного коня. Ростов, побоюючись бути розчавленим або залученими в атаку на французів, скакав уздовж фронту, з усієї сили у його коня, і все-таки не встиг минути їх.
Крайній кавалергард, величезний зростом рябий чоловік, злобно насупився, побачивши перед собою Ростова, з яким він неминуче повинен був зіткнутися. Цей кавалергард неодмінно збив би з ніг Ростова з його Бедуїном (Ростов сам собі здавався таким малесеньким в порівнянні з цими величезними людьми і кіньми), якби він не здогадався змахнути нагайкою в очі кавалергардовому коню. Вороний, важкий, п'ятівершковий кінь шарахнувся, притуливши вуха; але рябий кавалергард всадив йому з розмаху в боки величезні шпори, і кінь, змахнувши хвостом і витягнувши шию, понеслася ще швидше. Ледве кавалергарди минули Ростова, як він почув їх крик: "Ура!" і озирнувшись побачив, що передні ряди їх змішувалися з чужими, ймовірно французькими, кавалеристами в червоних еполетах. Далі не можна було нічого бачити, тому що відразу ж після цього звідкись стали стріляти гармати, і все застелилось димом.
В ту хвилину як кавалергарди, минувши його, зникли в диму, Ростов коливався, скакати йому за ними або їхати туди, куди йому потрібно було. Це була та блискуча атака кавалергардів, якій дивувалися самі французи. Ростову страшно було чути потім, що з усієї цієї маси величезних красенів-людей, з усіх цих блискучих, на тисячних конях, багатіїв-юнаків, офіцерів і юнкерів, що проскакали повз його, після атаки залишилося тільки вісімнадцять чоловік.
"Що мені заздрити, моє не піде, і я зараз, може бути, побачу государя!" подумав Ростов і поскакав далі.
Порівнявшись з гвардійською піхотою, він зауважив, що через неї і біля неї літали ядра, не стільки тому, що він чув звук ядер, скільки тому, що на обличчях солдатів він побачив занепокоєння і на обличчях офіцерів — неприродну, войовничу урочистість.
Проїжджаючи позаду однієї з ліній піхотних гвардійських полків, він почув голос, який назвав його по імені.
— Ростов!
— Що? — відгукнувся він, не пізнаючи Бориса.
— Яке? В першу лінію потрапили! Наш полк в атаку ходив! — сказав Борис, посміхаючись тією щасливою усмішкою, яка буває у молодих людей, які в перший раз побували в вогні.
Ростов зупинився.
— Ось як! — сказав він. — Ну що?
— Відбили! — жваво сказав Борис, зробився балакучим. — Ти можеш собі уявити?
І Борис став розповідати, яким чином гвардія, ставши на місце і побачивши перед собою війська, прийняла їх за австрійців і раптом по ядрах, пущений з цих військ, дізналася, що вона в першій лінії, і несподівано мала вступити в справу. Ростов, не дослухавши Бориса, торкнув свого коня.
— Ти куди? — запитав Борис.
— До його величності з дорученням.
— Ось він! — сказав Борис, якому почулося, що Ростову потрібно було його високість, замість його величності.
І він вказав йому на великого князя, який в ста кроках від них, в касці і в кавалергардському колеті, з своїми піднятими плечами і насупленими бровами, щось кричав австрійському білому і блідому офіцерові.
— Та це ж великий князь, а мені до головнокомандувача або до государя, — сказав Ростов і торкнув було кінь.
— Графе, графе! — кричав Берг, такий же жвавий, як і Борис, підбігаючи з іншого боку, — графе, я в праву руку поранений (говорив він, показуючи кисть руки, закривавлену, обв'язану носовою хусткою) і залишився у фронті. Графе, тримаю шпагу в ліву руку: в нашій породі фон Бергенів, графе, всі були лицарі.
Берг ще щось говорив, але Ростов, не дослухавши його, вже поїхав далі.
Проїхавши гвардію і порожній проміжок, Ростов, для того щоб не потрапити знову в першу лінію, як він потрапив під атаку кавалергардів, поїхав по лінії резервів, далеко об'їжджаючи то місце, де чулася найжаркіша стрілянина і канонада. Раптом попереду себе і позаду наших військ, в такому місці, де він ніяк не міг припускати ворога, він почув близьку рушничну стрілянину.
"Що це може бути? — подумав Ростов. — Ворог у тилу наших військ? Не може бути, — подумав Ростов, і жах страху за себе і за результат всієї битви раптом зайшов на нього. — Що б це не було, проте, — подумав він, — тепер уже нічого об'їжджати. Я повинен шукати головнокомандувача тут, і якщо все загинуло, то і мій обов'язок загинути з усіма разом ".
Погане передчуття, що знайшло раптом Ростова, підтверджувалося все більш і більш, чим далі він в'їжджав в зайнятий натовпами різнорідних військ простір, що знаходиться за селом Працом.
— Що таке? Що таке? По кому стріляють? Хто стріляє? — питав Ростов, порівнявшись з російськими та австрійськими солдатами, що бігли перемішаними юрбами навперейми його дороги.
— А чорт їх знає? Всіх побив! Пропадай все! — відповідали йому російською, німецькою, чеською натовпи, що тікали і не розуміли точно так же, як і він, того, що тут робилося.
— Бий німців! — кричав один.
— А чорт їх дери, — зрадників.
— К чорту тих росіян ... [Zum Henker diese Ruesen ... ] — щось бурчав німець.
Кілька поранених йшли по дорозі. Лайки, крики, стогони зливалися в один загальний гул. Стрілянина затихла і, як потім дізнався Ростов, стріляли один в одного російські і австрійські солдати.
"Боже мій! що ж це таке? — думав Ростов. — І тут, де будь—яку хвилину государ може побачити їх ... Але ні, це, мабуть, тільки кілька мерзотників. Це пройде, це не те, це не може бути, — думав він. — Тільки скоріше, скоріше проїхати їх! "
Думка про поразку і втечу не могла прийти в голову Ростову. Хоча він і бачив французькі гармати і війська саме на Праценській горі, на тій самій, де йому велено було відшукувати головнокомандувача, він не міг і не хотів вірити цьому.
XVIII
Біля села Праца Ростову велено було шукати Кутузова і государя. Але тут не тільки не було їх, але не було жодного начальника, а були різнорідні натовпи дезорганізованих військ.
Він поганяв втомленого вже коня, щоб швидше проїхати ці юрби, але чим далі він посувався, тим натовпи ставали хаотичнішими. По великій дорозі, на яку він виїхав, юрмилися коляски, екіпажі всіх сортів, російські та австрійські солдати, всіх родів військ, поранені і неранені. Все це гуло і змішано копошилося під похмурий звук ядер з французьких батарей, поставлених на Праценських висотах.
— Де государ? де Кутузов? — питав Ростов у всіх, кого міг зупинити, і ні від кого не міг отримати відповіді.
Врешті, схопивши за комір солдата, він змусив його відповісти собі.
— Е! брат! Вже давно всі там, вперед втекли! — сказав Ростову солдат, сміючись чогось і вириваючись.
Залишивши цього солдата, який, очевидно, був п'яний, Ростов зупинив коня денщика чи берейтора важливої особи і став розпитувати його. Денщик оголосив Ростову, що государя з годину тому провезли щодуху в кареті по цій самій дорозі, і що государ небезпечно поранений.
— Не може бути, — сказав Ростов, — вірно, інший хто.
— Сам я бачив, — сказав денщик з самовпевненою посмішкою. — Вже мені-то пора знати государя: здається, скільки разів в Петербурзі ось так-то бачив. Блідий, преблідий в кареті сидить. Четверню вороних як припустити, матінко моя, повз нас прогримів: пора, здається, і царських коней і Іллю Івановича знати; здається, з іншим як з царем Ілля кучер не їздить.
Ростов пустив його коня і хотів їхати далі.