От побачите, вона зробить кар'єру в Берліні.
— Не маю сумніву. — Дідеріх підморгнув: — Я знаю її здібності. Ви, звичайно, вважали мене за плохуту. — Ядасонові протести він відхилив. — Ви вважали мене за плохуту. А я тим часом добре-таки пополював у ваших володіннях, тепер я можу сказати це вам одверто.
І він розповів асесорові, який ставав дедалі неспокійнішим, про свою пригоду з Кетхен у "куточку кохання", розповів з подробицями, яких насправді не було. З посмішкою задоволеної помсти дивився він на Ядасона, який, очевидно, був у скрутному становищі: чи вважати це за образу своєї честі, чи ні. Нарешті він визнав за краще поплескати Дідеріха по плечу, і вони по-дружньому почали робити висновки, які самі собою спадали на думку.
— Звичайно, це все лишиться тільки між нами... Таку дівчину також треба цінувати по справедливості, бо де інакше візьметься поповнення для розваги вищого світу? Адресу? Але тільки вам. Якщо колись потрапиш до Берліна, то знатимеш, куди податися.
— В цьому була б навіть певна принадність, — зауважив Дідеріх замислено.
Ядасон побачив свій багаж, і вони попрощалися.
— Політика, на жаль, трохи роз'єднала нас, але ж звичайне, людське, дякувати богові, зближує. Бажаю вам розважатися в Парижі.
— Про розваги не може бути й мови. — Ядасон обернувся з таким обличчям, немов збирався когось занапастити. Але, помітивши тривогу на Дідеріховому обличчі, знову підійшов до нього. — За місяць, — сказав він незвичайно поважно і зосереджено, — ви це самі побачите. Було б, мабуть, бажано, щоб ви поволі підготували до цього громадську думку.
Дідеріх, мимоволі схвильований, спитав:
— Але що ви маєте на увазі?
І Ядасон багатозначно, з посмішкою самозреченої рішучості:
— Я маю намір привести свій зовнішній вигляд у відповідність до своїх націоналістичних поглядів...
Коли Дідеріх збагнув зміст сказаного, він міг у відповідь лише шанобливо вклонитися, але Ядасона вже не було. Той виходив на платформу, і там вуха його ще раз — останній раз! — спалахнули, як двоє церковних вікон у промінні вечірнього сонця.
До вокзалу підійшов гурт чоловіків, у центрі якого майорів прапор. Кілька поліціянтів повільно зійшло зі сходів і вишикувалося супроти прибулих. Гурт зразу заспівав "Інтернаціонал". Проте натиск був успішно відбитий представниками влади. Щоправда, кілька чоловік усе ж таки прохопилося і скупчилися навколо Наполеона Фішера, який своїми довгими руками тягнув майже по землі гаптований дорожній мішок. У буфеті вони освіжилися після всіх злигоднів, зазнаних під липневим сонцем за справу крамоли. Потім, зваживши на запізнення поїзда, Наполеон Фішер зробив спробу виголосити на платформі промову, але чиновник поліції заборонив це депутатові рейхстагу. Наполеон поставив свого гаптованого мішка і вишкірив зуби. Знаючи його, Дідеріх був певен того, що він учинить опір державній владі. Але, на його щастя, прийшов поїзд, і лише тепер Дідеріх уперше звернув увагу на присадкуватого чоловіка, який весь час відвертався, коли повз нього проходили. Він тримав у руках великий букет квітів і дивився назустріч поїздові. Де Дідеріх бачив ці плечі... Що за чортовиння! З вікна купе кивала Юдіф Лауер! Чоловік допоміг їй вийти, підніс їй букета, і вона взяла його з тією поважною усмішкою, якою завжди усміхалась. Коли обоє обернулися до виходу, Дідеріх поквапливо, гучно сопучи, одійшов убік. Чортовиння тут не було ніякого, просто закінчився Лауерів термін — він вийшов із в'язниці.
Не те, щоб можна було чогось побоюватися з його боку, але треба було знову звикнути до того, що він на волі!.. І він зустрічає її з букетом! Невже він нічого не знає? У нього ж був час, щоб подумати. А вона! Тепер, коли він відсидів свій термін, повертається до нього! Бувають взаємини, які порядній людині і не сняться. А втім, Дідеріха все це так само не обходило, як і всіх інших. Він лише спевнив тоді свій обов'язок. "На всіх, напевне, це справить таке ж неприємне враження, як на мене. Йому з усіх боків дадуть зрозуміти, щоб він краще сидів удома... Бо що посієш, те й збереш". Кетхен Цілліх зрозуміла це і зробила правильний висновок. Що є слушне для неї, те є не менш слушне і для деяких інших людей, не тільки для Лауера.
Сам Дідеріх, який ішов тепер по місту, приймаючи на кожному кроці шанобливі уклони, вважав за цілком природне займати місце, уготоване йому його заслугами. В цей суворий час він здобув стільки перемог, що тепер залишалося тільки збирати плоди. Люди навколо почали вірити в нього — із його душі відразу зникли всі сумніви... Про Гаузенфельд останнім часом стали поширюватися несприятливі чутки, і акції почали падати. Звідки стало відомо, що окружне управління у цієї фабрики свої замовлення забрало назад і передало їх Геслінгові? Дідеріх не прохопився ані одним слівцем, але це стало відомо ще раніше, ніж почалося звільнення робітників, з приводу якого так побивалася "Нецігська газета". Старий Бук, як голова спостережної ради, сам змушений був зажадати цього звільнення, що дуже пошкодило йому в громадській думці. Управління вдалося до таких крутих заходів, напевне, тільки тому, що спостережну раду очолював старий Бук. Було помилкою обирати його на голову. Взагалі краще було б йому тими грішми, що їх так благородно дав йому Геслінг, сплатити борги, аніж купувати гаузенфельдські акції. Дідеріх сам висловлював всюди цю думку.
— Хто б міг чекати цього від нього! — знов зауважував він і знов замислювався над примхами долі. — От коли видно, на що здатна людина, яка втрачає грунт під ногами...
Після цього у кожного залишалося тяжке враження, що і його, як акціонера Гаузенфельда, старий Бук доведе до загибелі. Бо акції падали. Звільнення викликали загрозу страйку; акції впали ще нижче... Тут на допомогу прийшов Кінаст. Він несподівано приїхав до Неціга — відпочити, як він казав. Ніхто не мав охоти признаватися іншому, що у нього є гаузенфельдські акції і що він ускочив у халепу. Кінаст сповістив когось, що інші вже продали свої. Його особиста думка була така, що треба поспішати. Якийсь маклер, Кінастові, між іншим, не знайомий, сидів час від часу в кафе і скуповував акції. За кілька місяців у газетах почали щодня з'являтися оголошення банкірського дому Занфт і К°. Хто ще мав гаузенфельдські акції, міг легко цьому банкові їх продати. Справді, на початку осені у жодної душі більше не було цих ненадійних паперів. Зате поширилася чутка, що Геслінг і Гаузенфельд зливаються. Дідеріх удавав здивоване обличчя.
— А старий пан Бук? — питав він. — Як голова спостережної ради, він, мабуть, також захоче сказати своє слово. Чи, може, сам уже продав свої акції?
— У нього тепер інші клопоти, — відповідали йому. Букова справа проти "Голосу народу" була призначена на розгляд. — Він, напевне, програє, — говорили деякі.
І Дідеріх із спокійною діловитістю:
— Шкода його. Тоді вже йому більше не засідати ні в яких спостережних радах.
З таким передчуттям усі й прийшли до суду. Викликані свідки нічого не пам'ятали. Клюзінг уже давно всім казав за продаж фабрики. Чи говорив він окремо про ту ділянку? І чи називав як посередника старого Бука? Все це лишилося нез'ясованим. Серед радників було відомо, що ділянку намічали для передбачуваного тоді притулку. Чи був за це Бук? В усякому разі, він не був проти. Багато хто звернув увагу на те, що він дуже цікавився цією ділянкою. Сам Клюзінг, який досі ще був хворий, посвідчив комісарові, котрий його допитував, що його друг Бук аж до недавнього часу дуже часто бував у нього. Якщо Бук і говорив йому за продаж землі, то він, Клюзінг, ні в якому разі не сприйняв цього в такому розумінні, яке могло б зганьбити Бука...
Позивач Бук хотів установити, що переговори з Клюзінгом провадив офірник грошей, покійний Кюлеман. Але це йому не пощастило, Клюзінг з цього приводу також висловився непевно. Той факт, що це твердив Кон, нічого не доводив, бо Кон сам був зацікавлений в тому, щоб надати своєму власному візитові до Гаузенфельда безвинного характеру. Найважливішим свідком залишався Дідеріх, якому Клюзінг писав і який відразу ж після одержання листа мав з ним розмову. Чи згадувалося чиєсь ім'я? Він посвідчив:
— Я не цікавився тим чи іншим ім'ям. Заявляю, що я — це потверджують усі свідки — ні разу не називав публічно ім'я позивача пана Бука. В усій цій справі я мав на увазі тільки інтереси міста, яким загрожували оборудки окремих осіб. Я заступився за політичну етику. Особистий завзяток чужий мені, і я б дуже шкодував, якби позивач вийшов з цього розгляду не цілком бездоганним.
Ці Дідеріхові слова були зустрінуті схвальним шепотом. Тільки Бук здавався невдоволеним; він схопився, весь червоний... Дідеріхові було запропоновано викласти свій особистий погляд на справу. Він збирався почати; тут Бук, гордо випроставшись, виступив уперед, і його очі палали, як на тих передвиборчих зборах, що закінчилися так трагічно.
— Я звільняю пана свідка від труда висловлювати поблажливе міркування про мою особу і моє життя. Не йому це робити. Він допевнився успіхів інакшими засобами, ніж я, і мета їх інша. Мій дім був завжди відкритий і доступний для кожного, в тому числі й для свідка. Моє життя вже понад п'ятдесят років належить не мені, воно належить ідеї, яка в мій час володіла умами багатьох, — ідеї справедливості і загального добра. Коли я вступав у громадське життя, я був заможною людиною. Я покину його бідняком. Я не потребую нічийого захисту.
Він замовк, його обличчя ще тремтіло, але Дідеріх тільки знизав плечима. На які успіхи посилався старий? У нього їх давно вже не було, це все були самі пусті слова, під які ніхто не дасть заставного листа. Він величався, а сам уже попав під колеса. Як може людина так не розуміти свого становища? "Коли вже одному з нас поводитися з другим звисока..." І Дідеріх почав блискати очима. Він просто спалив старого вогнем свого погляду, хоч як той палав від обурення, — і цього разу остаточно, разом із "справедливістю і загальним добром". Спершу власне добро, — а справедлива є та справа, що має успіх!.. Дідеріх ясно відчував, що це незаперечний факт для всіх. Старий також відчув це, сів на своє місце, згорбився, і на його обличчі з'явився наче вираз сорому.