Спрут не відпускав людини. Жільят став мухою цього павука.
Він стояв по пояс у воді, впираючись ногами в слизькі круглі валуни, права його рука була стиснута, обезвладнена витками плоских щупальці спрута, а тулуб майже зник під складками і сплетінням цієї страхітливої пов'язки.
Із восьми щупальців спрута троє були приліплені до скелі, а п'ятеро впилися в Жільята. Таким способом, з одного боку вчепившись у граніт, а з другого — в людину, спрут ніби ланцюгом приковував Жільята до скелі. В тіло Жільята впилося двісті п'ятдесят присосків. Яке жахливе відчуття тривоги й огиди! Бути затиснутим у незмірно великому кулаці, гнучкі пальці якого близько метра довжиною, суцільно вкриті з нижнього боку живими присосками, порпаються у вашому тілі! Ми вже казали, що вирватися від спрута неможливо. Чим відчайдушніше намагаєшся від нього звільнитися, тим міцніше він тебе в'яже. Він стискає вас іще більше. Його зусилля зростають у відповідності до ваших. Чим сильніший ривок, тим міцніший обруч.
Жільят міг розраховувати тільки на одне: на свій ніж.
Вільною у нього була лише ліва рука, але ми знаємо, як вправно він нею орудував. Про нього можна було б сказати, що обидві його руки — праві. Якраз у лівій руці він тримав розкритий ніж.
Щупальців спрута не розрізати: їхню шкіру нічого не бере, вона ковзає під лезом; до того ж їхні петлі прилягають так щільно, що досить тільки надрізати ці ремені, і ви пораните своє тіло.
Восьминіг страшний; одначе є один прийом, який дає можливість справитись із ним. Рибалки з острова Серк знають цей прийом; кому доводилось бачити їхні раптові, блискавичні рухи в морі, той знає. Майже так само роблять дельфіни: накидаючись на каракатицю, вони дуже вправно відкушують їй голову. Ось чому у відкритому морі трапляється чимало кальмарів, каракатиць, восьминогів з відірваними головами. І справді, вразливим місцем у восьминогів є тільки голова. Жільят про це знав.
Йому ще ніколи не доводилося бачити такого великого спрута. З першого ж наскоку він став жертвою цього масивного хижака. Інший на місці Жільята розгубився б. У боротьбі з восьминогом, як і з биком, є момент, який необхідно вловити. Це та мить, коли бик нагинає шию, це та мить, коли восьминіг наближає голову: одна коротка мить. Хто її пропустить, той пропав.
Все, про що ми тут розповідаємо, тривало всього декілька хвилин. Однак Жільят відчував, як двісті п'ятдесят кровососних банок усе міцніше й міцніше присмоктуються до його тіла. Спрут віроломний. Він намагається насамперед приголомшити свою жертву. Він хапає її, а потім вичікує.
Жільят тримав ножа напоготові. Присоски впивалися все сильніше. Він дивився на восьминога, восьминіг дивився на нього. Раптом тварюка відірвала від скелі своє шосте щупальце і, закинувши його за Жільята, спробувала обкрутити його ліву руку.
Водночас хижак швидко присунув до нього голову. Ще мить — і ротгузно торкнеться грудей Жільята. Тіло хлопця знекровлене, руки зв'язані, йому кінець. Але Жільят сам чатував. Його підстерігали, але підстерігав і він. Він сахнувся від щупальця, і в ту ж мить, коли тварюка готова була вгризтись йому в груди, він вдарив озброєною ножем рукою по страховиську. Два конвульсивні зустрічні рухи — рух спрута й рух Жільята. Щось схоже на сутичку двох блискавиць.
Жільят устромив вістря свого ножа в плоску грудку слизу, повернув лезо, окресливши кола довкола обох очей, — так звивається батіг при ударі — і вирвав спрутові голову, як виривають зуб. Оце і все.
Тварюка відвалилася від Жільята. Він упав, ніби ганчірка; як тільки всмоктувальна помпа була зруйнована, порожнечі
не стало. Чотириста кровососних банок водночас відчепилися від скелі й від людини.
Клапоть пішов на дно.
Відсапуючись, Жільят подивився на діло рук своїх і побачив у себе під ногами на валунах дві драглисті безформні купки: з одного боку — голова, а з другого — все інше. Ми кажемо "все інше", бо не можна було назвати це тулубом.
Все ж, остерігаючись передсмертних конвульсій восьминога, Жільят відступив подалі від його щупальців. Але потвора була мертва. Жільят склав ніж.
IV
Ніщо не сховається, ніщо не пропаде
Жільят убив спрута вчасно. Сам він уже ледве дихав, його права рука і тулуб посиніли; на них здулося не менше ніж двісті пухирів; з деяких сочилась кров.
Найкращі ліки проти таких пухлин — морська вода. Жільят зануривсь у воду і став розтирати тіло долонею. Від розтирання пухирі стухали.
Задкуючи і все глибше заходячи в море, він непомітно підійшов до маленького грота, якого помітив ще раніше поблизу печери, де його схопив спрут.
Грот, не залитий водою, прорізав високу стіну печери. Валуни, яких назбиралося там більше ніж у будь-якому місці, настільки підняли дно, що воно виявилось вищим звичайного рівня припливу. Нагнувшись, можна було увійти під низьке, але досить широке склепіння. З підводного грота туди проникало слабке зеленаве світло.
Трапилося так, що, квапливо розтираючи свою набухлу шкіру, Жільят машинально підвів очі.
Його погляд зупинився на гроті.
Жільят здригнувся.
Йому здалося, що в глибині цієї нори, в густих сутінках, він побачив чиєсь усміхнене обличчя.
Жільят не знав слова "галюцинація", але явище було йому знайоме. Таємничі зустрічі з неправдоподібним, які ми, щоб вийти зі становища, називаємо галюцинаціями, в природі трапляються. Ілюзія чи реальність, але видива бувають. Хто зіткнеться з ними, той їх бачить. Як ми вже казали, Жільят був мрійником. Йому була властива та високість душі, завдяки якій він не раз доходив до галюцинацій, ніби пророк.
Небезпечно поринати в марення, усамітнившись у пустельних місцях.
Він подумав, що перед ним знову одне з тих видив, котрі його, нічного блукача, не раз приголомшували.
На вигляд грот скидався на піч для випалювання вапна. То була невисока ніша, дугаста, як ручка кошеля; її навислі склепінчасті стіни постійно знижувались, поки в кінці підземелля, де настил із каміння, зійшлися зі стелею печери, утворивши разом з ними кам'яний мішок.
Жільят увійшов усередину і, нагнувши голову, рушив назустріч тому, що заховалося в глибині.
Справді, там хтось усміхався.
То був череп мерця.
Там був не тільки череп, а й кістяк.
Людський кістяк знайшов собі спочинок у цьому гроті. У таких випадках людина, смілива духом, шукає пояснення того, що бачить.
Жільят оглянувся довкола себе. Скрізь було безліч крабів.
Вони не ворушилися. Картина мала вигляд вимерлого мурашника. Краби лежали незрушно. То, власне, були й не краби, а їхні порожні панцири.
Вони були розкидані купками по настилу з каміння, захаращуючи його собою, ніби якимись потворними сузір'ями.
Жільят, дивлячись уперед, ступав, не помічаючи їх.
У кінці склепу, куди потрапив Жільят, вони лежали ще товщим шаром. Безживно стирчали їхні вусики, лапки й щелепи. Розчепірені клешні стояли догори й уже не стискалися. Не рухалися кістляві щити під шерехатою шкаралупою; декотрі з них були перекинуті догори і ніби виставляли напоказ сіруваті внутрішні стінки порожніх панцирів. Це нагромадження трупів нагадувало безладну юрбу вояк, які облягають фортецю: усе переплуталося, ніби в густому чагарнику.
Під цією купою і лежав кістяк.
З-під цілої гори вусиків, клешнів і щитків виднівся череп з зубчастими швами,
хребці, великі стегнові й гомілкові кістки, довгі вузлуваті пальці з нігтями.
Грудна клітка була забита крабами. Там колись билося чиєсь серце. Очні ями були вистелені морською пліснявою. Морські слимаки заповнили носові отвори своїм слизом. Між іншим, у цьому кам'яному мішку не було ні водоростей, ні трав, не війнув там вітерець. Усе немов закам'яніло. А зуби шкірились у посмішці.
Коли череп намагається зобразити посмішку, вона вселяє в нас тривогу.
Чарівний палац безодні, викладений і розцяцькований морськими самоцвітами, викрив себе і виявив свою таємницю. Це було лігво, у ньому жив спрут; то була могила, у ній спочивала людина.
Обриси кістяка і мертвих крабів були якимись ніби примарними і застиглими, але в неправильному відбитому світлі підземних вод ці закам'янілі останки ніби підстрибували. Огидне юрмище крабів немов закінчувало свою учту. Здавалося, що ці черепки обгризали череп. Нема нічого разючішого за картину мертвого гаддя на мертвій здобичі. Похмуре продовження смерті.
Перед очима Жільята була комора восьминога.
Похмуре видовище, в якому у всій глибині поставав страхітливий закон життя. Краби з'їли людину, спрут поїв крабів.
Поблизу кістяка не було навіть ніяких слідів одягу. Значить, людину схоплено голою.
Уважно вдивляючись у кістяк, вивчаючи його, Жільят почав скидати з нього крабів.
Ким же була ця людина? Труп її був чудово препарований, наче в анатомічному театрі, — всі м'які тканини видалені, не залишилося жодного м'яза, але й не бракувало жодної кістки. Якби Жільят був знавцем у таких справах, він обов'язково це відзначив би. Оголене надкістя було гладеньким, білим і ніби відполірованим.
Якби не зелені плями нитчатки, які виднілися в різних місцях, можна було б подумати, що то слонова кістка. Хрящові перегородки, ретельно відшліфовані, були цілими. Могила створює такі моторошні зразки ювелірної роботи.
Труп був ніби похований під мертвими крабами. Жільят відкопав його.
Раптом він швидко нагнувся.
Довкола хребта він помітив якусь темну смужку.
То був шкіряний пояс, яким людина, очевидно, оперезала свій стан, ще бувши живою.
Шкіра запліснявіла. Пряжка заіржавіла.
Жільят смикнув пояс до себе. Хребці не піддавалися, довелося їх переламати. Пояс зберігся дуже добре. Але на ньому уже почала наростати кора з черепашок.
Жільят помацав пояс пальцями і відчув на його внутрішньому боці якийсь твердий чотирикутний предмет. Годі було й думати, щоб розстібнути пряжку. Жільят перетяв шкіру ножем.
У поясі лежала маленька залізна скринька і кілька золотих монет. Жільят налічив двадцять гіней.
Скринька являла собою стародавню матроську тавлинку з пружинним замком. Вона дуже заіржавіла і не відчинялась. Пружина позеленіла від окису і не діяла.
Ніж і цього разу став у пригоді Жільятові. Один натиск підсунутого під віко леза, і воно відскочило.
Тавлинка відчинилася.
Всередині були папери.
Дно тавлинки встилав маленький стосик тоненьких, складених учетверо аркушиків.
Вони трохи відсиріли, але зовсім не були пошкоджені.
Щільно зачинене віко оберігало їх від псування.