— О, благодійнику, я не можу втриматися від сліз! Дозвольте провести вас до фіакра.
— Якщо хочете вийти, вдягніть це пальто, — сказав пан Білий замість відповіді. — Надворі дуже холодно.
Жондрет не став чекати, поки його попросять удруге. Він надяг на себе коричневий редингот.
І вони вийшли: Жондрет попереду, а за ним гості.
10. Такса найманого кабріолета: два франки за годину
Хоч уся ця сцена відбулася на очах Маріуса, насправді він нічого не бачив. Його очі не відривалися від дівчини, його погляд прикипів до неї, тільки-но вона увійшла до кімнати. Він стежив за кожним її порухом, він прагнув почути її голос. Маріус добре знав її очі, обличчя, постать, ходу, але досі він майже не чув її голосу. Він віддав би десять років життя, щоб почути його, щоб зберегти в душі хоч трохи цієї музики. Але крикливі звіряння Жондрета заглушували всі інші звуки. І до захвату Маріуса домішувався гнів. Він не міг повірити, що це божественне створіння явилося йому посеред людей-покидьків у жахливій норі. Йому здавалося, він бачить колібрі посеред жаб.
Коли дівчина вийшла, у нього була одна тільки думка: бігти за нею, довідатися, де вона живе, не загубити її вдруге, після того як він чудом знайшов її. Він стрибнув із комода і схопив капелюх. Але думка, що пан Білий побачить його в коридорі, стривожиться і знайде спосіб знову зникнути з-перед його очей, змусила Маріуса на кілька хвилин затриматись.
Коли він вийшов, у коридорі вже не було нікого. На сходах — теж. Маріус поквапно збіг униз і побачив, що фіакр саме завертає за ріг Малої Банкірської вулиці, прямуючи в Париж.
Маріус кинувся бігти слідом, але фіакр був уже далеко, він не зміг би його наздогнати. До того ж із фіакра напевне помітили б молодика, що чимдуж жене за екіпажем, і батько його впізнав би. У цю саму мить — яке щастя! — Маріус побачив на бульварі порожній найманий кабріолет. Лишився єдиний вихід — сісти в кабріолет і їхати за фіакром. Це був спосіб певний, надійний і цілком безпечний.
Маріус помахав рукою візникові кабріолета й крикнув:
— Погодинно!
Маріус був без краватки, в старому сурдуті, де бракувало ґудзиків, в роздертій на грудях сорочці.
Візник зупинився, підморгнув і простяг до Маріуса ліву руку, потираючи вказівним пальцем об великий.
— Що таке? — спитав Маріус.
— Плата наперед, — сказав візник.
Маріус згадав, що має тільки шістнадцять су.
— Скільки? — запитав він.
— Сорок су.
— Я заплачу, коли повернемось.
Візник замість відповіді тільки присвиснув і стьобнув коня батогом.
Маріус розгублено дивився, як віддаляється від нього кабріолет. Через те, що йому не вистачило двадцяти чотирьох су, він утратив свою радість, своє щастя, своє кохання! Він глибоко пожалкував, що сьогодні вранці віддав тій жалюгідній дівчині свої п’ять франків. Якби вони в нього лишилися, він був би врятований, він відродився б, він вийшов би з мороку, і настав би кінець його самоті, його неприкаяності, його тузі!
Маріус повернувся додому, опанований розпачем.
Він міг би втішитися тим, що пан Білий обіцяв увечері приїхати ще, і тоді треба буде тільки краще взятися за діло й простежити, де той живе. Але, захоплений спогляданням своєї мрії, Маріус навряд чи що-небудь чув.
Перед тим як піднятися сходами, він помітив по той бік бульвару Жондрета у "філантроповому" пальті. Жондрет розмовляв із чоловіком досить сумнівної зовнішності; такі типи уникають дивитися людям у вічі, розмовляють ухильно, а сплять удень — отже, є усі підстави вважати, що вночі вони працюють.
Поліціант неодмінно звернув би увагу на тих двох, що стовбичили під снігом, але Маріус тільки ковзнув по них поглядом.
11. Злидні беруться допомогти горю
Маріус повільно піднявся сходами. В ту мить, коли він уже збирався зайти у свою комірчину, він помітив у коридорі старшу дочку Жондретів. Йому було неприємно бачити цю дівчину, адже саме їй віддав він свої п’ять франків, і було вже пізно вимагати їх назад: кабріолета та фіакра давно й слід прохолов. Та вона й не віддала б йому гроші. А розпитувати її, де живуть люди, які щойно до них приходили, було марно, вона явно цього не знала, бо на листі, підписаному Фабанту, стояла адреса: "Панові благодійнику з церкви Сен-Жак-дю-О-Па".
Маріус пройшов у свою кімнатку і штовхнув за собою двері.
Але вони не зачинились. Маріус обернувся й побачив, що Жондрет-старша притримує їх рукою.
— Чого вам від мене треба? — майже грубо запитав він.
Вона підвела на нього свій тьмяний погляд, де ніби зблиснув якийсь вогник, і сказала:
— Пане Маріус, ви такий сумний! Що з вами?
— Дайте мені спокій!
— Дарма ви сердитесь, — мовила вона. — Ви небагатий, а яким були добрим до мене сьогодні. Будьте ж таким і тепер. Скажіть, що з вами? Ви сумуєте, я ж бачу. Може, я допоможу вам у чомусь. Якщо вам треба віднести листа, знайти чиюсь адресу, простежити за кимось… Я не допитуюся про ваші таємниці, але як ви мені щось довірите, я не скажу нікому. Розпоряджайтеся мною.
У голові Маріуса сяйнула одна думка. За яку тільки соломинку людина не хапається, коли йде на дно!
— Послухай… — почав він, підходячи до Жондрет-старшої.
Її очі спалахнули радістю.
— Так-так, кажіть мені "ти". Мені це подобається.
— Гаразд, — погодився він. — Це ж ти привела сюди старого пана з дочкою?
— Я.
— Ти знаєш їхню адресу?
— Ні.
— Довідайся її для мене.
Обличчя дівчини, яке щойно освітилося радістю, знову стало похмуре.
— Отже, вам потрібна адреса вродливої панни?
У тоні, яким вона вимовила ці слова, була нотка, що розсердила Маріуса. Він сказав:
— Мені потрібна адреса і батька, й дочки, їх обох, зрозуміла?
Дівчина пильно подивилась на нього.
— А що ви мені за це дасте?
— Усе, чого попросиш!
— Усе, чого я попрошу?
— Так.
— Я вам дістану адресу.
Вона опустила голову, потім різко смикнула двері.
Вони зачинилися за нею.
Маріус упав на стілець, обхопив руками голову й поринув у роздуми, з яких його пробудив різкий Жондретів голос за стіною:
— Кажу тобі, я не помилився. Я впізнав його.
Ці загадкові слова вельми зацікавили Маріуса. Кого впізнав Жондрет? Пана Білого? Батька його "Урсули"? Невже Маріусові в такий несподіваний спосіб пощастить зараз довідатися про те, без чого йому й життя не миле?
Одним стрибком він опинився на комоді й припав оком до шпарки в стіні.
І він знову побачив Жондретів барліг.
12. На що Жондрет звелів витратити п’ятифранкову монету пана Білого
На вигляд там нічого не змінилося, тільки що жінка й дочки розгорнули пакет, принесений паном Білим, і понадягали панчохи та вовняні кофточки. Ліжка були накриті новими ковдрами.
Батько родини, мабуть, тільки-но увійшов. Він ще не відсапався. Дочки сиділи на підлозі біля каміна, старша перебинтовувала руку меншій. Жінка наче вгрузла у ліжко, на обличчі в неї застиг вираз тупого подиву. Жондрет міряв горище сягнистими кроками. Очі йому палахкотіли дивним вогнем.
— Невже справді? Ти певен? — розгублено озвалася жінка.
— Ще й як певен! Минуло вісім років, але я впізнав його! Відразу впізнав. Невже це тобі не впало у вічі?
— Ні.
— Але ж я тебе попередив: дивись уважно! Та сама постать, те саме обличчя, та й голос не змінився. Краще вдягнений, тільки й усього. Ну, старий шельмо, тепер ти в моїх руках!
Жондрет урвав свою мову й обернувся до дівчат:
– Ідіть-но прогуляйтесь обидві!
— З порізаною рукою? — пробелькотіла мати.
— На свіжому повітрі їй тільки полегшає, — сказав Жондрет.
Очевидно, з цим чоловіком не сперечалися. Дівчата вийшли.
Уже в дверях батько притримав старшу за лікоть.
— Рівно о п’ятій щоб ви були тут, — сказав він із притиском. — Обидві. Ви будете мені потрібні.
Маріус подвоїв увагу.
Залишившись наодинці з жінкою, Жондрет пройшовся двічі-тричі туди й сюди, потім різко спинився перед нею, схрестив на грудях руки й вигукнув:
— А хочеш, я скажу тобі одну річ? Ота панна…
— Ну-ну? — підхопилася жінка. — До чого тут панна?
Маріус не сумнівався: говорили про неї. Він слухав із гарячковою тривогою. Наче все його життя залежало від того, що він зараз почує.
Але Маріус не почув нічого, бо Жондрет нахилився до жінки й заговорив пошепки. Потім випростався й голосно закінчив:
— Це вона!
— Ота? — перепитала жінка.
— Ота сама! — підтвердив чоловік.
Неможливо передати вираз, з яким жінка вимовила слово "ота". У її голосі прозвучав подив, гнів, люта ненависть. Досить було кількох слів, мовлених їй на вухо чоловіком, і ця здоровенна млява баба пробудилась і з огидної стала жахливою.
— Не може бути! — вигукнула вона. — Як подумаю, що мої дочки ходять босі й не мають чого вдягти! А тут оксамитовий капелюшок, атласна шубка, полуботки і все, що треба! Франків на двісті добра! Ні, ти помилився. Адже та була бридка, а ця непогана.
— А я кажу тобі — це вона. Сама переконаєшся.
Почувши таке категоричне твердження, тітка Жондрет підвела свою червону пику і з якимсь бридким виразом витріщилась у стелю. В ту мить вона здалася Маріусові навіть страшнішою, ніж її чоловік. Це була свиня з поглядом тигриці.
— То ота краля мальована, що з жалістю дивилась на моїх дочок, і є та сама жебрачка! — люто просичала вона. — О, я б її на шматки роздерла, я її затоптала б!
Вона стрибнула з ліжка і якусь мить стояла на ногах, розкуйовджена, з роздутими ніздрями, з роззявленим ротом і зціпленими кулаками. Потім важко гепнулася на ліжко. Чоловік ходив по кімнаті, не звертаючи уваги на дружину.
Раптом він знову зупинився перед нею.
— А хочеш, я тобі скажу ще дещо?
— Що? — спитала вона.
— А те, що я тепер багатий, — коротко відповів чоловік.
Жінка глянула на нього, як на божевільного. А він провадив:
— Слухай мене уважно. Він у мене в руках, той товстосум. Усе залагоджено. Я бачився з надійними людьми. Він прийде сюди о шостій. Принесе шістдесят франків, мерзотник! Ти ж чула, як я йому голову заморочив? Мовляв, завтра четверте лютого, останній термін… А він, йолоп, усьому повірив! Отже, він з’явиться о шостій. О цій годині сусід ходить обідати. Матуся Бюргон піде в місто мити посуд. У домі не залишиться нікого. Сусід не повертається раніше одинадцятої. Дівчата вартуватимуть на вулиці. Ти допоможеш нам. Він із нами розквитається.
— А як не розквитається? — запитала жінка.
— Тоді ми з ним розквитаємося, — мовив Жондрет, черкнувши себе пальцем по горлу.
І він засміявся.
Це вперше Маріус почув, як Жондрет сміється.