332
— А хіба я йому не кажу?
— Ви ж самі знаєте,—ухильно мовив я,—нашу чоловічу натуру! Ми хочемо вражати того, кого любимо, а як не можемо, то шукаємо публічної арени!
Я зводив усе до жарту.
— Не знаю,— сказала Юліка, потираючи обома руками очі,— чого він завше від мене чекає. Хіба я йому не казала? Коли ж він мене не слухає.
Я не мав наміру брати на себе роль опікуна і припинив розмову. Саме надійшов Штіллер.
— Ви ще й досі на "ви"? — вигукнув він, ще дужче бентежачи нас.— Ну, будьмо! — І ми цокнулися маленькими колодними чарочками.— Ти не п'єш? — спитав він, коли Юліка не взяла своєї чарки, і знову сказав: — Будьмо!
Якусь хвилину я міркував, чи, бува, пані Юліка не чекає дитини; вона так німо й рішуче відмовилася від вина, наче їй заборонено пити. Я пошкодував, що вона бодай не пригубила чарки. Вона якось наперед вилучалася з нашого товариства. Завше мені здавалося, що нема нічого дражливішого, як бавити час утрьох! Через те я. чесно намагався не датися на спілку зі Штіллером. З ним було легко, він мав жіночий хист допасовуватися, натомість пані Юліка взагалі не боронилась, коли її вилучали з розмови. Вона мовчки лежала, світячи косами, її обличчя — я бачив його збоку — вабило мене і водночас непокоїло, мені здавалось, що на ньому застиг вираз постійного переляку. Штіллер не клопотався тим, він тішився своєю дотепною балаканиною, раз по раз звертаючись також до пані Юліки, і тоді в його словах бриніли ніжне прохання, уважність, але й настійливість. Часто я думав: "Він надто все собі полегшує. Розплачується чаром, якого йому не бракує і який йому нічого не коштує". А ще мені здавалося, що Штіллер завше хоче щось направити і тоді стає ввічливий, аж несміливий.
— Облиш! — просила пані Юліка.— Мені справді не треба подушки!
З того, як Штіллер позирнув на пані Юліку, я помітив, що він почувався відштовхнутим, відштовхнутим неслушно. Якби я був суддя, то, певне, признав би слушність пані Юліці: надто вже вперто він тицяв їй подушку. Щоб відвернути його увагу на інше, я спитав:
*— А де ти гадаєш улаштувати свою гончарну піч? Однак Штіллер не чув мене.
— Чому ти не хочеш подушки? — мучив він нещасну Юліку.
Врешті, щоб мати спокій, вона взяла її, не подякувавши, й поклала не під голову, а під коліна, де вона їй менше заважала. "Двоє людей доброї волі!" — подумав я і почав хвалити вино. Потім, без ніякого зв'язку, оповів історію, що її сам недавно почув.
— Тобі цікаво буде, ти ж бо колись відкрив Мексі-ку,— сказав я.— Хїюсь там розводив свині, не знаю вже де, але ті свині чогось не виплачувалися. Він тяжко працював від світання до смеркання, вклав у те діло всі свої гроші й половину життя, все своє самолюбство, і все марно, одне слово, свині не давали йому зиску, хоч ти вмри, та ще й настала жахлива посуха. Там таке буває? Якась річка висохла, не пам'ятаю, яка саме, а тоді, кажуть, крокодили вирушають навмання до ін-щої річки. Одного чудового дня з'явився цілий табун крокодилів, що сунули просто на ту ферму. Що робити? Бідолаха міг, наприклад, вилізти на дах і постріляти їх усіх. Та він зробив не так! Він дав їм пожерти всіх свиней, що все одно йому не виплачувалися, а натомість зміцнив огорожу навколо і раптом став господарем крокодилячої ферми, постачальником шкіри на жіночі торбинки, щасливчиком, якому неймовірно поталанило.
Штіллер зареготав.
— Кажуть, що це правда! — додав я.
— Чудесно, еге ж? — звернувся Штіллер до Юліки. її сміх'був чиста міміка. Тепер мені здається, що,
власне, іншого я в неї ніколи й не бачив. Він завше проступав тільки на обличчі, наче вона загубила внутрішній сміх чи й не мала його. Юліку не можна було розвеселити, кожна така спроба кінчалася невдачею, тільки потім ти сам собі видавався дурним. Я був лютий на себе. Навіщо ця балаканина? Було осіннє надвечір'я, сонце лагідно сяяло, саме така пора, як Штіллер писав в одному листі: "А тоді, мій любий, як ми сидимо надворі й осіннього сонця вистачає, щоб людина почувала себе щасливою, як знову спіє виноград, як над озером здіймається сиза імла, але гори зі своїми золотавими лісами лишаються ясні й строкаті під середземноморським небом, а на ціле озеро пролягає смуга із живого срібла, а згодом із блискучої бронзи, а ще пізніше з міді..." Живого срібла вже не було, озеро сяяло блискучою бронзою. Час від часу я оглядався: завше веселі гномики, хатина з баштицею, бур'яни, сіра Афродіта висохлий, зарослий мохом, повний рудого листя колодязь з іржавими рурами, ґанок, засклений зеленавим склом, плющ, червоний як кров фунікулер у вечірньому сонці — все те здавалося трохи неймовірним. Самі вони, Штіллер і пані Юліка, були в тому оточенні, наче в чужому вбранні, сповнені мовчазної свідомості, що врешті кожне вбрання чуже й дочасне. Я дивувався з них. Що тут справді було їхнє,/то це сонце разом із грою світла на Женевському озері, гончарня в підвалі, всі ті труднощі, що звичайно бувають у людей, і, може, ще їхній безпорадний гість. Коли Юліці давали спокій, все йшло якнайкраще. Та ось Штіллер захотів знати, чи я вірю у виховне значення ритмічної гімнастики. Пані Юліка не дуже переконливо боронила гімнастику, а Штіллер вважав, що вона повинна знову присвятити себе чисто мистецькій роботі, закласти власну балетну школу в Лозанні. До обговорення практичних труднощів не дійшло; пані Юліка просто гарячково опиралася, а Штіллер журився, що вона нічого не хоче прийняти від нього, ані подушки, ані запізнілої віри в її мистецтво. Насуплений, він підвівся й пішов по другу пляшку...
— Рольфе,— озвалась вона, як ми лишилися самі.— Відрадьте його! Нічого з тією школою не вийде. Прошу вас, відрадьте його! Він мене до божевілля нею доведе!
Дарма я пробував зважити практичні можливості, обміркувати, чого Штіллер сподівається для дружини від тієї школи, дарма питав, чого б^пані Юліка сама бажа-' ла, вона була глуха до моїх 'слів; побачивши, що Зі мною шкода й розмовляти, вона відкинулась назад і тільки мовчки хитала головою.
— Чого він завше від мене хоче? — врешті сказала вона змучено, коли я замовк. Очі її блищали слізьми; тонкими, білими руками вона вчепилася в поруччя шезлонга, як, буває, чіпляєшся в кріслі зубного лікаря, аби не тремтіти. Признаюся, мені її поведінка здалась екзальтованою; я відчував, що мене силують виповісти, свою думку про давно вже, очевидно, спірну справу, якої я не знав гаразд, а тому й не мав ніякого бажання втручатися до неї.
— Штіллер напустив мені туману з своєю ferme vau-doise,— сказав я, проте Юліка не давалася на розмову.— Але ця околиця,— плів я далі,— найбільше подобається мені над Женевським озером...
Вона не слухала моєї балаканини, не помічала, що я намагаюся звернути розмову в потрібний напрямок.
— Відрадьте його! — попросила вона знову, так само схвильовано.— Що ви собі надумали? — напала вона й на мене, але потім чемно загладила свою гарячковість: .— Повірте мені, що нічого не вийде. Не вийде.— І по хвилі додала: — Він цього не повинен знати.
— Чого не повинен знати? — спитав я.— Що ви маєте на думці?
— Не питайте мене,— попросила вона, тоді зібралася на силі, випросталась і сягнула по другу цигарку; я простяг їй запальничку.— Мені не треба стільки курити,— сказала вона, немов перелякано чи так, ніби я її силував курити, в кожному разі, не подякувала за запальничку, що нею врешті й не скористалася.— Він не повинен знати,— мовила вона ще раз, наче до самої себе.— Я була в лікаря...— Пані Юліка напевне не хотіла ні з ким про це говорити, жалкувала, що пробалака-лася; я, звісно, чекав пояснення, хоч і мовчав.— Вся ліва легеня,— сказала вона.— Я б не хотіла, щоб він уже тепер знав. Це треба зробити. Якнайшвидше.— її раптовий спокій, її дивне самовладання, що справляло враження, наче сердешна жінка й гадки не має, про що йдеться, хоч потім вона сама вжила медичного терміну, не від лікаря почутого, а підказаного їй власним розумом, та ще те, що вона зовсім не нарікала, приголомшило мене; я опустив очі, ніби* шукав чого в жорстві, не зважуючись глянути їй в обличчя, щоб не зрадити думок, які тислися мені в голові.— Атож,— сухо сказала вона,— отакі в мене справи.
Я перейняв її сухий тон.
— А коли має відбутися операція?
— Якнайшвидше. Я ще сама не знаю. Як тільки зважуся...
Невдовзі прийшов Штіллер із другою пляшкою й заявив, що скочить ще в Гліон по виноград...
— Відрадьте його! — вела своєї пані їбліка, наче й далі говорилося про балетну школу.
Вона знову відкинулась назад, і голова її тонула в буйних косах. Мені здається, що я зроду не бачив самітнішої людини за ту жінку. Між її лихом і світом наче здіймалася непроникна стіна, не тільки її поведінка, а радше якась певність, що її не почують, давнє й безнадійне, сумирне, але довіку пекуче, невиліковне переконання, що партнер чує тільки самого себе. Мені кортіло спитати, $чи її хтось у житті кохав. Звісно, я не спитав. А чи сама вона кохала? Мимохіть я спробував уявити собі її дитиною. Може, так вийшло тому, що вона сирота? Сподіваючись, що пані Юліка от-от почне звірятися, я також мовчав, дослухаючись до її рівномірного глухого віддиху. Що з нею сталося? Бо я не міг повірити, щоб людина від самого початку могла бути така позбавлена виразу навіть у стаці кричущого лиха. Хто її зробив такою? Минуло вже п'ятнадцять хвилин, як Штіллер пішов, за п'ятнадцять хвилин він мав повернутися.
— Тепер і ви чекаєте,— врешті почала вона,— що я вам щось скажу? Я не маю що казати. Хіба я можу змінитися? Така я вже є, й годі. Чому Штіллер завше хоче мене змінити?
— Справді хоче?
— Авжеж. Може, навіть бажаючи мені добра, бо він переконаний, що кохає мене.
— А ви,— спитав я,— теж його кохаєте?
— Я його дедалі менше розумію,— відповіла вона після довгої задуми.— Ви не знаєте, Рольфе, чого він завше чекає від мене?..
Щоб заспокоїти себе самого — звісно, мені не йшло з думки її жахливе признання,— я спробував виповісти свої тодішні думки про Штіллера, про його чисто людські нахили, про його здібності, про його розвиток за останні роки, виповісти, ані звинувачуючи його, ані боронячи, може, лиш трохи прикрашаючи; довгий час мені здавалося, що пані Юліка слухає. Напевне, мені було легше "збагнути" Штіллера, ніж пані Юліці, і після її останнього запитання я-вважав, що це й є моє негайне завдання.