У двірницькій було досить видно, щоб умитись, але Петер Фенбонг хотів, щоб ного не тільки не застали тут зненацька, але й не могли б побачити крізь вікно, тому він опустив чорний папір на вікні і ввімкнув світло.
Хоч як він звик з початку війни ось так жити, як він жив", хоч як притерпівся до власного гидкого запаху, все-таки він відчував невимовну насолоду, коли нарешті зміг зняти з себе все й трішки побути голим, без цього тягаря на тілі. Він був тілистий од природи, а з роками став просто гладшати й дуже пітнів під своїм чорним мундиром. Білизна, не змінювана кілька місяців, стала слизька й смердюча від прокислого поту, що просочив її, і зжовта-чорна від мундира, який линяв з вивороту.
Петер Фенбонг зняв білизну й, вилискуючи тілом, давно не митим, але білим од природи, порослим на грудях та по ногах і навіть трохи по спині білявим кучерявим волоссям. І коли він зняв білизну, виявилося, що носить він на тілі своєрідні вериги. Це були навіть не вериги, це скидалося більше на довгу бинду для набоїв, яку носили в давнину китайські солдати. Це була розділена на маленькі кишеньки, кожна з яких застібалась на ґудзик, довга стрічка з прогумованої тканини, що сповивала тіло Петера Фенбопга навхрест через обидва плеча й охоплювала його вище пояса. Збоку її стягали засмальцьовані білі тасьми, зав'язані бантиком. Більшість цих маленьких, розміром з обойму, кишеньок була туго напхана, а меншість лишалася ще порожня.
Петер Фенбонг розпустив тасьми біля пояса й зняв з себе цю бинду. Вона так давно обвивала його тіло, що на ньому, білому та повному, хрест-навхрест по спині й по грудях і ободом вище пояса, утворився темний слід того нездорового ігольору, який буває від пролежнів. Петер Фенбонг зняв бинду і дбайливо та акуратно,— вона була й справді дуже човга й важка,— поклав її на стіл і зразу почав люто чухатись. Він несамовито, шалено розчухував усе своє тіло короткими тупими пальцями, роздирав собі груди, й живіт, і ноги і все намагався дістати до спини то через одне плече, то через друге, то заломлював праву руку знизу, під лопатку, і чухав себе великим пальцем, крекчучи й стогнучи від насолоди.
Трохи вгамувавши сверблячку, він обережно відстебнув ґудзика внутрішньої кишені мундира й витяг невеличку, схожу на кисет, шкіряну торбочку, з якої висипав на стіл іптук тридцять золотих зубів. Він хотів був розподілити їх у дві-три ще не заповнені кишеньки бинди. Але, якщо йому вже поталанило залишитися самому, він не вдержався, щоб пе полюбуватися всім, що було в інших наповнених кишеньках,— він так давно цього всього не бачив. І він, акуратно розстібаючи ґудзичок за ґудзичком, став викладати все з кишеньок окремими купками та стопками і незабаром захарастив ними весь стіл. Так, було на що подивитись!
Тут була валюта багатьох країн світу — американські долари й англійські шилінги, франки французькі й бельгійські, крони австрійські, чеські, норвезькі, румупські леї, італійські ліри. Вони були підібрані по країнах, золоті мотте-ти до золотих, срібні до срібних, папірці до папірців, серед яких була навіть акуратна стопка радянських "синеньких", тобто сотенних, від яких він, правда, не чекав ніякої матеріальної вигоди, але які все-таки лишив у себе, бо його зажерливість переросла вже в маніакальну пристрасть колекціонування. Тут були купки дрібних золотих речей — каблучок, перснів, шпильок, брошок — з коштовними камінцями й без них і окремо — купки дорогоцінних камінчиків та золотих зубів.
Тьмяна електрична лампочка під стелею, загиджена мухами, освітлювала ці гроші й дорогоцінності на столі, а він сидів перед ними на табуреті, голий, лисий, волосатий, у світлих рогових окулярях, розставивши ноги і все ще зрідка чухаючись, збуджений і вельми задоволений собою.
Хоч було їх тут чимало, цих дрібних речей, і грошей, він міг би, розбираючи кожну монетку й кожну дрібничку, розповісти, де, коли, за яких умов і в кого він її відібрав чи з кого зняв, і в кого вирвав зуби, бо з того самого моменту, як він прийшов до висновку, що повинен робити це, щоб не пошитися в дурні, він тільки цим і жив — все інше було вже самою видимістю життя.
Зуби він виривав не тільки в мертвих, а і в живих, але все-таки він оддавав перевагу мертвим, у яких можна було рвати без особливого клопоту. І коли в партії арештованих він бачив людей з золотими зубами, він ловив себе на тому, що йому кортить, щоб мерщій кінчалася вся процедура допитів і щоб людей цих скоріше можна було умертвити.
їх було так багато, вбитих, замордованих, пограбованих, чоловіків, жінок, дітей, котрі стоять за цими монетками, зубами й дрібничками, що коли він дивився на все це, до почуття солодкого збудження й самовдоволення завжди домішувався й деякий неспокій. Він походив, однак, не від нього самого, Петера Фенбонга, а від якогось уявного, вельми пристойно зодягненого пана, цілковитого джентльмена, з перснем на правому мізинці, в м'якому дорогому світлому капелюсі, з обличчям гладенько виголеним, коректним і сповненим осуду проти Петера Фенбонга.
Це був дуже багатий чоловік, багатший за Петера Фенбонга з усіма його дорогоцінностями. Але все-таки він вважав, що має право осуджувати Петера Фенбонга за його спосіб збагачення, бо той спосіб начебто брудний. І з джентльменом цим Петер Фенбонг провадив безконечну суперечку, дуже, проте, лагідну, бо говорив тільки сам Петер Фенбонг, який стоїть у цій суперечці на значно вищих і твердіших позиціях сучасної ділової людини, котра знав життя.
"Хе, хе,— казав Петер Фенбонг,— зрештою я зовсім не наполягаю, що я це робитиму все життя. Кінець кінцем я стану звичайним промисловцем, чи торговцем, або просто крамарем, коли хочете, але я повинен з чого-небудь почати! Так, я чудово розумію, що ви думаєте про себе й про мене. Ви думаєте: "Я — джентльмен, мої підприємства в усіх перед очима, кожен бачить джерело мого добробуту; в мене родина; я чисто вимитий, охайно вдягнений і чемний з людьми, я можу прямо дивитись їм у вічі; коли жінка, з якою розмовляю, стоїть, я теж стою; я читаю газети, книги, перебуваю в двох благодійних товариствах і пожертвував солідні кошти на устаткування лазаретів у дні війни; я люблю музику, квіти і місячне світло на морі. А Петер Фенбонг убиває людей заради їхніх грошей та дорогоцінностей, які він привласнює. Він навіть не гидує виривати в людей золоті зуби й ховати все це на тілі, щоб ніхто не бачив. Він змушений місяцями не митись і гидко смердить, і тому я маю право осуджувати його..." Хе-хе, дозвольте, мій милий і шановний друже! Не забудьте, що мені сорок п'ять років, я був моряком, я об'їздив усі країни землі, і я бачив геть усе, що діється на світі!.. Чи не знайома вам картина, яку я, моряк, побувавши в далеких краях, не раз мав змогу спестерігати: як щороку де-небудь у Південній Африці, в Індії чи в Індокитаї мільйони людей помирають голодною смертю, так би мовити, перед очима шановної публіки? Проте навіщо ж ходити аж так далеко! Навіть у благословенні роки довоєнного процвітання ви могли б майже в усіх столицях світу бачити квартали, населені людьми, що не мають роботи, що вмирають перед очима шановної публіки, інколи навіть на папертях старовинних соборів. Дуже трудно погодитися з думкою, що вони вмирають, так би мовити, з власної примхи! А хто ж не знає, що деякі вельми поважні люди, цілковиті джентльмени, коли це вигідно, не соромляться викидати на вулицю із своїх підприємств мільйони здорових чоловіків і жінок. І за те, що ці чоловіки й жінки не миряться з таким своїм становищем, безліч їх щороку морять по тюрмах чи просто вбивають на вулицях і майданах, вбивають цілком законно, руками поліції та солдатів!.. Я навів вам кілька різноманітних способів,— я міг би їх умножити,— способів, якими на земній кулі щороку вмертвляють мільйони людей, і не тільки здорових чоловіків, а й дітей, жінок і старих,— умертвляють, власне кажучи, задля вашого збагачення. Я вже не кажу про війни, коли за найкоротші строки особливо багато вбивають людей в інтересах вашого збагачення. Милий і шановний друже! Навіщо ж нам гратися в піжмурки? Скажімо один одному щиросердо: якщо ми хочемо, щоб на нас працювали інші, ми повинні щороку тим чи тим способом певну кількість їх убивати! В мені вас лякає тільки те, що я перебуваю, так би мовити, біля підніжжя м'ясорубки, я в цьому ділі чорнороб і за характером занять змушений не митися й смердіти. Але погодьтесь, що ви ніколи не могли обходитися без таких, як я, а що далі йде час, то більше й більше я вам потрібен. Я плоть від вашої плоті, я ваш двійник, я — це ви, якщо вас вивернути навиворіт і показати людям, які ви є насправді. Настане час, я також вимиюсь і буду цілком охайною людиною, просто крамарем, коли хочете, і ви зможете купувати в мене для свого столу добрячі сосиски..."
Таку принципову суперечку вів Петер Фенбонг з уявним джентльменом з гладенько виголеним, коректним обличчям і в добре випрасуваних штанях. І на цей раз, як завжди, здобувши перемогу над джентльменом, Петер Фенбонг остаточно впав у добродушний настрій. Він заховав купки грошей і цінностей у відповідні кишеньки і акуратно застебнув кишеньки на ґудзики, після чого став митись, пирхаючи п повискуючи від насолоди й розливаючи по підлозі мильну воду, що, зрештою, його зовсім не турбувало: прийдуть солдати і підітруть.
Він вимився не так уже й чисто, але все-таки полегшиз себе, знову обвинувся й підперезався биндою, натяг чисту білизну, сховав брудну й убрався в свій чорний мундир. Потім він трохи відігнув чорний папір і визирнув у вікно, і нічого не побачив, так було темно в дворі тюрми. Досвід, який уже перетворився на інстинкт, підказав йому, що шефи от-от мають прибути. Він вийшов на подвір'я і трохи постояв біля двірницької, щоб звикнути до темряви, але до неї не можна було звикнути. Холодний вітер ніс над містом, над усім донецьким степом важкі темні хмари, їх теж не видно було, та здавалося, що вони шарудять, випереджаючи й чіпляючи одна одну вологими й вовнистими боками.
І тут Петер Фенбонг почув, як наближається приглушений звук мотора, і побачив дві вогняні цятки напівприкри-тих фар машини, яка спускалася з гори повз будинок — раніше районного виконкому, а тепер районної сільськогосподарської комендатури,— що при світлі фар ледве поступив з пітьми одним своїм крилом.