Виховання почуттів

Гюстав Флобер

Сторінка 68 з 79

Мені здається, що ці гіперболи, які так потішають жінок, — профанація справжнього кохання; врешті вже й не знаєш, як його висловити, особливо… коли жінки… розумні.

Вона дивилася на нього примружившись. Він говорив дедалі тихіше, нахиляючись до її обличчя.

— Так! Я вас боюсь! Може, я вас образив!.. Даруйте! Я не хотів усього цього казати! Це моя вина! Ви такі прекрасні!

Пані Дамбрез заплющила очі, і він здивувався з такої легкої перемоги. Високі дерева, що млосно шуміли в саду, завмерли. Нерухомі хмарини довгими червоними смугами розтяглися по небу, і все на світі ніби зупинилось. Йому неясно пригадалися подібні вечори, так само безгомінні. Де це було?..

Він опустився на коліна, взяв її руку й заприсягнувся на вічне кохання. Потім, коли він уже намірився йти, вона кивнула йому підійти й сказала зовсім тихо:

— Приходьте сьогодні на обід! Ми будемо самі!

Коли Фредерік опускався по сходах, йому здалося, що він став іншою людиною, що його обдає запахущий дух теплиць, що нарешті він вступає до вищих сфер, до світу патриціанських любовних зрад та великопанських інтриг. Щоб посісти там чільне місце, досить заволодіти такою жінкою, як ця. Жадібна до владарювання та дії, але поєднана шлюбом з людиною посередньою, для котрої надто багато зробила, вона, можливо, хотіла керувати кимось сильнішим? Тепер немає нічого неможливого! Він відчував себе здатним промчати верхи двісті миль, працювати кілька ночей підряд, не знаючи втоми; його серце було сповнене гордощів.

Тротуаром, поперед нього, понуривши голову, йшов якийсь чоловік у старому пальті; в нього був такий замучений вигляд, що Фредерік озирнувся, аби роздивитися його. Той підвів голову. Це був Делор'є. Він вагався. Фредерік кинувся йому на шию.

— Друзяко! Невже це ти?

І він повів його до себе, засипаючи питаннями.

Колишній комісар Ледрю-Роллена найперше розповів, яких довелося йому зазнати поневірянь. Через те що він консерваторам проповідував братерство, а соціалістам — пошану до законів, одні в нього стріляли, тоді як другі принесли мотузку, щоб його повішати. Після червневих подій комісара брутально витурили. Він переметнувся до змовників, котрі захопили зброю в Труа. За відсутністю доказів його відпустили. Потім революційний комітет відрядив його до Лондона, де на банкеті він побився зі своїми побратимами. Повернувшись до Парижа…

— Чому ж ти не прийшов до мене?

— Тебе ніколи не було вдома. Твій швейцар тримався якось таємниче, я не знав, що й подумати; крім того, мені не хотілося з'являтися переможеним.

Він стукав у двері демократії, пропонував служити їй пером, промовами, своєю діяльністю, але всюди його відштовхували; йому не довіряли, і він змушений був продати годинника, книжки, білизну.

— Вже краще конати на Бель-Ільській каторзі разом із Сенекалем!

Фредеріка, що саме зав'язував краватку, ця новина ніби не надто схвилювала.

— Ага! То милого Сенекаля вислано?

Делор'є, із заздрістю оглядаючи стіни, відповів:

— Не всім так везе, як тобі!

— Вибач мені, — мовив Фредерік, не помітивши натяку, — але я сьогодні обідаю не вдома. Обід тобі приготують; замовляй, чого заманеться! Лягай у моє ліжко!

Після такого сердечного вітання гризота Делор'є розвіялась.

— Твоє ліжко? Але ж… це заважатиме тобі.

— Та ні! У мене ліжко не одне!

— Ну, дуже добре, — усміхаючись, відповів адвокат. — А де ж ти обідаєш?

— У пані Дамбрез.

— То ти ще… дивись… і того…

— Ти надто цікавий, — сказав Фредерік з усмішкою, що підтверджувала припущення. Тоді глянув на годинника й сів. — Отаке-то! І не впадай у відчай, старий оборонцю народу!

— Красненько дякую! Нехай уже встрявають у те інші!

Адвокат ненавидів робітників, бо натерпівся від них у себе в провінції, в кам'яновугільній окрузі. Кожна копальня, обираючи власний тимчасовий уряд, давала йому свої накази.

— Зрештою, поведінка їхня всюди була добра — і в Ліоні, і в Ліллі, і в Гаврі, і в Парижі! Адже за прикладом фабрикантів, яким хотілося б усунути всі закордонні товари, ці добродії й собі домагалися вигнання всіх робітників — англійців, німців, бельгійців, савойців! Що ж до їхнього інтелекту, то яку роль відіграли за часів Реставрації їхні знамениті товариства майстрів? Тисяча вісімсот тридцятого року вони вступили в національну гвардію і навіть не здогадалися підкорити її собі! А сорок восьмого року хіба ж не на другий день виникли ремісничі цехи, кожен зі своїм прапором? Вони навіть вимагали призначити своїх депутатів, котрі піклувалися б тільки про їхні інтереси! Достоту, як оті представники цукроварної промисловості, що тільки й дбають про цукрові буряки! Ну, досить із мене цих негідників, котрі падають ниць то перед ешафотом Робесп'єра, то перед імператорським чоботом, то перед парасолем Луї-Філіппа, — досить із мене цієї погані, завжди відданої тому, хто затикає їй горлянку шматком хліба! І досі кричать про продажність Талейрана й Мірабо, але ж посильний, що стоїть унизу, продав би вітчизну за п'ятдесят сантимів, тільки-но пообіцяли б йому платити три франки за кожне доручення. О! Яку ми зробили хибу! Нам треба було з чотирьох кінців підпалити Європу!

Фредерік відповів на те:

— Бракувало іскри! Ви були всього-навсього лише дрібними буржуа, і найкращі з вас були педанти! Що ж до робітників, то їм є на що скаржитись; бо за винятком одного мільйона, вирваного з бюджету і кинутого їм з такими підлими лестощами, та ще ваших фраз, ви ж нічого для них не зробили! Розрахункова книжка в руках хазяїна, і найманий робітник (навіть перед судом) лишається залежним од свого роботодавця, бо словам його не ймуть віри. Нарешті, республіка, мені здається, застаріла. Хто зна? Мабуть, прогрес може здійснювати лише аристократія або навіть окрема особистість. Ініціатива завжди йде згори! Народ неповнолітній, що б там не казали!

— Може, й правда, — сказав Делор'є.

На думку Фредеріка, більшість громадян прагне лише спокою (Дамбрезів дім пішов йому на користь), і всі шанси на боці консерваторів. Проте цій партії бракує свіжих сил.

— Якби ти виступив кандидатом, я певен…

Він не докінчив. Делор'є зрозумів, обома руками провів по лобі, потім раптом сказав:

— А ти? У тебе ж ніяких перешкод? Чому б тобі не стати депутатом?

У департаменті Оби, де провадяться додаткові вибори, є вільна вакансія. Пан Дамбрез, обраний в Законодавчі збори, належить до іншої округи.

— Хочеш, я за це візьмуся?

Він добре знав тамтешніх шинкарів, учителів, лікарів, клерків та їхніх патронів.

Зрештою, ці селяни повірять у все, що завгодно!

Фредерік відчув, як знову загорається його честолюбство.

Делор'є додав:

— Ти підшукав би мені місце в Парижі.

— О, через пана Дамбреза це буде неважко!

— Оскільки ми вже заговорили про кам'яне вугілля, — вів далі адвокат, — скажи, що сталося з його товариством? Заняття в такому дусі саме по мені; я був би їм корисний, а сам зоставався б незалежним.

Фредерік пообіцяв повести його до банкіра за яких три дні.

Обід сам на сам із пані Дамбрез був пречудовий. Вона усміхалась йому, сидячи навпроти по другий бік столу, на якому під світлом висячої лампи стояв кошик із квітами; вікно було відчинене, і крізь нього видніли зорі. Говорили вони мало, мабуть, іще остерігаючись одне одного; та тільки-но слуги поверталися до них спиною, вони на мигах обмінювалися поцілунками. Він сказав їй, що має намір виставити свою кандидатуру. Вона схвалила його думку, навіть пообіцяла домогтися Дамбрезової підтримки.

Увечері завітало кілька друзів, щоб поздоровити її й висловити своє співчуття: вона ж, мабуть, пригнічена тим, що вже не бачить поруч себе небоги? І все-таки молоді добре зробили, вибравшись у подорож; згодом підуть діти, почнуться всілякі турботи! Тільки ж Італія не відповідає тим уявленням, які про неї склалися. А втім, вони ще перебувають у віці ілюзій, до того ж усе скрасить медовий місяць. Двоє гостей, що засиділися, були пан Ґремонвіль та Фредерік. Дипломатові не хотілося йти. Нарешті опівночі він піднявся. Пані Дамбрез подала Фредерікові знак, щоб і він пішов із ним, і за послух подякувала йому потиском руки, надзвичайно ніжним.

Капітанша, побачивши його, скрикнула з радості. Вона вже від п'ятої години чекала на нього. Він виправдувався необхідністю зробити дещо для Делор'є. Фредерікове лице мало переможний вигляд, ніби осяяне ореолом, який засліпив Розанетту.

— Може, це завдяки чорному фракові, що так личить тобі; тільки я ніколи не бачила тебе таким гарним! Який ти вродливий!

В пориві ніжності вона подумки заприсяглася більш нікому іншому не належати. Що б уже там не сталося, навіть якби довелося помирати в злиднях!

Її чудові вологі очі сяяли такою сильною жагою, що Фредерік притягнув її до себе на коліна і, потай захоплюючись власною розбещеністю, подумав: "Який же я мерзотник!"

IV

Коли Делор'є з'явився до пана Дамбреза, банкір думав, як би оживити своє велике кам'яновугільне підприємство. Але на об'єднання всіх компаній в одну дивилися косо; кричали про монополію, ніби само таке діло не потребує величезних капіталів!

Делор'є, який щойно навмисне прочитав книжку Гобе й статті пана Шаппа в "Гірничому журналі", ґрунтовно ознайомився з цим питанням. Він пояснив, що закон 1810 року закріплює за концесіонером непорушне право. Зрештою, підприємству можна надати демократичного забарвлення; перечити ж об'єднанню кам'яновугільних шахт означало б постати проти самого принципу асоціацій.

Пан Дамбрез довірив йому свої нотатки для складання доповідної записки. Що ж до оплати його праці, то він надавав купу обіцянок, таких же прекрасних, як і туманних.

Делор'є вернувся до Фредеріка й розповів про свою розмову. А ще, виходячи, він побачив у під'їзді пані Дамбрез.

— Поздоровляю тебе, сто чортів!

Потім поговорили про вибори. Слід би щось придумати.

Через три дні Делор'є прийшов із списаним аркушем — призначеною для газети статтею, що являла собою відкритого листа пана Дамбреза, де той схвалював кандидатуру їхнього друга. Діставши підтримку консерватора й похвалу одного червоного, вона повинна була мати успіх. Як воно сталося, що капіталіст підписався під тим опусом? Адвокат, нітрохи не соромлячись, із власної ініціативи, показав своє писання спершу пані Дамбрез, якій воно видалося вельми влучним, і решту вона взялася влаштувати сама.

Фредеріка цей крок здивував, однак він схвалив його; а що Делор'є мав провадити переговори з паном Роком, то Фредерік розповів другові про свої взаємини з Луїзою.

— Наговори їм що завгодно: мовляв, діла мої геть розладнані і я влаштовую їх; вона ще досить молода, може почекати!

Делор'є поїхав, а Фредерік став дивитися на себе як на людину надзвичайно спритну.

65 66 67 68 69 70 71

Інші твори цього автора: