Признайтеся, що ви хочете приєднатися до армії і кинути нас напризволяще. Я бачу, щось мені підказує, що це правда. Я так злякалася, коли мені спало це на думку (бо я часом думаю пре вас, містере Джозефе, як буваю сама), що негайно ж прибігла просити і благати вас, щоб ви не їхали.
Ці слова можна було б витлумачити так: "Дорогий містере Джозе, якщо армії не пощастить і доведеться відступати, у вас дуже зручна карета, всякій я хотіла б мати місце". Я не знаю, чи Джоз так її зрозумів. Але він був дуже ображений тим, що в Брюсселі Ребека не звертала на нього уваги. Його не відрекомендували нікому з вельможних знайомих Родона Кроулі, майже ніколи не запрошували в гості до Ребеки, бо він був надто обережний, щоб грати на великі суми, і його присутність однаково заважала і Джорджеві, і Родонові, що, певна річ, воліли розважатися без свідків.
"Ага,— подумав Джоз,— тепер я тобі потрібен, ти прийшла до мене. Як немає більше нікого, то ти згадала й про Джоза Седлі". Та хоч він і не дуже вірив у щирість Ребеки, йому все ж таки підлестило те, що вона сказала про його хоробрість.
Він весь зашарівся й ще дужче запишався.
Я хотів би поглянути на бій,— мовив він.— Кожен більш-менш хоробрий чоловік радий глянути на таке. В Індії, я дещо бачив, але то хіба те!-Ви, чоловіки, ладні всім пожертвувати задля приємності,— зауважила Ребека.
Капітан Кроулі попрощався зі мною вранці такий веселий, наче йшов на полювання.
Яке йому діло, яке діло будь-кому з вас до розпачу й мук бідної покинутої жінки? (Невже цей гладкий, ледачий ненажера справді хотів їхати на війну?) Ох, містере Седлі, я прийшла шукати у вас захистку... і розради. Я цілий ранок простояла навколішки. Мене жахає думка, що наші чоловіки, наші друзі, наші відважні війська і союзники перебувають у такій страшній небезпеці. І я прийшла сюди шукати захистку, але бачу, що один з моїх приятелів — останній, який залишився в мене,— теж хоче кинутись у ту жахливу битву!-Люба моя леді,— відповів Джоз, злагіднівши,—не тривожтесь. Я ж сказав, що тільки хотів би там бути, бо хто з британців не хотів би цього? Але обов'язок тримає мене тут. Я не можу кинути напризволяще ту нещасну, що он страждає в сусідній кімнаті.
Він показав пальцем на двері кімнати, де була Емілія.
Який добрий, шляхетний брат! — мовила Ребека, притулила до. очей хусточку і вдихнула парфуми, якими вона була напахана.— Я була несправедлива до вас, ви маєте серце. А мені здавалося, що не маєте.
Ох, слово честі! — вигукнув Джоз і зробив такий порух, наче хотів прикласти руку до того органа, що вона згадала.— Ви несправедливі до мене... так, несправедливі, люба місіс Кроулі.
Авжеж, тепер я бачу, що ваше серце віддане сестрі. Але я пам'ятаю, як два роки тому... воно зрадило мене! — сказала Ребека, на мить спинила на Джозові свій погляд і відійшла до вікна.
Джоз почервонів, як буряк. Орган, за відсутність якого Ребека йому дорікала, закалатав у нього в грудях. Товстун згадав ті дні, коли втік від неї, і ту пристрасть, що раптом була запалала в ньому... дні, коли він возив її в кареті, коли вона виплела йому зелений гаманець, коли він сидів зачарований і не міг відірвати очей від її білих рук і блискучих очей.
Я знаю, що ви вважаєте мене невдячною,— мовила вона тихим, тремтячим голосом, відійшовши від вікна â знов пильно глянувши на нього.— Ви холодні до мене, уникаєте мого погляду і взагалі так поводитесь останній часом, і сьогодні теж, що тільки підтверджуєте мій здогад. Та хіба я не маю причини уникати вас? Спитайте відповіді у свого серця. Чи ви гадаєте, що мій чоловік дуже радий запрошувати вас у гості? Єдині гіркі слова, які я чула від нього (я мушу віддати справедливість капітанові Кроулі), були через вас... авжеж, то були гіркі слова, дуже гіркі.
Господи милосердний! Що ж я такого зробив? — спитав Джоз, тремтячи з утіхи й збентеження.— Що ж я такого зробив, щоб... щоб...
А ревнощі? Він не дає мені спокою через вас. Але хоч би що там було колись, тепер моє серце цілком віддане йому. Я тепер чиста перед ним. Правда ж, містере Седлі?-Дивлячись на жертву своїх чарів, Джоз весь тремтів з захвату. Кілька хитрих слів, два-три багатозначних, ніжних погляди— і його серце знов запалало, а підозри й гіркі сумніви розвіялися. Та хіба ще від часів Соломона жінки не обдурювали й не перемагали лестощами навіть багато розумніших чоловіків, ніж Джоз? "Ну, тепер якби й сталося найгірше,— подумала Ребека,— я матиму певну змогу виїхати звідси, мені дадуть гарне місце в кареті".
Невідомо, до яких виявів кохання й відданості довела б містера Джоза його бурхлива пристрасть, коли б тієї хвилини не зайшов служник Ісидор і не почав поратися в кімнаті. Джоз, що, важко дихаючи, хотів освідчитися в своїх почуттях, мало не вдавився, бо мусив їх стримати. Ребека також вирішила, що пора їй піти втішити свою любу Емілію.
Au revoir ,— мовила вона і, пославши містерові Джозефу поцілунок, тихенько постукала до його сестри.
Коли Ребека зайшла до Емілії і зачинила за собою двері, Джоз опустився в крісло, витріщив очі, зітхнув і страшенно засопів.
— Ця куртка надто вузька на вас, мілорде,— мовив Ісидор, все ще не спускаючи очей з вимріяних шнурів.
Але господар не чув, що він сказав, бо його думки блукали десь-інде. Він то спалахував, коли перед очима в нього поставав образ чарівної Ребеки, то винувато зіщулювався, згадуючи про ревнивого Родона Кроулі із зловісними закрученими вусами та про його страхітливі, заряджені дуельні пістолети.
Поява Ребеки вжахнула Емілію, і вона мимохіть відсахнулася. Несподівана гостя вернула її до дійсності й до згадок про вчорашній вечір. Злякано думаючи про завтрашній день, Емілія забула Ребеку, ревнощі, забула все на світі, крім одного: що чоловік її поїхав і перебуває в небезпеці. Поки ця безстрашна світська жінка не зайшла до неї, не розвіяла чарів, не відчинила дверей, ми теж не зважувалися зазирнути до тієї сумної кімнати. Скільки та бідолаха простояла навколішки? Скільки годин провела вона там у мовчазних молитвах і в гіркому смутку? Воєнні літописці, що дають блискучі описи боїв і перемог, навряд чи скажуть нам про таке. Це надто непоказний бік величного видовища, і ви не почуєте вдовиних зітхань і материнського плачу серед криків і радісних вигуків гучного переможного хору. А втім, коли вони не плакали, ті скромні істоти з розбитим серцем, чиї скарги тонули в галасі перемоги?-Після першого переляку, що охопив Емілію, коли перед нею блиснули зелені очі Ребеки і вона, зашурхотівши шовками й забряжчавши оздобами, простягла руки, щоб обійняти свою бідолашну жертву, почуття гніву переважило, її смертельно-бліде обличчя спалахнуло, і вона глянула на суперницю так твердо, що та здивувалась і трохи зніяковіла.
Люба Еміліє, тобі погано! — вигукнула гостя, подаючи їй руку.— Що з тобою? Я не можу бути спокійною ,поки не дізнаюся, як ти себе почуваєш.
Емілія відвела свою руку. Ніколи ще ця лагідна істота не відмовлялася вірити ласкавому слову чи відповідати на будь-який вияв любові. А тепер вона відсмикнула руку і вся затремтіла.
Чого ти прийшла, Ребеко? — спитала вона, суворо дивлячись на гостю своїми великими очима. Той погляд збентежив Ребеку.
"Мабуть, Емілія бачила, як він давав мені записку на бенкеті",— подумала вона.
— Не хвилюйся, люба,— мовила вона, опускаючи очі,—Я прийшла тільки довідатись, чи я... чи ти добре себе почуваєш?-А ти добре себе почуваєш? — відповіла Емілія.— Думаю, що добре. Ти не любиш свого чоловіка. Бо не прийшла б сюди, якби любила. Скажи мені, Ребеко, чи я коли зробила тобі щось погане?-Ні, не зробила, Еміліє,— відповіла та, не підводячи очей.
Коли ти була убога, хіба я не приголубила тебе? Не стала тобі сестрою? Ти бачила нас у щасливі часи, до того, як він одружився зі мною. Я була для нього всім, а то хіба б він відмовився задля мене від багатства і від родини, щоб своїм шляхетним вчинком зробити мене щасливою? Навіщо ж ти стала між мною і моїм коханням? Хто послав тебе, щоб
Розділити тих, кого з'єднав бог, і забрати в мене мого найдорожчого... мого чоловіка? Невже ти думаєш, що могла б кохати його так, як я? Його кохання для мене все. Ти знала це, тому й хотіла відняти його в мене.
Посоромися, Ребеко. Ти недобра, розпусна жінка! Облудна приятелька і облудна дружина!-Еміліє, бог мені свідок, що я нічим не завинила перед своїм чоловіком,— сказала Ребека, відвертаючись від неї.
А переді мною теж не завинила, Ребеко? Тобі не пощастило забрати його в мене, але ти пробувала. Спитай своє серце, правда це чи ні!-"Отже, вона нічого не знає",— подумала Ребека.
Він повернувся до мене, я знала, що так буде. Знала, що ніяка фальш, ніякі лестощі не відірвуть його від мене надовго! Я знала, що він прийде. Я так молилася, щоб він повернувся!-Бідолашна сказала ці слова так палко й промовисто, що Ребека не спромоглась нічого відповісти,— такого тону вона ще ніколи не чула від неї.
Що я тобі зробила,— повела далі Емілія, вже трохи жалісливіше,— що ти хотіла відібрати його в мене? Він був мій усього шість тижнів. Ти могла б не завдавати мені таких прикрощів, Ребеко. А ти в перші ж дні після нашого шлюбу прийшла і все зіпсувала. Тепер Джордж поїхав, і ти поквапилася глянути, яка я нещасна. Ти стільки мучила мене останніми тижнями, що сьогодні могла б уже пожаліти.
Я... я ніколи не приходила сюди,— перебила її Ребека, несамохіть визнавши сумну правду.
Авжеж, не приходила. Ти його виманювала звідси. Може, ти й тепер прийшла забрати його в мене? — вела далі Емілія, наче непритомна.— Він тут був, але вже пішов.
Ось на цій канапі він сидів. Не доторкайся до неї. Ми там розмовляли. Я сиділа в нього на колінах і обіймала його, і ми молилися разом. Так, він був тут, а вони прийшли й забрали його від мене, але він обіцяв, що повернеться.
Неодмінно повернеться, люба,— сказала Ребека, мимоволі зворушена її словами.
Бачиш, це його шарф. Правда, гарного кольору? — Емілія взялася за торочки, піднесла їх до уст і поцілувала. Ще вранці вона перев'язала тим шарфом свій стан. Здавалося, вона забула про гнів, про ревнощі, навіть про те, що поряд стоїть її суперниця. Вона мовчки підійшла до ліжка й заходилася ніжно гладити Джорджеву подушку.