Безперечно, в нього на думці було єдине: якнайшвидше покинути бриг.
— Ми можемо взяти тут скільки завгодно харчів,— обізвався він.— Чого ж нам зволікати? Треба негайно вирушати на Гаваї. Я вже готуюсь.
— У Мака зламана рука,— мовив Картью.— Чи витримає він плавання?
— Зламана рука? — перепитав капітан.— Усього лиш? Я накладу йому лубка після сніданку. А я гадав, що він убитий. Той божевільний бив, як...
Згадавши вчорашню бійню, він замовк. Запала тривала тиша.
Після сніданку Вікс, Картью і Гедден спустилися в каюту.
— Я накладу тобі лубка,— сказав капітан.
— Пробачте, капітане,— відповів Мак,— але спершу треба вивести судно в море, а потім уже братися за мою руку.
— Ну, поспішати нам нікуди,— заперечив Вікс.
— Коли до острова підійде ще одне судно, ви заспіваєте іншої,— не відступався Мак.
— Але ж це неймовірне діло,— зауважив Картью.
— Глядіть, не прогадайте,— відповів Мак.— Коли корабля ждеш не діждешся, його й за шість років не дочекаєшся, а коли ні, сюди з'явиться ціла ескадра.
— Саме так! — вигукнув Томмі.— Думка слушна. Швидше споряджаймо вельбота й мотаймо звідси.
— А що скаже про вельбот капітан Вікс? — спитав ірландець.
— Та не скажу нічого,— мовив Вікс.— У нас є непоганий бриг, навіщо нам тепер якийсь вельбот? [334]
— Даруйте,— це несерйозно,— заперечив Томмі.— Бриг у нас, звісно, є, але що з того? Нам на ньому не ввійти в жоден порт.
— Останнім пристановищем цього брига стане океан,— відповів капітан.— Він потоне, і я скажу вам, де саме: за сорок миль од Гаваїв, з навітряного боку. Ми у вельботі зачекаємо, поки його щогли зникнуть під водою — і тоді не лишиться жодного сліду "Летючого шквалу", і ми забудемо, що бачили його. З вельбота на берег зійде команда шхуни "Багата наречена" і з першим же пароплавом вирушить на Сідней.
— Капітане, та ви ж — голова! — вигукнув Мак.— Ну ось що, киньте ви й думати про мою руку, прошу вас, давайте швидше вийдемо в море.
— Мені й самому ось-ось терпець урветься, Маку,— відповів Вікс.— Але зараз повний штиль. Тож давай свою руку і мовчи.
Він наклав лубка Макові. Труп Брауна, холодний і здерев'янілий, витягли з трюма й кинули в лагуну, а місце, де він лежав, вимили. Ще до обіду впорались, та лише після третьої години по тихій лагуні пробігли брижі, налетів сухий шквал, а потім повіяв річний бриз.
Команда не знаходила собі місця від нетерплячки, а капітана мучили сумніви, хоча він і не прохопився про це ні словом. Річ у тім, що капітан Вікс усе життя плавав лише на шхунах, і саме тут його досвідові можна було позаздрити — він міг змусити шхуну протанцювати шотландський танець, він відчував її, як вершник відчував коня, і вона корилась йому, як мисливський собака. Але шхуною його морехідний досвід обмежувався. Коли на її палубі він був Рембрандтом або принаймні Вістлером, то на мостику брига він був П'єром Грассу*. З самого ранку він планував можливі маневри, подумки повторював команди, але відчуття непевності та пригніченості не минало. Все це були самі здогади. Все залежало від випадку — бриг міг послухатись його, а міг і не послухатись — і тоді весь багатющий досвід не підкаже капітанові, як діяти. Якби вся команда не була така змучена, і якби він не боявся звіряти всім свої сумніви, слід було б спробувати вивести судно через прохід на буксирі. Але на ці дві обставини конче треба було зважити, і Віксові нічого не лишалося, як обдумати всі можливі застережні заходи.
(1) Герой оповідання Бальзака, художник-нездара. [335]
Він одвів Картью на корму і терпляче роз'яснив йому, як треба буде діяти, а потім разом з ним оглянув усі вітрила та браси.
— Думаю, що запам'ятаю,— сказав Картью,— але все це достобіса заплутане.
— Ідіотське оснащення! — погодився капітан.— Понавішували якихось косовиків! А в мене, як на гріх, жодного справжнього матроса! Ех, була б це проста бригантина! Добре, що хоч прохід легкий, маневрувати не доведеться... Спочатку ми пройдемо фордевіндом, поки острів не лишиться у нас під вітром, потім круто змінимо курс проти вітру і підемо лівим галсом на південний схід. Зрозуміло?
— Зрозуміло,— відповів Картью досить похмуро, і обидва ще довго розглядали складне плетиво незнайомого оснащення над головою.
Врешті настав час від теорії переходити до практики. Вітрила спустили, і команда зготувалась піднімати якір. Бакштов перерубали, і вельбот лишився за кормою. Підняли топселі й спенкер, реї забрасопили, потім спенкер повернули до правого борту.
— Якір підняти, містере Картью!
— Якір піднято, сер.
— Поставити клівери!
Команду виконали, але бриг з місця не зру^шив.
Вікс, який на шхунах звик покладатись на грот, вирішив скористатися спенкером. Він наказав повернути його проти вітру, потім — за вітром, але бриг і цього разу не зрушив з місця.
— Візьміть цей чортів спенкер на гітови! — побагровівши, заревів Вікс.— Від цієї штуки ніякої користі!
Але тут ошелешеного капітана чекав ще один сюрприз: ледве взяли той спенкер на гітови, як бриг зрушив з місця й пішов за вітром. Віксові здалося, що закони природи для цього судна не чинні; він відчув себе глядачем, якому показують фокуси. Він перестав розуміти, де причина і де наслідок і чого можна очікувати від інших маневрів. Але йому хотілось будь-що зберегти бадьорий дух своєї недосвідченої команди. Його обличчя палало, як смолоскип, але командував він упевненим голосом, тим паче, що тепер бриг зрушив, і капітан подумав, що найважче лишилося позаду.
Поставили марселі, а потім — усі нижні прямі вітрила. Бриг ніби ожив, став набирати ходу, під форштевнем заграла хвиля, над щоглами вище злетіло галасливе птаство. [336]
Перед ним почав поволі відкриватися прохід, а між двома білими бурунами рифів засиніли простори океану. Справа по курсу пропливав низький берег одного з острівців.
Реї забрасопили, спенкер знову повернули до корми, і бриг, спрямований проти вітру, наближався до того місця, де він міг зробити поворот і лівим галсом вийти з лагуни, не лавіруючи.
Підбадьорений успіхом, Вікс сам став за стерно.
Коли бриг набрав швидкості, капітан почав вигукувати команди.
— Готуйсь! Ліво руля!.. На шкотах!.. Грот проти вітру! І нарешті прозвучали фатальні слова:
— Всі на фок, брасопити реї!
Зміна курсу на судні, оснащеному прямими вітрилами, вимагає великого досвіду та вміння блискавично оцінювати ситуацію. Моряк, що звик до прудкої шхуни, на бригу завжди поспішає. 'Так трапилось і тут. Наказ прозвучав надто рано. Марселі обвисли, і бриг одразу збавив хід. Та навіть тепер, якби вони перекинули стерно на другий борт, можна було б закінчити маневр успішно. Однак Вікс не міг навіть подумати про це — на шхунах такий маневр неможливий.
Вікс спробував зробити поворот фордевінд; для цього маневру місця виявилось мало, і приблизно в сорок хвилин на п'яту бриг "Летючий шквал" сів на коралово-піщану обмілину.
Вікс погано знав судна, оснащені прямими вітрилами, і показав це на ділі. Але він був справжнім моряком і природженим капітаном, тож умів знаходити раду в найбільшій скруті, коли не потрібен великий розум, а досить гострих очей та мужнього серця.
Перше ніж його люди зрозуміли, щoб сталося, Вікс уже вигукував нові команди; матроси взяли вітрила на гітови й почали робити проміри довкола брига.
— Засіли добре,— зауважив Вікс і наказав спускати шлюпку.
— Зачекайте! — вигукнув Томмі.— Невже ви хочете запрягти нас, аби стягти бриг із мілини?
— Саме так,— відповів Вікс.
— Я й не подумаю братись за такі дурниці,— сказав Томмі.— Я й так уже натомився до смерті.
Насупившись, він рішуче сів на ляду і додав:
— Ви нас посадили на мілину, ви нас з неї і знімайте! Картью і Вікс перезирнулися. [337]
— Зрозумійте,— сказав Картью,-ми дуже стомлені.
— Починається приплив! — заперечив капітан.— Невже ми не скористаємось припливом?
— Знов дурниці! — огризнувся Томмі.— Припливи будуть і завтра.
— А крім того,— додав Картью,— вітер ущухає, а сонце незабаром сяде. Потемки ми можемо накоїти чортзна-чого.
— Це правда,— погодився Вікс і на якусь мить задумався.— Лиш одного не розумію! — раптом вигукнув він збуджено.— Не розумію, з якого тіста ви зроблені! Я не можу залишатися тут! Погляньте на цей кривавий захід — я не можу залишатися тут!
Усі подивились на нього з жахом і подивом. Капітан повсякчас був їхньою опорою, і тепер, коли цей практичний чоловік раптом постав перед ними таким наляканим, таким безпорадним і збудженим, вони сторопіли, розгубилися. Цим скористався Мак — він, ніким не помічений, видобувся на палубу, коли бриг сів на мілину.
— Капітане Вікс,— сказав він,— це я накликав на вас усі лиха. Мені дуже тяжко, я хочу просити у вас прощення. Якщо бодай хто-небудь скаже: "Я прощаю тобі",— мені камінь спаде з душі.
Вікс вражено поглянув на Мака, але за мить оволодів собою.
— Ми всі тут як у буцегарні,— сказав він,— і нам не час зводити рахунки чи обмінюватись стусанами. Я прощаю тобі, Маку, але яке з того пуття?
Інші теж простили Мака.
— Дякую вам усім, ви справжні джентльмени,— розчулено мовив Мак.— Але я ось що подумав: адже ми тут усі протестанти?
Це було справді так, хоча й навряд чи протестантська церква могла б пишатися такими синами.
— Це ж прекрасно,— провадив Мак.— Чому б нам не помолитись нашому господу? Адже це не зашкодить!
Він говорив таким же покірним, благальним тоном дитини, і всі скорилися йому й поставали на коліна.
— А я постою,— сказав Мак і затулив очі долонею. Вони прочитали молитву під акомпанемент прибою
та криків чайок і підвелися з відчуттям полегкості. Досі кожен на самоті переживав свою вину і лише інколи в запалі гніву чи суперечки згадував про злочин, щоб відразу прикусити язика. А тепер вони покаялись гуртом, і їм здавалося: найгірше лишилось позаду. Навіть більше: [338] благання "і відпусти нам гріхи наші", вимовлене відразу після того, як вони простили безпосереднього винуватця страшного лиха, прозвучало для їхніх вух як відпущення гріхів.
Саме заходило сонце, коли вони повечеряли, а потім усе товариство, що потрапило в корабельну катастрофу (знову — корабельна катастрофа!), обляглося спати.
Ранок видався безвітряний і паркий. Прокинувшись, вони відчули, що наче й не відпочивали, і байдуже озиралися довкола. Тільки Вікс, добре розуміючи, який тяжкий день їх чекав, заворушився.