Було таке враження, що відвар чітко висвітлював лише кілька наступних кроків на його шляху: він не бачив кінцевого пункту призначення, гадки не мав, коли з'явиться Слизоріг, але знав, що це єдиний правильний шлях до здобуття спогаду. Вийшовши у вестибюль, Гаррі побачив, що Філч забув замкнути вхідні двері. Сяючи усмішкою, Гаррі розчинив їх навстіж, вдихнув запах свіжого повітря й трави і почав спускатися по сходах у вечірні сутінки.
На останній сходинці йому стрельнула думка, що добре було б по дорозі до Геґріда пройти повз овочеві грядки. Власне, це було не зовсім по дорозі, але Гаррі не сумнівався, що треба підкоритися цій примсі, тому негайно подався до грядок; там з радістю й без особливого подиву побачив професора Слизорога, який розмовляв з професоркою Спраут. Гаррі зачаївся за низеньким кам'яним муром, відчуваючи умиротворення й прислухаючись до розмови.
— ...Дякую, Помоно, що знайшла час, — ввічливо говорив Слизоріг. — Більшість фахівців погоджуються, що для кращого ефекту їх треба збирати в сутінках.
— Я згодна, — лагідно відповіла професорка Спраут. — Цього тобі вистачить?
— Цілком, цілком, — Слизоріг тримав снопик густолистих рослин. — Тепер я матиму по кілька листочків для кожного третьокласника, та ще й залишиться трохи про всяк випадок — ану хтось переварить... ну, на все добре тобі і ще раз дуже дякую!
Професорка Спраут попрямувала в темряві до своїх оранжерей, а Слизоріг рушив просто туди, де стояв невидимий Гаррі.
Охоплений нестримним бажанням викрити себе, Гаррі відкинув плаща.
— Добрий вечір, пане професоре.
— Мерлінова борода, Гаррі, ти так мене налякав, — насторожено застиг Слизоріг. — Як це ти вислизнув із замку?
— Здається, Філч забув замкнути двері, — бадьоро пояснив Гаррі, задоволено відзначивши, як спохмурнів Слизоріг.
— Я на нього поскаржуся. Його більше цікавить дотримання чистоти, аніж безпеки... А чого ти тут, Гаррі?
— Через Геґріда, пане професоре, — відповів Гаррі, відчуваючи, що зараз найкраще казати правду. — Він дуже засмучений... але ви нікому не скажете, пане професоре? Не хочу, щоб у нього були неприємності...
Слизоріг був явно заінтригований.
— Ну, я не можу цього пообіцяти, — хрипко буркнув він. — Але я знаю, що Дамблдор довіряє Геґрідові, як нікому іншому, тож я переконаний, що він не затіяв чогось жахливого...
— Отой велетенський павук, що був у нього вже багато років... що жив у Лісі... що вмів розмовляти...
— До мене доходили чутки, що в Лісі живуть павуки-акромантули, — тихо сказав Слизоріг, дивлячись на стіну темних дерев. — То це таки правда?
— Так, — підтвердив Гаррі. — Але цей павук, Араґоґ, перший, якого придбав колись Геґрід, учора помер. Геґрід у розпачі. Він хоче, щоб на похороні павука поруч з ним хтось був, і я пообіцяв прийти.
— Зворушливо, зворушливо, — неуважно сказав Слизоріг, дивлячись великими зажуреними очима на далекі вогні Геґрідової хижі. — Але ж отрута акромантула дуже цінна... якщо цей звір помер недавно, то його отрута ще не висохла... авжеж, я не хотів би робити нічого бездушного, якщо Геґрід засмучений... але якби можна було якось роздобути хоч трошки.... бо майже неможливо дістати отруту акромантула, поки він живий...
Слизоріг говорив наче сам до себе, не помічаючи Гаррі.
— ...не зібрати отруту — це таке жахливе марнотратство... вона може коштувати сто ґалеонів за півлітра... якщо чесно, в мене зарплата така мізерна...
Тепер Гаррі знав, що робити.
— Ну, — для переконливості ніби завагався Гаррі, — якби ви прийшли, пане професоре, то Геґрід був би дуже радий... знаєте, гідно попрощатися з Араґоґом...
— Аякже, — зрадів Слизоріг, і очі його захоплено засяяли. — Гаррі, я тобі ось що скажу; я забіжу візьму одну-дві пляшечки й підійду туди... пом'янемо бідолашного павука, вип'ємо за його... ну... не зовсім здоров'я... але попрощаємося з ним після похорону, як годиться. І ще я поміняю краватку, бо ця занадто барвиста для такої оказії...
Він метнувся до замку, а Гаррі побіг до Геґріда, задоволений собою.
— Йой, ти прийшов, — прохрипів Геґрід, коли відчинив двері й побачив перед собою Гаррі, що саме з'явився з-під плаща-невидимки.
— Так... а Рон і Герміона не змогли, — повідомив Гаррі. — Вони передають тобі свої співчуття.
— Нічого... то нічого... Гаррі, він був би зворушений, якби знав, що ти тут будеш...
Геґрід заридав. Він зробив собі чорну нарукавну пов'язку з ганчірки, виквецяної ваксою для взуття; очі в нього набрякли, почервоніли й розпухли.
Гаррі співчутливо поплескав його по лікті, бо вище все одно не діставав.
— Де ми його поховаємо? — запитав він. — У Лісі?
— Йой, та де там, — заперечив Геґрід, витираючи сльози краєм сорочки. — Інші павуки вже не підпустять мене до свого павутиння, коли там нема Араґоґа. Так виглядає, що вони мене не з'їли тілько тому, що він їм не велів того робити! Ти годен у таке повірити, Гаррі?
Найчесніше було б відповісти "так"; Гаррі відразу пригадав ту жахливу сцену, коли вони з Роном опинилися віч-на-віч з акромантулами: тоді не виникало ані найменшого сумніву, що тільки Араґоґ міг зупинити їх, щоб вони не зжерли Геґріда.
— Ніколи такого не було, щоб я не міг зайти в оту ділянку Лісу! — похитав головою Геґрід. — Було тяжко навіть забрати звідти Араґоґове тіло... вони зазвичай пожирають своїх мертвяків, розумієш... але я хтів файно його поховати... щоб усе було якось по-людськи...
Він знову заридав, і Гаррі ще раз поплескав його по лікті, кажучи при цьому (бо відвар підказував, що саме це треба зробити):
— Коли я сюди йшов, Геґріде, то зустрів професора Слизорога.
— Йой, то ти вскочив у халепу, га? — стурбовано глянув на нього Геґрід. — Тобі не вільно бувати вечорами поза замком, я це знаю, се моя вина...
— Ні-ні, коли він почув, куди я йду, то сказав, що теж хотів би прийти й віддати останні почесті Араґоґу, — сказав Гаррі. — Він, думаю, пішов перевдягтися у відповідний одяг... і ще він обіцяв принести пляшку, щоб пом'янути Араґоґа...
— Справді? — здивовано і водночас зворушено перепитав Геґрід. — Се... се дуже файно з його боку, а також те, що він тебе не викаже. Я досі майже не мав якихось справ з Горацієм Слизорогом... а він, бач, приходить пом'янути Араґоґа... Араґодзько дуже би ся втішив...
Гаррі подумав, що Араґоґа насамперед утішила б велика кількість їстівної плоті на кістках Слизорога, але промовчав, підійшов до заднього віконечка Геґрідової хатини й побачив там справді огидне видовище — величезного здохлого павучиська, що лежав на спині, виставивши скручені й переплетені лапи.
— Геґріде, то ми поховаємо його тут, у тебе на городі?
— Я си гадаю, що там, за гарбузами, — здушеним голосом проказав Геґрід. — Я вже си викопав... знаєш... могилку. Та й подумав, що варто сказати пару файних слів... згадати щось радісне...
Його голос затремтів і стих. Хтось постукав у двері, і він пішов відчиняти, висякавшись у свою хустинку-як-скатертинку. Слизоріг у жалобній чорній краватці і з пляшками в руках швиденько переступив поріг хатини.
— Геґріде, — почав він смутним голосом. — Прийми моє співчуття у зв'язку з твоєю втратою.
— Йой, як то файно з твого боку, — розчулився Геґрід. — Дуже тобі дєкую. І дєкую, що не покарав Гаррі...
— Мені таке й на думку б не спало, — сказав Слизоріг. — Сумний вечір, сумний вечір... а де та бідолашна істота?
— Отамечки, — тремтячим голосом відповів Геґрід. — То може... може тоді почнемо?
Вони втрьох вийшли на город за хатою. Місяць блідо поблискував крізь дерева, і в його сяйві, що зливалося зі світлом з Геґрідового вікна, було видно Араґоґове тіло, яке лежало на краю глибоченної ями біля триметрового насипу свіжовикопаної землі.
— Розкішно, — сказав Слизоріг, підходячи до павучої голови, з якої молочними більмами зирили в небо восьмеро очей і нерухомо поблискували під місяцем дві величезні зігнуті клешні. Гаррі здалося, ніби він почув дзенькіт пляшок, коли Слизоріг нахилився над клешнями, розглядаючи величезну волохату голову.
— Не кожен може оцінити, які вони файненькі, — розчулився Геґрід, дивлячись на Слизорогову спину, і з куточків його очей викотилися сльози. — Я й не знав, Горацію, що тебе цікавлять такі створіння, як Араґоґ.
— Цікавлять? Шановний Геґріде, та я благоговію перед ними, — сказав Слизоріг, відходячи від тіла. Гаррі помітив, як блиснула пляшка, зникаючи в нього під плащем, але Геґрід, що знову витирав сльози, нічого не бачив. — То що... почнемо церемонію похорону?
Геґрід кивнув і вийшов наперед. Підняв велетенського павука й перекинув його, тяжко крекнувши, в темну яму. Павук гепнувся на дно з жахливим хрускотом. Геґрід знову заплакав.
— Я розумію, тобі важко, бо ти його добре знав, — поспівчував Слизоріг і поплескав Геґріда по лікті, бо, як і Гаррі, вище не діставав. — То, може, я скажу кілька слів?
"Мабуть, він вицідив з Араґоґа багато високоякісної отрути", — подумав Гаррі, бо Слизоріг мав надзвичайно вдоволений вигляд, коли підійшов до краю ями й прорік поволі й урочисто:
— Прощавай, Араґоже, павучий королю! Ті, хто тебе знав, ніколи не забудуть довгої й вірної дружби з тобою! Твоє тіло зітліє, але дух твій житиме в затишних, обплутаних павутинням закутках твого рідного Лісу. Нехай процвітають твої багатоокі нащадки, а твої побратими-люди хай знайдуть розраду й утішаться після трагічної втрати.
— Се було... се було... так файнесенько! — заголосив Геґрід і впав на купу гною, розпачливо ридаючи.
— Та годі вже, годі, — примовляв Слизоріг; потім махнув чарівною паличкою — і величезна гора землі здійнялася вгору, а тоді з глухим гупанням засипала мертвого павука, утворивши ошатний могильний горб. — Ходімо, чогось вип'ємо. Гаррі, візьми його з того боку... вставай, Геґріде... отак, дуже добре...
Вони посадили Геґріда в крісло за столом. Іклань, який під час похорону сидів, зіщулившись, у своєму кошику, тепер тихенько почалапав до них і, як завжди, поклав важку голову Гаррі на коліна.
Слизоріг відкоркував принесену з собою пляшку вина.
— Я їх усі перевірив, чи немає отрути, — запевнив він Гаррі, виливаючи майже всю першу пляшку в Геґрідів кухоль з відро завбільшки і подаючи його Геґрідові. — Примусив одного ельфа-домовика продегустувати кожнісіньку пляшку після того, що сталося з твоїм бідолашним приятелем Рупертом.
Гаррі яскраво уявив собі Герміонине обличчя, якби вона почула про таку наругу над ельфами-домовиками, тому вирішив їй про це не казати.
— Це тобі, Гаррі...