Треба тільки, щоб замовлення отримав наш клієнт. Їдь до нас. І швидко! Тут уже був один комівояжер від ваших конкурентів. Він плакав ревними сльозами й запевняв, що також…
Плаксивий Оскар! Безперечно він!
— Я зараз же їду до вас! — кажу я. — Той рева бреше!
Мене приймає мадам.
— Хочете поглянути на неї? — питає вона.
— Хіба вона лежить тут?
— Нагорі, у своїй кімнаті.
Ми підіймаємось рипкими сходами нагору. Всі двері відчинені. Я бачу, що дівчата одягаються.
— Вони сьогодні теж працюватимуть? — питаю я.
Мадам хитає головою.
— Сьогодні ввечері ні. Дами одягаються просто за звичкою, розумієте? До того ж збитки невеликі. Відтоді як марка знову стала маркою, клієнтів у нас як відрізало. Жодне стерво не має грошей. Просто анекдот, еге ж?
Це не анекдот, це правда. Інфляція відразу обернулася в дефляцію. Там, де раніше кишіло більйонами, тепер рахують на пфеніги. Скрізь не вистачає грошей. Жахливий карнавал скінчився. Почалося спартанське життя першого тижня великого посту.
Залізна Кобила лежить між зеленими вазонами й білими лілеями. Обличчя в неї раптом стало суворе й старе, і я впізнаю її лише по золотому зубові, що ледь помітно блищить між губами. Дзеркало, перед яким вона так часто чепурилася, завішене білим серпанком. У кімнаті пахне давніми парфумами, хвоєю і смертю. На комоді стоїть кілька фотографій і кришталева півкуля, до дна якої приліплений малюнок. Коли її потрусити, то здається, що люди на малюнку потрапили в завірюху. Я добре знаю цю річ. Вона — один із найкращих спогадів мого дитинства. Мені не раз кортіло вкрасти її, коли я ще тут, на Банштрасе, готував уроки.
— Для вас вона була майже як мачуха, правда? — питає мене мадам.
— Ще більше: майже як мати. Якби не Залізна Кобила, то я б, напевне, став біологом. Але вона дуже любила поезію, просила приносити їй усе нові й нозі вірші, і врешті я занехаяв біологію.
— Справді,— каже мадам. — Це ж ви завжди вовтузилися з саламандрами та рибою!
Ми виходимо з кімнати. Ідучи, я помічаю на шафі смушеву шапку.
— А де її високі черевики? — питаю я.
— Тепер вони у Фріці. Вона віднині хоче перейти тільки на масаж. Він не так стомлює і дає більший прибуток. До того ж нам однаково потрібен хтось замість Залізної Кобили. В нас є невеличка клієнтура, що любить міцний масаж.
— А як усе-таки це сталося з Залізною Кобилою?
— Під час роботи. Все лихо в тому, що вона занадто сумлінно ставилася до своїх обов'язків. До нас ходить сліпий на одне око голландський купець, дуже порядний чоловік, ніхто б навіть не подумав, що він любить таке. Бо йому, крім доброї хлости, більше нічого й не треба було. Щосуботи приходив до нас і співав, як півень, коли діставав досхочу нагайкою. Такий кумедний! Одружений, має троє прегарних дітей. Але не може ж він вимагати від своєї жінки, щоб та шмагала його. От і ходив завжди до нас, до того ж мав валюту — платив гульденами. Ми просто молилися на нього й на його валюту. Ну і ось учора сталося це. Мальвіна надто розхвилювалася і раптом так і впала з нагайкою в руці.
— Мальвіна?
— Це її ім'я. Ви хіба не знали? Купець, звичайно, перелякався до смерті. Більше не прийде, — сумно каже господиня. — Такий клієнт! Просто знахідка! На його валюту ми завжди купували м'яса й печива на цілий місяць. До речі, а як тепер? — вона обертається до мене. — Тепер гульден уже не такий дорогий?
— Один гульден тепер дорівнює десь двом маркам.
— Аж не віриться! А раніше коштував більйони! Ну, то не так і страшно, що ми його втратили. Може, візьмете якусь дрібничку на спомин про Залізну Кобилу?
На мить я згадую кришталеву півкулю з малюнком — але ж ні, не слід нічого брати на спомин. Я мовчки хитаю головою.
— Ну, то вип'ємо внизу по чашці доброї кави й виберемо пам'ятник.
Я розраховував на маленький надгробок, але виявляється, що Залізна Кобила, завдяки голландському купцеві, заощадила чимало валюти. Вона не міняла гульденів, а складала їх до скриньки. їх там набралося на солідну суму. Купець кілька років був її вірним клієнтом.
— У Мальвіни немає рідні,— пояснює мадам.
— То, звичайно, ми можемо вибрати першорядний пам'ятник, — кажу я. — Із мармуру або граніту.
— Мармур не для Залізної Кобили, — зауважує Фріці.— Він більше личить дітям, правда?
— Далеко не завжди! Ми ставили мармурові колони навіть на могили генералів.
— Граніт! — каже господиня. — Граніт кращий. Він більше личить її залізній вдачі.
Ми сидимо у залі. На столі парує кава, лежить домашній пиріг з вершковим кремом і стоїть пляшка "кюрасо". Я почуваю себе так, ніби мене перенесли в дитинство. Дами зазирають через моє плече в каталог, як колись зазирали в підручники.
— Ось найкраще, що ми маємо, — кажу я. — Чорний шведський граніт, хрест із двома цоколями. Таких залишилося два чи три в цілому місті.
Дами розглядають малюнок. Це одна з моїх останніх робіт. Для напису я взяв майора Волькенштайна, що начебто загинув на чолі свого війська 1915 року, — якби так сталося, то це було б велике щастя, принаймні для столяра, вбитого у Вюстрінгені.
— Хіба Залізна Кобила була католичка? — питає Фріці.
— Хрест ставлять не тільки католикам, — відповідаю я.
Господиня чухає голову.
— Не знаю, чи їй би сподобався хрест. А чогось іншого немає? Може, у вигляді природної брили?
На мить мені перехоплює подих. Потім я кажу:
— Коли вам подобається такий стиль, то я маю для вас щось особливе. Класичну річ! Обеліск!
Це постріл навмання, я знаю. Але швидко, хоч пальці в мене починають тремтіти від мисливського запалу, знаходжу малюнок нашого ветерана і кладу на стіл.
Дами мовчки розглядають малюнок. Я тримаюся збоку. Часом буває ловецьке щастя, на початку чи наприкінці, коли навіть дитячій руці щастить зробити те, від чого вже давно відмовилися фахівці. Раптом Фріці починає сміятися.
— Ай справді, цей пам'ятник був би непоганий для Залізної Кобили, — каже вона.
Господиня теж усміхається.
— Скільки коштує ця штука?
Я не пам'ятаю, відколи працюю у фірмі, щоб на обеліск визначали ціну, бо ж усі знали, що його ніхто не купить. Я швидко підраховую.
— Офіційно — тисячу марок, — кажу я. — Для вас як для друзів — шістсот, а для Залізної Кобили як однієї з моїх виховательок — триста. Я можу дозволити собі назвати таку сміховинну ціну, бо однаково працюю сьогодні останній день у конторі. Але, звичайно, за готівку! За напис окремо.
— Чому б нам його й не купити? — каже Фріці.
Господиня киває головою:
— Ну що ж, купімо.
— Отже, домовилися? — питаю я, не вірячи своїм вухам.
— Домовилися, — каже господиня. — Скільки це буде на гульдени?
Вона відраховує банкноти. З годинника на стіні вискакує зозуля й починає кувати. Шоста година. Я ховаю гроші до кишені.
— Вип'ємо по чарці на помин душі Мальвіни, — пропонує господиня. — Завтра вранці її поховають. На вечір нам уже буде потрібне приміщення.
— Шкода, що я не можу залишитися на похорон, — кажу я.
Ми випиваємо по чарці коньяку, доливши до нього м'ятної горілки. Господиня витирає очі.
— Мені так шкода її,— каже вона.
Нам усім шкода її. Я встаю і прощаюся.
— Пам'ятник поставить Георг Кроль, — кажу я.
Дами кивають. Я ще ніде не бачив стільки щирості й довір'я, як тут. Вони махають мені на прощання з вікон. Доги гавкають. Я швидко йду понад струмком до міста.
— Що? — каже Георг. — Не може бути!
Я мовчки витягаю з кишені голландські гульдени й розкладаю на столі.
— Що ж ти продав за них? — питає він.
— Стривай хвилинку.
Я саме почув дзвінок велосипеда під вікном, а відразу ж після цього владне покашлювання. Я згрібаю банкноти й засовую їх назад до кишені. У дверях з'являється Генріх Кроль. Холоші штанів у нього трохи заляпані болотом.
— Ну? — питаю я. — Що продали?
Генріх міряє мене вбивчим поглядом.
— Ідіть і спробуйте самі щось продати! Кругом банкрутство! Ніхто не має грошей! А хто й має кілька марок, то тримається за них зубами.
— А я був у місті. Й дещо продав.
— Он як? Що?
— Обеліск.
— Дурниці! — сердито кидає Генріх. — Прибережіть свої жарти для Берліна.
— Хоч я вже й не маю ніякого стосунку до вашої фірми, — кажу я, — бо сьогодні о дванадцятій годині моя праця тут скінчилася, та мені хотілося показати, як легко продавати надгробки. Це просто розвага, а не робота.
Генріх червоніє з люті, але великим зусиллям волі стримується.
— Хвалити бога, нам уже недовго доведеться слухати цю нісенітницю! Щасливої дороги! В Берліні вас навчать ввічливості.
— Він справді продав обеліск, Генріху, — каже Георг.
Генріх недовірливо дивиться на брата.
— А докази де? — сичить він.
— Ось! — кажу я, висипаючи на стіл гульдени. — Навіть за валюту.
Генріх спантеличено підходить до столу, хапає одну банкноту й крутить її на всі боки, перевіряючи, чи вона, бува, не фальшива.
— Просто щастя, — цідить він нарешті крізь зуби. — Сліпе щастя!
— Це щастя нам тепер дуже до речі, Генріху, — каже Георг. — А то ми не мали б чим оплатити вексель, на який завтра кінчається термін. Краще б ти подякував Людві-гові. Це наші перші справжні гроші. І вони нам до зарізу потрібні.
— Дякувати? І не подумаю!
Генріх виходить, грюкнувши дверима, — справжній гордий німець, що ніколи нікому не дякує.
— Нам справді до зарізу потрібні гроші? — питаю я.
— Досить-таки потрібні,— каже Георг. — А тепер розрахуймося. Скільки в тебе грошей?
— З мене вистачить. Я отримав із Берліна на квиток у третьому класі, а поїду в четвертому і заощаджу таким чином дванадцять марок. Крім того, я продав своє піаніно, — не тягти ж його з собою. Мені дали за ту стару скриню сто марок. Отже, я маю сто дванадцять марок. На них я зможу прожити до першої платні.
Георг бере тридцять гульденів і простягає їх мені.
— Ти залагодив цю справу як сторонній агент і маєш право на комісійні, як і Плаксивий Оскар. А за особливі досягнення — ще п'ять відсотків.
Ми ще трохи змагаємося, хто виявиться великодушніший, потім я беру гроші на той випадок, якщо полечу зі свого нового місця першого ж місяця.
— Ти вже знаєш, що робитимеш у Берліні? — питає Георг.
Я киваю головою.
— Складатиму звіти про пожежі й крадіжки, писатиму рецензії на маленькі книжки, бігатиму по пиво редакторам, застругуватиму олівці, читатиму коректуру й намагатимусь висунутися.
Хтось ногою відчиняє двері. На порозі з'являється, як примара, фельдфебель Кнопф.
— Давайте мені вісім більйонів! — хрипить він.
— Пане Кнопфе, — кажу я, — ви ще не зовсім розбуркались після довгого сну.