Він і далі дивився на Равіка. Равік сплюнув, дістав пачку сигарет, витяг одну, закурив і глибоко затягнувся. Міцний дим обпік йому горло. Чоловік тим часом перейшов алею, глянув на те місце, де Равік виблював, тоді на машину і знов на Равіка. Він нічого не сказав, і Равік не зміг нічого прочитати на його обличчі. Чоловік так само повільно дійшов до перехрестя і зник на бічній алеї.
Равік почекав ще кілька секунд. Потім зачинив багажник і завів мотор. У Булонському лісі він уже нічого не зробить. Було вже надто ясно. Треба їхати в Сен-Жермен. Ті ліси він знав.
XXX
За годину Равік зупинився перед невеличким бістро. Він був дуже голодний, у голові темніло. Він поставив машину перед терасою, де було два столики й кілька стільців. Замовивши каву з булочками, він пішов помитися. В туалеті смерділо. Равік попросив склянку і сполоскав рота, потім вимив руки й повернувся назад.
Сніданок уже чекав на нього. Кава пахла, як і має пахнути кава, над дахами шугали ластівки, сонце розвішувало на стінах будинків перші золоті гобелени, люди йшли на роботу, за перкалевою завіскою в бістро служниця, закатавши поли, мила підлогу, викладену кам'яними плитками. Равік давно вже не бачив такого мирного літнього ранку.
Він випив гарячої кави, але не зміг присилувати себе щось попоїсти. Не хотів брати їжу своїми руками. Що за безглуздя, подумав він, глянувши на них. Що за дурні химери, хай їм біс! Треба попоїсти. Він випив ще одну чашку кави. Тоді витяг сигарету і вклав її до рота тим кінцем, якого не торкався пальцями. Так далі не можна поводитись, подумав він. І все-таки не торкався до їжі. Треба спершу довести все до кінця, вирішив він, устав і розрахувався за сніданок.
Череда корів. Метелики. Сонце над полями. Сонце у вітровому склі. Сонце на даху машини. Сонце на блискучій накривці багажника, під якою лежав мертвий Гааке. Він так і не дізнався, хто його вбив і за віщо. Все повинне було статися інакше. Інакше…
— Ти мене впізнаєш, Гааке? Знаєш, хто я?
Він бачив перед собою червоне обличчя.
— Ні, не впізнаю. Хто ви такий? Хіба ми вже колись зустрічалися?
— Так, зустрічалися.
— Коли? І навіть були на "ти"? Може, в кадетському корпусі? Щось не пригадую.
— Ага, не пригадуєш, Гааке. Не в кадетському корпусі. Пізніше.
— Пізніше? Але ж ви весь час жили за кордоном. А я ніколи не виїздив з Німеччини. Тільки останні два роки буваю тут, у Парижі. Може, лш десь разом пиячили?
— Ні, не пиячили. І зустрічалися не тут. У Німеччині, Гааке!
Шлагбаум. Залізнична колія. Маленька грядка, на ній повно троянд, флоксів і соняшників. Зупинка. Якийсь чорний самітний поїзд тяжко сопе, долаючи нескінченний ранок. У вітровому склі машини віддзеркалюються очі. Вони почервоніли й печуть, бо в них набилося пороху, коли він відчиняв багажник.
— У Німеччині? О, розумію. На котромусь із партійних з'їздів. У Нюрнберзі. Начебто пригадую. Не в "Нюрнберзькому дворі"?
— Ні, Гааке, — спроквола проказав Равік у вітрове скло, відчуваючи, як у ньому підіймається важка хвиля спогадів. — Не в Нюрнберзі, а в Берліні.
— У Берліні? — Затінене обличчя, поцятковане відблисками світла, й на ньому вираз веселого нетерпіння. — Ану, шпарте свою історію! Не робіть із неї такої таємниці й не тримайте мене, мов на тортурах. Де саме?
Від землі здіймається хвиля й котиться вгору по руках.
— На тортурах, Гааке! Саме там! На тортурах!
Невпевнений, обережний смішок.
— Годі вам жартувати, голубе.
— На тортурах, Гааке! Тепер ти знаєш, хто я.
Знов смішок, іще невпевненіший, обережніший, але вже з відтінком погрози.
— Як я можу знати, хто ви? Я зустрічав тисячі людей. Хіба можна запам'ятати кожного окремо? Якщо ви натякаєте на таємну державну поліцію…
— Так, Гааке. Я маю на думці гестапо.
Він насторожується. Стискає плечима.
— Якщо вас там колись допитували…
— Так. Тепер згадав?
Він знов стискає плечима.
— Як я можу згадати? Ми допитували тисячі людей…
— Допитували! Мучили, били до безпам'яті, відбивали нирки, ламали кістки, кидали в льох, наче мішки, тоді знов витягали звідти, роз'юшували обличчя, розплющували мошонки — і це ви звете "допитували"! Нестямний, моторошний стогін тих, хто вже не мав сили кричати… "Допитували"! Глухе ридання у проміжках між непритомністю, удари ногою в живіт, гумові кийки, нагайки… І все це ви звете невинним словом "допитували"?
Равік вдивлявся в невидиме обличчя за вітровим склом, крізь яке нечутно пропливав краєвид: засіяний пшеницею лан, мак, шипшина… Він пильно дивився в те обличчя, і губи в нього ворушилися, він казав усе те, що хотів і повинен був колись сказати.
— Не воруши руками, а то я пристрілю тебе! Ти пам'ятаєш маленького Макса Розенберга, що змордований лежав біля мене в льоху й намагався розтрощити собі голову об бетонну стіну, щоб ви його більше не "допитували"? І за що ж його "допитували"? За те, що він був демократом! А Вільмана, який мочився кров'ю й повернувся до камери без жодного зуба і без одного ока після того, як ви дві години "допитували" його? І за що? Бо він був католик і не вірив, що ваш фюрер — новітній месія. А Різенфельда, голова й спина в якого обернулися на шматки потовченого м'яса і який благав нас перегризти йому жили, бо в нього не лишилося зубів після твого "допиту"? Ти його "допитував", бо він був проти війни і не вірив, що найвищий вияв культури — це бомби й вогнемети. "Допитували"? Так, ви "допитували" тисячі… Не воруши руками, свинюко! Тепер я нарешті спіймав тебе, ми поїдемо у відлюдне місце, там є будинок з товстими стінами, цілком порожній, і я буду тебе "допитувати"… Поволі, не кваплячись, цілими днями, так само, як ти "допитував" Розенберга, Вільмана, Різенфельда! А тоді, після всього…
Равік раптом помітив, що машина не їде, а летить. Він зменшив газ. Будинки. Село. Собаки. Кури. Коні на луці мчать, витягнувши шиї й високо задерши голови, ніби за поганських часів. Кентаври, повнява життя. Усміхнена жінка несе кошика з пранням. На мотузці висить різнобарвна білизна, прапори нескаламученого щастя. Кілька дітей грається біля дверей. Равік бачив усе те, ніби крізь скляну стіну, — сповнене краси, спокою і невинності, дуже близьке й неймовірно далеке, воно до болю хвилювало серце, але через цю ніч стало навіки недосяжне, відділене від нього прірвою. Та він не жалкував ні за чим. Так сталося, та й годі.
Треба їхати повільно. Тільки як летітимеш стрімголов селами, можуть затримати, а так ніхто не спинить. Годинник. Він їхав уже мало не дві години. Невже? Як вони непомітно збігли. Він нічого не бачив, крім обличчя, до якого промовляв.
Сен-Жермен. Парк. Темна огорожа на тлі блакитного неба, а за нею дерева. Дерева. Шпалери дерев. Цілий парк, бажаний, очікуваний… А ось нарешті й ліс.
Равік зменшив швидкість. Ліс піднявся назустріч зелено-золотою хвилею, розлився обабіч, затопив обрій і поглинув усе — а разом з усім і машину, що кружляла по ньому, мов прудка блискуча комаха.
Земля була м'яка, заросла кущами. Равік від'їхав далеко від дороги, став і ще відійшов на кількасот метрів від машини, але так, щоб бачити її. Тоді взяв лопату й заходився копати яму. Копалося легко. Якщо хтось надійде й помітить машину, він сховає лопату й піде назад, удаючи, що просто гуляв по лісі.
Яму він викопав глибоку, щоб труп не лежав під самим верхом. Тоді пригнав машину ближче. Тягти мертвого буде важко. А проте він під'їхав лише доти, доки земля була тверда, щоб не залишати слідів від шин.
Тіло ще не захололо. Він приволік його до ями й почав роздягати, скидаючи одяг на купу. Виявилося, що це не така тяжка робота, як він думав. Він залишив долі голе тіло, зібрав одяг, запхав у багажник і відігнав машину туди, де вона стояла досі. Потім замкнув дверці та багажник на ключ і взяв із собою молоток. Тіло хтось міг випадково знайти, з цим треба було рахуватися, тому він хотів зробити його невпізнанним.
На мить йому наче хто сплутав ноги. Вернутися назад не було сили. Його пойняло непереборне бажання залишити вбитого так як є, сісти в машину й утекти геть. Він зупинився й озирнувсь навколо. За кілька метрів на стовбурі бука гасали дві білки, їхнє руде хутро полискувало на сонці. Він рушив далі.
Вже набряклий синюватий труп. Равік наклав на лице намочену в мастилі ганчірку й заходився бити по ній молотком. Після першого удару він зупинився: звук видався йому надто моторошним. На мить він завмер, потім почав квапливо бити далі. За хвилину він відгорнув ганчірку. Обличчя стало суцільним шматком м'яса, вкритим загуслою чорною кров'ю. Як Різенфельдова голова, подумав Равік і відчув, що несамохіть зціпив зуби. Ні, не таке, подумав він. Різенфельдова голова була страшніша, бо ще жива.
Перстень на правій руці. Равік стяг його з пальця і штовхнув тіло в яму. Вона виявилася трохи закоротка, тому довелось підігнути коліна Гааке до живота. Потім Равік загорнув яму. На це згаялось небагато часу. Він добре втоптав землю і повкладав зверху клапті зарані зрізаного дерну. Вони щільно прилягли один до одного, і, тільки схилившись, можна було помітити сточені краї. Наостанці він поправив кущі.
Молоток. Лопата. Ганчірка. Він кинув їх у багажник зверху на одяг. Потім поволі вернувся ще раз назад, шукаючи слідів. їх майже не було. Піде дощ, підросте трава, і за кілька днів нічого вже не буде видно.
Дивно: взуття мертвого чоловіка. Шкарпетки. Білизна. Костюм так не вражав. Шкарпетки, сорочка, спідня білизна вже стали якимись примарними, збляклими, наче й вони померли разом із тим, хто їх одягав. Було гидко торкатися до всього цього, шукати на ньому монограми й фірмові етикетки.
А проте Равік швидко познаходив їх і повідрізував. Тоді згорнув одяг у клунок і також закопав за кілька кілометрів від ями з тілом — досить далеко, щоб не можна було знайти те й те одночасно.
Він поїхав далі і скоро натрапив на струмок. Зрізані етикетки він загорнув у папір. Тоді подер на дрібні клаптики записник Гааке й перешукав гаман. Там було дві банкноти по тисячі франків, квиток до Берліна, десять марок, кілька папірців з адресами й паспорт Гааке. Равік сховав до кишені французькі гроші. В кишенях костюма він знайшов ще кілька п'ятифранкових банкнот.
Якусь хвилю він дивився на квиток. Чудно було бачити напис: "До Берліна".