Легенда про Уленшпігеля

Шарль де Костер

Сторінка 68 з 92

Потім устав, відійшов кроків на десять і зупинився, все хитаючись, як п'яний, гикав, блював, а насправді увесь був як натягнена тятива, а зір і слух напружені до краю.

Він не помічав нічого, крім темних хмар, що бігли, мов несамовиті, по небу, та присадкуватої, кремезної, хоч і невисокої, чорної постаті, що наближалася до нього. Він не чув нічого, крім жалібного голосіння вітру, громового гуркоту моря і хрускотіння черепашок на дорозі під чиїмись важкими нерівними кроками.

Вдаючи, ніби хоче сісти, Уленшпігель важко повалився на стежку, як п'яний, і знову почав блювати.

Потім кроків за два від нього брязнуло залізо, клацнув капкан і розлігся людський крик.

— Weerwolf, — сказав собі Уленшпігель, — попався передніми лапами в капкан. Ось він, виючи, піднімається; струшує капкан, хоче втекти. Тепер не втечеш.

Він вистрелив з арбалета і влучив йому в ногу.

— Ось він падає поранений, — сказав Уленшпігель і закигикав чайкою.

І вмить на сполох задзвонив церковний дзвін, і пронизливий хлоп'ячий голос закричав на все село:

— Вставайте, хто спить! Вовкулаку спіймано!

— Слава Богу, — сказав Уленшпігель.

Торія, мати Беткін, Лансам, її чоловік, Йоос і Міхель прибігли з ліхтарями найперші.

— Впіймано? — запитали вони.

— А дивіться он на дорозі, — відповів Уленшпігель.

— Слава Богу! — вигукнули вони і перехрестились.

— А хто дзвонив? — запитав Уленшпігель.

Лансам відповів:

— Мій старший. Молодший бігає по селу, стукає у двері і гукає, що вовкулаку впіймано. Слава тобі, Господи!

— Попіл б'ється в мої груди, — відповів Уленшпігель.

Раптом weerwolf заговорив:

— Пожалій мене, Уленшпігелю!

— Вовк говорить! — вигукнули всі і стали хреститись. — Це диявол, бо навіть знає, як звати Уленшпігеля.

— Пожалій мене, пожалій! — благав голос. — Скажи, щоб перестали дзвонити, це похоронний дзвін! Пожалій, я зовсім не вовк. Мої руки перебиті капканом. Я старий і стікаю кров'ю, зглянься! Чий це пронизливий голос будить село? Зглянься!

— Я вже чув колись твій голос, — палко вигукнув Уленшпігель. — Ти рибник, вбивця Клааса, вампір, шо загриз бідолашних дівчаток. Городяни й городянки, не бійтесь його зовсім! Це старшина рибників, через якого померла Сооткін.

І він схопив його одною рукою за горло, а другою став витягати ножа.

Але Торія, мати Беткін, зупинила Уленшпігеля.

— Його треба взяти живого! — крикнула вона і, кинувшись до нього, почала рвати йому сиве волосся і дряпати нігтями обличчя.

Вона аж вила і гарчала від горя й люті.

Weerwolf, руки якого були затиснуті в капкані, аж звивався від страшного болю.

— Згляньтеся! — кричав він. — Пожалійте! Відженіть цю жінку! Я дам вам два каролю! Розбийте дзвін! Нащо діти так голосно кричать?

— Не вбивайте його! — кричала Торія. — Не вбивайте, хай заплатить за все! Це дзвонять по тобі, це по тобі дзвонять, мерзенний вбивцю! На повільному вогні його, розпеченими кліщами! Не вбивайте його, хай за все заплатить!

Тим часом Торія знайшла на землі вафельницю з довгими ручками. Оглянувши її при світлі смолоскипів, вона побачила всередині, між двома бляхами, де були вибиті глибокі ромби — звичайна форма вафель у Брабанті, — прироблені великі гострі зуби, наче в залізній пащі. Коли Торія відкрила її, то вафельниця стала схожа на пащу хорта.

Тримаючи вафельницю, Торія то відкривала, то закривала її, клацаючи залізом. Вона немов знавісніла. Скрегочучи зубами, вона хрипіла, неначе в агонії, стогнала від муки, якої завдавала їй жадоба помсти, а потім почала вафельницею кусати впійманого в капкан рибника за руки, за ноги, особливо намагаючись вхопити його за шию, водно примовляючи:

— Отак він кусав цими залізними зубами мою Беткін. Він заплатить за все. А що, тече твоя кров, душогубе? Господь справедливий. Це по тобі дзвонять. Беткін кличе до помсти. Чи відчуваєш ці зуби? Це паща Господня!

І вона кусала його без жалю безперестанку, а коли не могла вкусити, то била вафельницею. Але не вбивала до смерті, щоб лютіше помститися.

— О, змилуйтеся! — кричав рибник. — Уленшпігелю, удар ножем, я скоріше вмру. Проженіть цю жінку! Розбийте похоронний дзвін! Вбийте дітей, що скликають народ!

А Торія все кусала, аж поки один старий чоловік не змилосердився і не вирвав у неї з рук вафельниці.

Тоді Торія плюнула в лице weerwolf'у і почала рвати на ньому волосся, примовляючи:

— Ти заплатиш, на повільному вогні, під розпеченими кліщами. Своїми пазурами видеру тобі очі!

Тим часом, почувши, що weerwolf — це людина, а не диявол, прибігли з Гейста всі рибалки, хлібороби й жінки — хто з ліхтарем, хто з запаленим смолоскипом. І всі кричали:

— Мерзотний душогубе, де ти сховав золото, награбоване у нещасних жертв? Все віддай назад!

— У мене нічого немає, пожалійте мене, — бурмотів рибник.

А жінки кидали в нього каміння і пісок.

— Нехай заплатить за все! Настав час розплати, — кричала Торія.

— О, пожалійте! — скиглив він. — Я весь у крові. Я сходжу кров'ю. Пожалійте!

— Вистачить ще в тебе крові на розплату! — кричала Торія. — Змастіть йому руки бальзамом. Розплатишся на повільному вогні, коли тобі відірвуть руки розпеченими кліщами. За все заплатиш!

І вона знову кинулась бити його, але впала непритомна на землю. І лежала доти, поки сама не прийшла до пам'яті.

Тим часом Уленшпігель, звільняючи з капкана руки рибника, помітив, що на правій руці в нього бракує трьох пальців. Він наказав міцно його зв'язати і покласти в кошик для риби. Чоловіки, жінки й підлітки, міняючись по черзі, понесли його в Дамме, щоб там віддати до суду. По дорозі вони світили собі ліхтарями й смолоскипами.

А рибник безперестану кричав:

— Розбийте дзвони! Вбийте дітей, хай не скликають народу!

А Торія кричала своє:

— Хай за все заплатить на повільному вогні, під розпеченими кліщами! Хай заплатить!

Потім обоє замовкли. І Уленшпігель не чув уже нічого, крім уривчастого дихання Торії, важких чоловічих кроків на піску і громового бурхання моря.

З сумом у серці дивився він на хмари, що мчали шалено по небу, на морські хвилі, що виблискували вогненними гривами піни, на світло ліхтарів і смолоскипів та на бліде обличчя рибника, що втупив у нього лютий погляд.

І попіл бився в його груди.

Так ішли вони чотири години до Дамме, а там їх зустріли юрби людей, бо новина вже дійшла й сюди. Всі хотіли бачити впійманого. Городяни йшли за рибалками, кричали, співали, танцювали, вигукуючи:

— Weerwolf'a впіймано, впіймано вбивцю! Хай живе Уленшпігель! Довгих літ нашому братові Уленшпігелю! Lang leven onsen breeder Ulenspiegel!

Це було всенародне свято.

Коли вони йшли повз будинок судді, той вийшов на гамір і сказав до Уленшпігеля:

— Ти переміг! Хвала тобі і слава!

— Попіл Клааса бився в мої груди, — відповів Уленшпігель.

Тоді суддя сказав:

— Ти матимеш половину майна вбивці.

— Віддайте його родичам загиблих, — відповів Уленшпігель.

Прийшли Ламме і Неле. Неле сміялась і плакала від радості й цілувала свого коханого Уленшпігеля. Ламме, важко гопцюючи, плескав його по животу і вигукував:

— Ось хто сміливий, незрадливий, вірний! Це мій найкращий друг. Серед вас, селюків, таких нема.

А рибалки сміялися й кепкували з Ламме.

44

Другого дня задзвонив дзвін, званий borgstorm, скликаючи суддю, старшин, писарів до Vierschare, на чотири дернових лави під дерево правосуддя — під прекрасну липу.

Навколо зібрався простий люд.

На допиті рибник не признавався ні в чому, навіть коли йому показали три пальці, відрубані солдатом, яких йому бракувало на правій руці. Він усе повторював:

— Я бідний і старий, згляньтеся наді мною.

Але народ ремствував і гукав:

— Ти старий вовк, ти вбивав дітей! Нема йому помилування, панове судді!

Жінки кричали:

— Чого вирячився на нас своїми холодними очима! Ти людина, а не диявол, і ми не боїмося тебе. Тварюко жорстока, боязкіша за кішку, що скрадається до пташенят у гнізді. Ти вбивав нещасних дівчаток, що тільки хотіли чесно прожити своє життя.

— Хай розплатиться на повільному вогні, під розпеченими кліщами! — кричала Торія.

І, незважаючи на варту, матері казали хлопчакам кидати каміння в рибника. А хлопчаки до цього охочі; коли рибник дивився на них, вони свистіли й безперестану гукали:

— Bloedzuyger! (Кровопивця!) Sla dood! (Убийте його!)

А Торія кричала не вгаваючи:

— Хай заплатить! На повільному вогні, під розпеченими кліщами, хай заплатить!

А юрба гула. Жінки говорили між собою:

— Гляньте-но! Він аж дрижить від холоду під таким ясним сонцем. Підставляє під тепло свої сиві патли і пику, що йому подряпала Торія.

— Він тремтить від болю!

— Це Суд Божий.

— Який у нього жалюгідний вигляд.

— А гляньте на руки душогуба, — вони зв'язані спереду, і з ран від капкана йде кров.

— Хай заплатить, хай заплатить! — кричала Торія.

А він скиглив:

— Я бідний, відпустіть мене.

І всі, навіть судді, сміялися з нього. Він пускав облудні сльози, щоб викликати жаль до себе. І жінки сміялись.

Через те що підстав для тортур було досить, суд присудив катувати його доти, поки не признається, як він убивав, де убивав, звідки виходив, де пограбовані речі його жертв і де сховано гроші.

У катівні його взули в дуже тісні чоботи з сириці, а потім суддя запитав, як сатана навіяв йому ці лихі думки і штовхнув на такі жахливі злочини.

Він відповів:

— Сатана — це я сам, таке моє єство. З дитинства я був потворним, нездатним до фізичних вправ, усі зневажали мене й лупцювали нещадно. Ні хлопчаки, ні дівчата не мали до мене ніякого жалю. В молоді роки жодна жінка не хотіла мати зі мною діла, навіть і за гроші. Тоді я люто зненавидів усе, що народжене жінкою. Тому я й доніс на Клааса, що його всі любили. А я любив тільки гроші. Це були мої коханки — біляві чи золотаві. Клаасова смерть пішла мені на пожиток і втіху. Мені все дужче хотілося жити, як вовк, мене палило бажання кусатись. У Брабанті я побачив вафельницю і подумав, що з неї може вийти добра залізна паща. О, як би я радо схопив вас нею за в'язи, ви, кровожерні тигри, що так охоче тішитесь муками старого! Я вас кусав би з куди більшою радістю, ніж цього солдата або дівчину. Бо, побачивши її таку гарненьку, як вона спала на піску і тримала в руках гаманця з грішми, я відчув хіть та й жаль до неї. Але я вже надто старий і не міг її взяти, тому я вкусив її.

На запитання судді, де він мешкає, рибник відповів:

— В Рамскапелі.

65 66 67 68 69 70 71

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(