Працівників Літературного наукового інституту ім. Т.Г. Шевченка чекало ще суворіше покарання: 14 науковців отримали довгі терміни ув'язнення, а директора та п'ятьох членів керівництва розстріляли. Жертвами терору стали співробітники Українського інституту сходознавства, члени редколегії Української Радянської Енциклопедії, працівники Української палати мір і ваг, Української кіностудії (ВУФКУ), Комісії по введенню нового українського правопису. Майже весь склад Державного інституту Карла Маркса в Харкові засудили як "гніздо контрреволюції". "Вороги народу" виявилися скрізь — вони редагували провідний літературний журнал "Червоний шлях", вони були на державному транспорті, серед членів Геодезичної ради, у видавництвах (чотири з яких було скасовано). Зазнав чистки Український інститут філософії, а його провідних науковців, професорів Юринця та Нирчука, пізніше заарештували — останнього за те, що він нібито стояв на чолі фіктивного "Троцькістсько-націоналістичного терористичного центру", який планував розділити Україну між Німеччиною та Польщею. Починаючи з листопада в Академії наук стали щодня вивішувати списки звільнених із зазначенням причин звільнення — звичайно "саботаж", "ворожа ідеологія" або "підтримування контактів з ворогами народу". Протягом наступних місяців Академія практично знелюдніла.
Український театр майже ніколи не переслідували, і люди вбачали у ньому щось на зразок символу неперервності національних традицій. Але черга дійшла і до нього. У жовтні 1933 р. одного з провідних українських режисерів — засновника та художнього керівника театру "Березіль" Леся Курбаса піддали гострій критиці як "націоналіста" і звільнили. Є свідчення, що Постишев намагався перетягнути Курбаса на бік влади, але дістав рішучу відсіч. У листопаді режисера заарештували, пізніше він загинув у таборі, а його театр став цитаделлю "соціалістичного реалізму". Чимало жертв було й серед художників. Так, групу із п'яти малярів, які розмальовували фрески в харківському театрі, заарештували, трьох із них розстріляли; фрески ж за їхній "націоналістичний" зміст відразу ж знищили.
Придушуючи "націоналістичний" ухил і самобутні елементи національної культури, режим Постишева разом із тим не торкався, так би мовити, декоративного фасаду українізації, як це намагалися зробити попередні російські зайди-комуністи. Так, 24 червня 1933 р. столицю України з Харкова було переведено до її традиційного місця перебування в Києві. Процес русифікації не мав тотального характеру, зокрема, вживання української мови не обмежувалося. Переслідувань зазнавали лише ті аспекти українізації, які передбачали будь-який автономний розвиток.
19 листопада Постишев зробив підсумки "культурної" чистки, заявивши, що "виявлення націоналістичного ухилу Скрипника дало нам можливість звільнити структуру соціалізму, і передусім структуру української соціалістичної культури, від усіх петлюрівських, махновських та інших націоналістичних елементів. Проведено велику роботу. Досить сказати, що протягом цього періоду ми вичистили з наркомату освіти 2 000 чоловік з націоналістичним душком, серед яких було близько 300 науковців і письменників. Вісім центральних радянських установ вичистили від понад 200 націоналістів, які обіймали посади голів відділів та інші подібні пости. Дві системи — кооперативів та зернових резервів — вичистили від понад 2 тис. націоналістів і білогвардійців, наскільки мені особисто відомо".
Проте чистка українського "націоналізму" на цьому не скінчилася; з погляду радянського уряду вона, мабуть, ніколи не могла скінчитися. В. Балицький, шеф ДПУ в Україні, оголосив у січні 1934 р., що викрито ще одну змову — "Блок українських націоналістичних партій" (Постишев пізніше твердив, що до нього входила група Скрипника). Він перелічив прізвища 26 професорів Всеукраїнського об'єднання інститутів марксизму-ленінізму, назвавши їх ворогами народу. Це об'єднання пізніше було розпущене як "гніздо контрреволюціонерів, троцькістів і націоналістів". Через місяць на XVII з'їзді ВКП(б) Постишев хвалився: "Ми знищили націоналістичну контрреволюцію протягом минулого року;ми викрили та ліквідували націоналістичний ухил". Але це була передчасна заява, оскільки чистки українських "націоналістів" як у країні в цілому, так і в самій партії проводили і далі без упину. Та й на тому ж з'їзді Косіор дав зрозуміти, що "класовий ворог" усе ще намагається робити своє чорне діло "під прапором українізації".
Після вбивства Кірова у грудні 1934 р. були розстріляні великі групи "підозрюваних" у Москві, Ленінграді та в Україні. Зокрема, в Києві знищили 26 членів так званого "Білогвардійського терористичного центру" за звинуваченням, що вони проникли з-за кордону зі зброєю для здійснення терористичних актів. По суті лише двоє з них їздили за кордон, хоч семеро походили з Західної України, але вже довгий час жили в СРСР. Деякі свого часу були активними за Центральної Ради, але переважно це були не політики, а літератори (як, наприклад, Дмитро Фальківський, Григорій Косинка та молодий глухонімий поет Олекса Влизько), на чиї "визнання" посилався Постишев наступного року.
У 1935 р. викрили "боротьбистську змову", на чолі якої були такі знамениті постаті, як провідний український драматург Микола Куліш, який також "визнав" свою терористичну діяльність. У січні 1936 р. в Києві відбувся закритий судовий процес групи, яку очолював славетний літературний критик, поет і професор літератури Микола Зеров, за звинуваченням у "шпигунстві" та "тероризмі". На Зерова, який фактично скеровував увесь процес літературного відродження 1920-х років, доносили, наприклад, що він поминав у церкві "ворогів народу", розстріляних у грудні 1934 р., і вирішив помститися за них. До його "банди" входили переважно, так само як і він, поети-неокласики, дослідники мови і учасники Вищого літературного семінару при Київському університеті.
Поруч з іншими звинуваченнями "троцькізм" також стояв на порядку денному, і в міру того як чистка тривала, цей закид ставав навіть ще фатальнішим, ніж інкримінація націоналізму. Починаюча від 1935 р. "троцькістів" знаходили в Київському, Харківському, Дніпропетровському університетах, у видавництві вже сильно вичищеної Української Радянської Енциклопедії, в Інституті народної освіти у Ворошиловграді тощо. У 1937 р. було заявлено, що троцькістські групи існували в усіх українських містах.
Уся згубність розгрому української культури наочно виступає у цифрах. Згідно з однією оцінкою, зникли приблизно 200 з 240 письменників України (за іншими підрахунками 204 із 246). Із тих, що вціліли, один утік за кордон, семеро померли природною смертю, що залишає нам 32 чи 34 письменники, які або стали лакизами режиму, або перестали існувати як творчі особистості. А із приблизно 84 провідних дослідників у галузі лінгвістики ліквідували 62.
Отже, Україна лежала роздавлена: її церкву знищено, її інтелігенцію розстріляно або заслано, її селян, що переважно складали українську націю, або виморено, або підкорено. Навіть Троцький визнавав, що "ніде репресії, чистки, поневолення та всілякі інші різновиди бюрократичного хуліганства не набрали таких жахливих масштабів, як на Україні, у боротьбі проти могутніх таємних прагнень українських мас до більшої свободи та незалежності".
Драконівські заходи, впроваджувані Сталіним, мабуть, здавалися йому достатніми для досягнення його мети. Якщо ж вони все ж виявилися недостатніми, це сталося через те, що він недооцінив силу національного почуття, яке допомагало нації витримати ці удари і врешті вижити.
* * *
У наші часи термін "геноцид" часто вживають суто риторично. З цього погляду варто нагадати текст резолюції ООН "Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього", прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 р., яка увійшла в силу 1950 року і яку СРСР ратифікував у 1954 р. Ось деякі витяги з неї:
"Стаття 1. Сторони, що підписують цю резолюцію, підтверджують, що геноцид, незалежно, чи його вчинено в мирний час, чи під час війни, — це злочин за міжнародним правом, якому вони зобов'язуються запобігати і за який вони беруть на себе відповідальність".
"Стаття 11. За даною резолюцією геноцид означає будь-який з нижчеподаних актів, учинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу, а саме:
вбивство членів групи;
заподіяння серйозного фізичного чи психічного пошкодження членам групи;
зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення її фізичного знищення повністю або частково;
застосування заходів з наміром перешкодити народженню дітей серед членів групи;
примусове передання дітей членів однієї групи членам іншої".
Здається, немає жодного сумніву, що звинувачення в геноциді має пряме відношення до Радянського Союзу за його дії в Україні. Таким, принаймні, був погляд професора Рафаела Лемкіна, автора проекту резолюції.
Але справа, мабуть, не в тому, як саме слід формально кваліфікувати ці події. Факт є фактом: щодо української нації вчинено нечуваний злочин. І чи то було в підвалах, де страчували безневинних, чи у таборах примусової праці, чи в селах, де вмирали з голоду, — це було свідоме винищення мільйонів індивідуумів, з яких складалася ця нація.
До речі, "Большая Советская Энциклопедия" визначає геноцид як "породження імперіалізму, що загниває".
14. Кубань, Дон і Волга
На схід від кордонів України, на нижніх просторах Дону і по той бік Азовського моря, у рівнині, що простягається до калмицьких степів, лежали території, заселені переважно козаками та українськими селянами. Між першими були, зокрема, донські козаки — спільність російського походження, яка розвинула, проте, свій власний діалект. Недарма під час колективізації для так званих "двадцятип'ятитисячників" надрукували спеціальний "Донской словарь", — місцеве населення лише з великим зусиллям сприймало їхню мову.
На відміну від донських кубанські козаки походили з України. Вони були безпосередніми нащадками запорожців, які після ліквідації росіянами Січі 1775 року спочатку втекли на турецьку територію, але пізніше повернулися і переселилися на Кубань, ставши ядром Кубанського козацького війська, яке таким чином було законним спадкоємцем давньої республіки на порогах.
Кубанських козаків та українських селян, які переселилися на Кубань слідом за ними, разом з іншою людністю Північного Кавказу оцінювали на початку XX ст.