Тінь від носа геть закривала одну щоку Лампурда; як тінь Етни покриває велику частину Сіцілії, і сам ніс, химерно розділяючи це незвичайне потворне лице, стирчав, як гірський виступ з блискучим у позолоті яскравого світла гребенем. Густо напомаджені вуса скидалися на шпильку, що проткнула верхню губу, а борідка піднімалася вгору, схожа на перевернуту кому. Все це разом утворювало дуже кумедне лице, подібне до тих, що їх любив зображати своїм бистрим і самобутнім різцем Жак Калло2.
Він був у шкуратяній куртці, сірих штанях і яскраво-червоному плащі, з якого недавно, мабуть, спороли золотий галун — на полинялій матерії видніли смуги свіжішого кольору. Шпага з важкою чашкою висіла на широкому, оздобленому міддю поясі, який обперезував підтягнутий, сильний тулуб розбійника. Одна незрозуміла деталь особливо занепокоїла Мерендоля: Лампурдова рука, висунута з-під плаща, як виступає з панелі на стіні свічник із запаленою свічкою, тримала в кулаці кругленький гаманець, як видно, повен грошей. Віддавати гроші замість брати їх — це було для Жакмена так неприродно і незвичайно, що всі його жести від тога стали пихато урочисті, натягнуті, незграбні і страшенно смішні. Та й сама думка про те, що Жакмеп Лампурд прийшов до герцога де Валомбреза, немовби хотів заплатити йому за якусь послугу, була страшенно неправдоподібна — Мерендоль аж очі вирядив і широко роззявив рота, а це, як кажуть художники і фізіономісти, є прямим вираженням найбільшого подиву.
— Ну, шахраю,— озвався герцог, окинувши поглядом цього дивакуватого чолов'ягу,— чого ти виставив лапу, схожу на гак для вивіски, і сунеш під ніс цей гаманець, наче збираєшся подати мені милостиню?
— Насамперед, пане герцог,— відповів розбійник, і в довгих зморшках, якими були посмуговані його щоки, в кутиках губів появилося щось ніби нервове тремтіння,— я, даруйте на слові, ніякий не шахрай. Я Жакмен Лампурд, фехтувальник. Це почесний стан; я ніколи не принижував себе ні фізичною роботою, ні торгівлею чи якимось промислом. Навіть у найнещасливіші свої дні я не був склодувом, хоч це заняття не зганьбило б і дворянина, бо воно небезцечпе, а сірома стрічає смерть не вельми охоче. Я вбиваю задля того, щоб жити, ризикую своєю шкурою і головою, бо нападаю завжди один і відкрито, зрадництво й підлота викликають у мене огиду. Що може бути благородніше? Отож візьміть назад прозвисько "шахрай", я можу прийняти його тільки як дружній жарт — надто боляче б'є воно по моєму тонкому й чутливому самолюбству.
— Гаразд, пане Жакмен Лампурд, якщо ви так хочете,— відповів герцог де Валомбрез, якого, всупереч його волі, забавляли дивацтва цього самовпевненого й зухвалого пройдисвіта.— А тепер поясніть, чого ви прийшли до мене, трясучи гаманцем з монетами, як блазень калатальцем або прокажений своїм торохкалом.
Задоволений цією поступкою перед його уразливістю, Жакмен, не згинаючись, нахилив голову і кілька разів махнув капелюхом — то було привітання, в якому, на його думку, поєднувались мужня незалежність воїна і вишукана граціозність придворного.
— Річ ось у чому, пане герцог: я одержав од Мерендоля наперед гроші за те, що відішлю на той світ одного добродія — Сігоньяка, якого називають капітаном Фракасом. З незалежних від мене причин я не зміг виконати цього замовлення і тепер, будучи людиною порядною в своєму реместві, повертаю кому слід гроші, яких я не заробив.
Сказавши це, він з гідністю поклав гаманець на край розкішного столу, оздобленого флорентійською мозаїкою.
— Ну й хвастуни,— вигукнув Валомбрез,— комедійні вояки, зломщики відчинених дверей, Іродові солдати, хоробрі проти немовлят, осли, які натягнули лев'ячі шкури, а ревуть по-ослячому. Признайся хоча б по совісті — Сігоньяк завдав тобі страху?
— Жакмен Лампурд ніколи не боявся,— відповів розбійник, і в голосі його, незважаючи на карикатурність цього чоловіка, прозвучали нотки благородства,— і це не пустопорожні слова, не похвальба на іспанський чи гасконський маїнр. У жодному бою супротивник не бачив моїх плечей, ніхто не знає мене в спину, я міг би бути горбатий, як Езоп 3, і ніхто й не запідозрив би цього. Той, хто бачив мене в ділі, знає, що я не люблю легкої роботи. Мені подобається небезпека, я почуваюся в ній, як риба у воді. На Сігоньяка я напав secundum artem 4, узявши один із найкращих своїх толедських клинків роботи Алонсо де Сахагуна старшого.
— Що ж сталося,— запитав молодий герцог,— у цьому незвичайному бою, де, схоже, ти не зміг узяти гору, якщо прийшов повернути гроші?
— На дуелях, які я провів досі, а також у сутичках і нападах, у боях проти одного чи кількох супротивників я уклав тридцять сім чоловік, котрі вже не встали, а про тих, що були більш чи менш тяжко поранені та покалічені, і не кажу. Але Сігоньяк замикається в обороні,, як у бронзовій вежі. Я використав усі фехтувальні прийоми: обманні випади, несподівані наскоки, відступи, маловідомі ударет, але він відбивав їх, і не тільки захищався, а й сам відповідав на кожен мій напад, та ще як швидко і впевнено! Яка відвага, стримувана обережністю! Який спокій! Яка неие-ревершена майстерність! Це не людина, а бог із шпагою в руці. Ризикуючи, що він проштрикне мене, я захоплювався його мистецтвом, надзвичайно тонким і воістину високим. Переді мною був супротивник, гідний мене; затягнувши, скільки можна було, боротьбу, щоб вдосталь намилуватися цією незрівнянною вправністю, я наприкінці застосував секретний прийом неаполітанця, яким володію в усьому світі лише я, бо Джіроламо помер, передавши в спадок свій удар тільки мені. Зрештою, ніхто, крім мене, і нездатен виконати його з тією досконалістю, від якої залежить успіх. Я проробив усе дуже точно й грунтовно, сам Джіроламо не зміг би, краще. Ну от! А цей диявол, якого називають капітан Фракас, відбив його з такою блискавичною швидкістю й таким твердим ударом, що в руці у мене лишився тільки уламок шпаги, я міг орудувати ним, наче стара баба, котра погрожує шкодливому шибайголові ополоником. Погляньте, що він зробив з моїм Сахагуном.
Жакмен Лампурд сумно витяг з піхов кусок рапіри з клеймом — літерою "С", увінчаною короною,— і показав герцогові чистий, блискучий перелом.
— Хіба не можна було б приписати цей чудовий удар,— вів далі розбійник,— Роландовому5 Дюрандалю, Сідовому Тизону або Отеклеру Амадіса Гальського? Вбити капітана Фракаса — це, визнаю щиро, понад мої сили. Удар, якого я йому завдав, досі відбивали в найгірший спосіб — своїм тілом. Той, хто скуштував його, дістав ще одну дірку на камзолі, й через неї відлетіла душа. До того ж капітан Фракас, як і всі хоробрі,— людина великодушна: ошелешений і розгублений, я був у нього на кінчику шпаги, він міг, тільки простягнувши руку, насадити мене на нього, як бекаса на рожен, а проте не зробив цього, що вельми делікатно для дворянина, на якого напали в сутінках посеред Нового мосту. Я зобов'язаний йому життям — хоча це не така вже й цінна штука, якщо зважити на те, чим воно наповнене,— почуття вдячності зв'язує мене, і я більше ніколи це виступлю проти барона — він для мене священний. Та навіть якби я й міг упоратися з ним, то постидався б покалічити чи погубити цього чудового бійця, тим більше, що в наш час грубих забіяк, які нерідко й шпагу тримають, наче швабру, такі фехтувальники трапляються рідко. Ось чому я прийшов попередити вас, пане герцог, щоб ви більше не розраховували на мене. Гроші я, певно, міг би лишити собі як винагороду за ризик і небезпеку, одначе совість моя противиться цьому.
— Сто чортів! Зараз же забери гроші,— сказав Валомбрез тоном, який не припускав ніяких заперечень.— Мерщій забери, а то я звелю, щоб тебе разом з твоїми грішми викинули у вікпо, не відчиняючи його. Ніколи ще не бачив та-
ких совісних пройдисвітів. Це не те, що ти, Мерендоль, зовсім нездатний на такі гарні оповідки, вельми повчальні для юнацтва.
Побачивши, що розбійник вагається, він додав:
— Візьми собі ці пістолі і випий за моє здоров'я.
— Це, пане герцог, буде свято виконано,—відповів Лампурд.— Але, сподіваюсь, ви, ваша світлість, не образитесь, якщо певну частку їх я пущу в гру.
Сказавши це, він ступив крок до столу, простягнув кістляву руку, проворно, ніби фокусник, схопив гаманець, і той немов якимись чарами зник у глибокій його кишені, тільки дзенькнув металом, стукнувшись там об стаканчик з костями і колоду карт. Лампурд з такою невимушеністю поклав гроші в кишеню, що зразу було видно: для нього куди природніше — брати, а не віддавати.
— Я відходжу від усього, що стосується Сігоньяка,— мовив розбишака,— але мене може замінити, якщо це підійде вашій світлості, мій alter ego 6, шевальє Малартик, чоловік настільки спритний, що йому можна довірити найризико-ваніше діло. У нього кмітлива 'голова і тверда рука. До того ж він не визнає ніяких упереджень і забобонів. Я підготував загальний план викрадення акторки, якій ви робите честь своєю увагою, а Малартик докінчить усе в деталях, продумавши їх з ретельністю та досконалістю, властивими його методі. О, не одному з авторів комедій, хоч їм і аплодують у театрі за вдало побудовані п'єси, слід було б порадитися з Малартиком щодо тонкощів усяких інтриг, хитромудрих видумок і махінацій. Мерендоль знає цього майстра і поручиться за його рідкісні достоїнства. Не сумніваюсь, пане герцог, що нічого кращого ви не знайдете, це буде вам сущий подарунок од мене. Одначе не зловживатиму терпінням вашої світлості. Коли надумаєте — хай хтось із ваших слуг тільки намалює крейдою хрест ліворуч од входу в "Короновану редиску". Малартик зрозуміє і, відповідно переодягнувшись, прийде в ваш палац, аби дістати остаточні розпорядження і домовитися про все інше.
Закінчивши цю урочисту мову, Жакмен Лампурд знову так само махнув капелюхом, як на початку розмови, коли він вітав герцога, потім натягнув капелюха на голову, прикривши очі, і чіткою, величною ходою вийшов з кімнати, задоволений своїм красномовством і неабияким умінням триматися перед таким важним вельможею.
Ці незвичайні відвідини, щоправда менш дивні в той вік естетів і забіяк, аніж у будь-яку іншу епоху, потішили й зацікавили Валомбреза. Йому сподобалась незвичайна вдача і своєрідна чесність Жакмена Лампурда; молодий герцог навіть простив йому невдалий напад на Сігоньяка.