Хіба я казала, що було? – зневажливо посміхнулася Кассі.
– Але... ти... ти справді бачила? Ну що там, Кассі?.. Кажи!
– А ти сам піди й заночуй там, коли хочеш знати,– відказала Кассі.
– Він спускається з горища?
– Він? Хто? – запитала Кассі.
– Ну... те, про що ти казала.
– Я нічого тобі не казала,– похмуро відрубала Кассі. Легрі стривожено ходив по кімнаті.
– Ось я сам усе це з'ясую, сьогодні ж таки вночі. Візьму з собою пістолі...
– З'ясовуй,– мовила Кассі.– Переночуй у тій кімнаті. Хотіла б я на тебе подивитися! Стріляй із своїх пістолів, стріляй!
Легрі тупнув ногою і люто вилаявся.
– Не лайся,– сказала Кассі.– Може статися, що хтось тебе слухає. Стривай! Що це?
– Де? – аж здригнувся Легрі.
Старовинний годинник у кутку поволі вибив північ.
Легрі мовчки прикипів до місця, охоплений сліпим жахом. Кассі стояла, глузливо дивлячись на нього, і лічила удари.
– Дванадцять... Ну, тепер побачимо,– сказала вона і, відчинивши двері в передпокій, стала прислухатися.– Ану!.. Що там таке? – мовила раптом, піднявши палець.
– Та всього на всього вітер,– озвався Легрі.– Хіба не чуєш, як бурхає?
– Іди но сюди, Саймоне! – пошепки сказала Кассі, беручи його за руку й тягнучи до сходів.– А ти знаєш, що о т о таке? Слухай!
Повітря розітнув дикий зойк. Він долинув з горища. Ноги Легрі підітнулися, обличчя сполотніло з жаху.
– Чи не взяти тобі твої пістолі? – запитала Кассіз посміхом, від якого Легрі аж морозом пройняло.– Саме час усе з'ясувати, атож. Іди нагору –вони там.
– Не піду! – відказав Легрі й вилаявся.
– Чому ні? Ти ж знаєш, що ніяких привидів нема! Ходім!..– І Кассі легко побігла нагору крученими сходами" тоді, сміючись, озирнулася на нього.–Ходім, кажу!
– Ти таки справді нечиста сила! – сказав Легрі.– Вернися" відьмо!.. Чуєш, Кассі! Не ходи!
Але Кассі дико засміялась і побігла далі. Легрі почув, як вона відчиняє двері на горище. В ту ж мить сильний порив вітру" війнувши донизу, загасив свічку в його руці, і в темряві розлігся моторошний, нелюдський крик. Легрі здалося, що кричать йому просто у вухо.
Не тямлячи себе, він стрімголов кинувся до вітальні. За якусь хвилю туди вернулась і Кассі, бліда, спокійна й холодна" мов дух помсти. В очах її палав той самий страхітливий вогонь.
– Сподіваюся, тепер ти задоволений? – мовила вона.
– Будь ти проклята, Кассі! – вигукнув Легрі.
– За що?–спитала Кассі.– Адже я тільки піднялася нагору й зачинила двері. Як, по твоєму, Саймоне, що там діється на горищі?
– Це тебе не обходить! – гримнув Легрі.
– Он як? Ну що ж,– мовила Кассі,– так чи інакше, а я рада, що мені тепер не. треба ночувати "коло тих сходів.
Передбачаючи, що того вечора буде вітер, Кассі заздалегідь піднялася на горище й відчинила віконце. Тож не дивно, що, коли вона розчинила двері, війнув протяг і загасив свічку.
То була одна з хитрощів, якими Кассі й далі морочила Легрі, аж поки довела його до такого стану, що він краще встромив би голову в лев'ячу пащу, аніж поткнувся на горище. Тим часом ночами, коли всі в домі спали, вона потихеньку зносила туди харчі, а зібравши достатній запас, помалу перемістила на горище майже весь одяг, свій і Емелін. Нарешті все було готове, і вони чекали тільки слушної нагоди, щоб здійснити свій задум.
Підлестившись до Легрі й вибравши хвилину, коли той був у доброму гуморі, Кассі умовила його, щоб він узяв її з собою до сусіднього містечка, яке лежало на самому березі Червоної річки. Майже надлюдським зусиллям пам'яті вона закарбувала в голові кожний поворот дороги й у думці визначила час, потрібний на те, щоб пройти її пішки.
А тепер, коли настала година діяти, нашим читачам, напевне, буде цікаво заглянути за лаштунки й побачити все на власні очі.
Наближався вечір. Легрі вдома не було: він поїхав на сусідню ферму. Вже чимало днів Кассі, як ніколи, запобігала перед Легрі, не перечила йому ані словом, і, здавалося, вони чудово ладнали між собою. І ось ми бачимо її в "кімнаті Емелін, де вони обидві збирають речі й зв'язують їх у два невеличкі клунки.
– Гаразд, цього буде досить,– мовила Кассі.– А те пер надягай капор і ходім. Саме час.
– Ще видно, нас можуть побачити,– заперечила Емелін.
– А я того й хочу,– спокійно відказала Кассі.– Треба, щоб вони пустилися за нами в погоню, хіба ти не розумієш? Ось як усе має бути. Ми крадькома вислизнемо з задніх дверей і побіжимо повз селище. Сембо чи Квімбо напевне нас помітять. Вони кинуться за нами, а ми гайнем на мочарі. Тоді вони повернуться, бо їм треба буде зняти тривогу, зібрати людей, відв'язати собак і все таке. А поки БОНИ метушитимуться й заважатимуть один одному, як це завжди буває, ми з тобою перебіжимо до струмка, що тече за будинком, і вийдемо бродом аж проти задніх дверей. Це зіб'є собак зі сліду, бо у воді духу не залишається, ми собі шмигнем у задні двері та мерщій на горище. Я приготувала гарну постіль в одному з великих ящиків, бонам доведеться перебути там деякий час. Адже він усе переверне, аби тільки нас знайти, ось згадаєш моє слово! Позбирає наглядачів з інших плантацій і влаштує таку погоню, що аж небо зажевріє! Вони винюхають кожен куточок у тих мочарах, Він же любить вихвалятися, що від нього ще ніхто ніколи не втік. Отож нехай собі полює на здоров'я.
– Ой, як гарно ти все розміркувала, Кассі, – сказала Емелін.– Чи міг би хто ще таке придумати!
В очах Кассі не було ні вдоволення, ні захвату – тільки відчайдушна рішучість.
– Ходім! – мовила вона, беручи Емелін за руку.
Утікачки нечутно вислизнули з будинку і, скрадаючись у вечірньому присмерку, пішли повз селище. На небі сяяв сріблястий серпик місяця, не даючи нічній темряві зовсім оповити землю. Як і передбачала Кассі, щойно вони дісталися краю навколишніх мочарів, як почули голос, що гукав їм спинитись. Але то був не Сембо, а Легрі. Несамовито лаючись, він гнався за ними. Впізнавши голос, слабкіша духом Емелін враз затремтіла з жаху. Вона вчепилася Кассі за руку й пробелькотіла:
– Ой Кассі, я зараз зомлію!
– Якщо ти зомлієш, я уб'ю тебе! – промовила Кассі і, витягши невеличкий кинджал, блиснула ним перед очима дівчини.
Ця погроза справила належне враження. Емелін не зомліла, а разом з Кассі поринула в болотні хащі, такі буйні і темні, що Легрі не було чого й думати переслідувати їх там без допомоги.
– Ну що ж, гаразд! – люто вискалився він.– Вони самі залізли в пастку, ці бісові дурепи! Звідти нікуди не втечуть. Вони мені дорого за це заплатять!
Легрі попростував до селища. Невільники саме поверталися з поля.
– Гей, ви! Сембо! Квімбо! Гей, усі! – заволав він.–Дві жінки втекли на мочарі! Хто їх спіймає, матиме від мене п'ять доларів. Спустіть собак!.. Тигра, Відьму, всіх спустіть.
Ця звістка враз сполошила всю громаду. Чимало невільників вихопилось наперед, готові до послуг,– хто І сподіваючись на винагороду, а хто й просто з низької І догідливості, що є одним з найбільш згубних наслідків рабства. Зчинилася метушня та біганина. Одні хапали соснові гілляки й підпалювали їх як смолоскипи, інші відв'язували собак, чиє люте хрипке валування долучалося до загального шуму.
– Пане, а застрелити їх можна, якщо не зловимо? – спитав Сембо, якому Легрі наділив рушницю.
– Кассі можеш застрелити, коли хочеш. їй давно вже час забратися до свого родича сатани. А дівку не чіпай, – відказав Легрі.– Ну, хлопці покажіть, які ви молодці. І п'ять доларів тому, хто їх злапає, і по склянці горілки кожному Ь
Уся та ватага людей і собак, освітлена полум'ям смолоскипів, з диким галасом та гоготом посунула до мочарів. За ними, тримаючись трохи віддалік, слідкувала й хатня прислуга. Отож, коли Кассі з Емелін прослизнули назад до будинку, там не було й душі живої. У повітрі й досі лунали вигуки переслідувачів. З вікна вітальні Кассі й Екелін побачили ту юрбу із смолоскипами, що саме почала розходитися по краю мочарів.
– Дивись! – мовила Емелін, показуючи на неї Кассі.– Лови почалися! Поглянь, як мерехтять вогні! А собаки як валують! Чуєш? Коли б оце ми були там... жах навіть подумати!.. Ой, бога ради, сховаймося мерщій!
– Нема чого квапитись,– спокійно відказала Кассі.– Вони всі гайнули туди. То буде їм розвага на цілий вечір! Нагору ми ще встигнемо. А тим часом,– мовила вона, неквапливо витягаючи ключ із кишені куртки, яку Легрі поспіхом жбурнув додолу,– тим часом я візьму дещо нам на дорогу.
Вона відімкнула шухлядку, дістала звідти жмуток грошей і швидко полічила їх.
– Ой, не треба! – мовила Емелін.
– Не треба? – перепитала Кассі.– А це чому ж? Як, по твоєму, що краще – сконати з голоду на мочарах чи поїхати за ці гроші до вільних штатів? З грішми, дівчино, ніде не пропадеш.– І вона сховала увесь жмуток за пазуху.
– Але ж це крадіжка!–в розпачі прошепотіла Емелін.
– Крадіжка? – зневажливо засміялася Кассі.– Нехай спробує це сказати той, хто обкрадає людські душі й тіла! Та кожен папірець у цьому жмутку вкрадено! Вкрадено у нещасних голодних людей, які гнуть горба й конають з надсади, щоб він мав свій зиск! Нехай же він щось скаже про крадіжку. Ну, ходімо вже на горище. Я там запасла свічок і книжки взяла, щоб час гаяти. Можеш бути певна, туди нас шукати не полізуть. А якщо й полізуть, я вдам для них привида.
Піднявшись на горище, Емелін побачила, що величезний ящик, в якому колись привезли меблі, стоїть на боці, звернений отвором до стіни чи, точніш, до укосу покрівлі. Кассі засвітила маленьку лампу, і, пролізши
під укосом" вони опинилися в ящику. Там лежали два . невеликі матраци й кілька подушок. Поруч стояв менший ящик, напакований свічками, харчами та всіляким потрібним у дорозі одягом, що його Кассі позгортала у два навдивовижу малих клуночки.
– Ну от,– мовила Кассі, чіпляючи лампу на гачок, який забила в ящику ще заздалегідь,– оце й буде поки що наша домівка. Як тобі тут?
– А ти певна, що вони не шукатимуть на горищі?
– Хотіла б я побачити, як Саймон Легрі сюди полізе! – відказала Кассі.– Ні, він обминатиме горище десятою дорогою. А щодо слуг, то вони краще дадуть себе застрелити, ніж поткнуть сюди носа.
Трохи заспокоєна, Емелін відхилилася на подушку.
– А навіщо ти, Кассі, сказала, що уб'єш мене? – простодушно спитала вона.
– Щоб ти не зомліла,– відповіла Кассі.– І я таки домоглася свого. Затям собі, Емелін, щоб ти ніколи більш не збиралася зомліти! Нам це зовсім ні до чого.